Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи

Городниця

селище в Україні, адміністративний центр Городницької селищної територіальної громади Звягельського району Житомирської області З Вікіпедії, вільної енциклопедії

Remove ads

Городниця — селище в Україні, адміністративний центр Городницької селищної територіальної громади Звягельського району Житомирської області. Чисельність населення становить 5 192 особи[2]. В минулому — центр Городницької волості, у 1926—57 роках — районний центр, у 1923—38 роках — адміністративний центр колишньої однойменної сільської ради, у 1926—2016 роках — адміністративний центр однойменної селищної ради. До 1938 року — містечко, у 1938—2024 роках — селище міського типу.

Коротка інформація селище Городниця, Основні дані ...
У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою: Городниця.
Remove ads

Загальна інформація

Розташоване на берегах річки Случ, за 40 км від районного центру м. Звягеля, за 39 км від залізничної станції Звягель I[3], за 125 км від обласного центру м. Житомира. Має автобусне сполучення з містами Звягель, Житомир, Київ. Площа — 6,6 кв. км. Корисні копалини: шкляні піски, торф, каолін. У віданні Городницького держлісгоспу перебувають Городницький заказник та пам'ятка садово-паркового мистецтва Городницький парк[4].

Remove ads

Населення

Узагальнити
Перспектива

За довідником 1885 року в містечку мешкало 648 осіб, налічувалося 46 дворових господарств[5].

Відповідно до результатів перепису населення Російської імперії 1897 року, загальна кількість мешканців становила 2 314 осіб, з них: православних — 916, юдеїв — 1 310, чоловіків — 1 162, жінок — 1 152[6].

Наприкінці 19 століття в містечку налічувалося 2 179 осіб, дворів — 233[7][8], у 1906 році — 927 мешканців, дворів — 283[9], у 1911 році — 1 267 жителів[8], у 1923 році — 2 066 мешканців, дворів — 339[10], у 1924 році — 1 886 осіб (з перевагою населення єврейської національности), дворів — 260[11].

За даними перепису населення СРСР 1939 року чисельність населення становила 5 125 осіб, з них українців — 3 268, росіян — 329, німців — 38, євреїв — 1 212, поляків — 222, інших — 56[12].

На початок 1970-х років в селі було 1 342 двори із населенням 5 700 осіб[3].

Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення станом на 12 січня 1989 року становила 5 864 особи. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 5 604 особи[13].

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[14]:

Більше інформації Мова, Кількість ...
Remove ads

Історія

Узагальнити
Перспектива

Поблизу поселення знайдено кам'яні знаряддя доби бронзи[3]. Засноване у 14 столітті, село Луцького домініканського монастиря. За переказами, назва походить від слова «городити» — на території сучасного поселення була фортеця, яка захищала від нападників[4]. З назв урочищ можна довідатися, що Городниця була старим і досить великим поселенням, про що свідчать назви: Крамниці, Каплиця, Дворище, Церква і т. ін. Як переказують, старе місто Городниця було знищене та спалене якимось козаком, що з великим військом прийшов із-за Случі. Над Случчю був мурований замок на високій горі, довкола оточений водою. За легендою, із замкової вежі було видно подібну вежу на Габківському замку, за 25 верст. В лісах навколо Городниці росло багато азалії, яка мала бути занесена сюди татарами з Криму. З півдня на північ маєтку простягалася пряма дорога (з Піщева до Олевська), називана правим шляхом і ніби прокладена татарами. Під час татарських нападів жителі переховувалися у Великдень в чагарниках і болотах, вже осушених, біля села Шопи, назвавши згодом те урочище «Свята Лоза».

Історія Городниці тісно пов'язана з історією Корця, входила до складу корецького маєтку[15][8]. У 1628 році волинський каштелян князь Кароль Корецький вносив з Городниці від 20 «димів», 10 вуличних, 10 убогих, 4 ремісників і 1 попа[7]. У 1651 році рід Корецьких вигас і власність над маєтком перейшла до князів Чарторийських, а згодом Городницю отримав представник роду Любомирських[15]. Згадується в акті від 8 листопада 1658 року — сусіди власника Городниці дворянина Олександра Вержбовського свідчили про спустошення маєтку козацьким полковником Макухою під час відсутності там поміщика[16]. У 1685 році власником (орендарем) також був Олександр Вержбовський[7]. У 1799 році засновано порцеляновий завод[4]. У 1856 році маєток викупив Вацлав Руліковський[15].

Thumb
Городниця на мапі Боплана, 1648 рік

В другій половині 19 століття — місто, центр Городницької волості Новоград-Волинського (Звягельського) повіту Волинської губернії. Розміщувалося за 110 верст від Житомира, за 35 верст від Звягеля, за 60 верст від Славути, за 25 верст від поштової станції у Корці, за 20 верст від Брест-Литовського шосе. Резиденція власника городницького ключа. Мешканці міста були православними, католиками та юдеями. У 1877 році налічувалося до 1 500 душ міщан обох статей, у всьому маєтку було 4 тис. десятин землі, населенню належало 5 тис. голів худоби, яку випасали в двірських лісах за оплату. Жителі працювали на фабриках та бендюгах. Ріллі двірської було 6 тис. моргів. В гарній місцині, на березі річки Криваль, яка впадає до Случі, розміщувалася мурована католицька каплиця, збудована на початку 19 століття князями Любомирськими і реконструйована у 1874 році Вацлавом Руліковським. Була також православна церква, на високій горі над Случчю, мала дуже мальовничий вигляд. Єврейська синагога була в середмісті. Була фабрика порцелянових виробів, кам'яного посуду, перенесена до Городниці з Корця на початку 19 століття, після пожежі. У 1860 і 1876 роках фабрику розширено, фабрикантів запрошували із Франції та Чехії. На цій фабриці до 1877 року працювало 350 робітників, а річний дохід з проданого товару становив 150 тисяч рублів. Фабрика ця була зроблена на взірець закордонних, було там 2 порцелянові печі і 5 фаянсових. Відповідну глину до фаянсових виробів видобували в Городниці, а порцелянову привозили з села Дубрівки. При самій річці Случ був млин для перемелювання керамічних матеріалів. На річці Случ було шість портів (бендюг): Крутаха, Чайка, Лучиці, Свята лоза, П'явки, Шопи, через які сплавляли дерево вартості кілька мільйонів і де було задіяно кілька тисяч робітників. Городницькі ліси були багаті на таку звірину як лосі, кози, глушці, тетереви, вовки, рисі, а в 1874 році був навіть ведмідь. З них лосі, зазвичай, трималися на величезному болоті (1600 дес.) Гало. Шар торфу в деяких місцях сягав від 2 до 4 метрів[15][8].

За довідником 1885 року — колишнє поміщицьке містечко, волосний центр Городницької волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Лежало на річці Случ, за 35 верст від повітового міста. Були церковна парафія, костел, єврейський дім молитви, водяний млин, порцелянова фабрика[5].

Наприкінці 19 століття — містечко, волосний центр Городницької волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Лежало на річці Случ, при дорозі з Новограда-Волинського до Пінська, за 150 верст від Житомира, за 40 верст від Новограда-Волинського, за 25 верст від найближчої поштової станції в Корці, за 70 верст від залізничної станції Славута. Діяли фарфорово-порцелянова фабрика, три смоляний заводи, гута, була волосна управа. Восени в неділю відбувалися базари. Дерев'яну покриту бляхою церкву, з такою ж дзвіницею, збудовано у 1774 році за кошти вірян; у 1862 та 1881 роках реконструйована. Входила до 1-го благочинного округу Новоград-Волинського повіту. При церкві близько 43 десятин землі. До парафії належали села Лучиці (за 3 версти), Дубники (10 верст) та Березники (20 верст). Дворів 311, вірян — 2 396 осіб обох статей, римокатоликів — 280 осіб, євреїв — 929. Сусідні парафії: Сторожів (8 верст), Курчиця (12 верст). Після Руліковських Городницею володів Боссе, потім — Шимон Ґіжицький, якому у Городниці та Лучиці належало 18 470 десятин, з них 11 650 десятин лісу[16][7][8].

У 1906 році — містечко Городницької волості (2-го стану) Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань до повітового центру м. Новоград-Волинський становила 40 верст. Поштове відділення — міст. Городниця[9].

За переписом 1911 року у містечку було волосне правління, міщанська управа, пошта, телеграф, земська поштова станція, двокласова школа, земська лікарня, акушерка, аптека, 31 крамниця, горілчана крамниця, 2 лікарні, водяний млин (30 тис. пудів річної продукції), 2 ресторани, фабрика порцелянових виробів (178 тис. одиниць річної продукції) і 8 ярмарків щорічно. До великої земельної власності Гіжицького належало 17 тис. десятин[8].

У 1923 році увійшло до складу новоствореної Городницької сільської ради, яка 7 березня 1923 року включена до складу новоутвореного Городницького району Житомирської округи; адміністративний центр сільської ради та району. 24 лютого 1926 року, відповідно до постанови ВУЦВК «Про встановлення точного реєстру селищних рад в залюднених пунктах з переважним єврейським населенням на терені Української Соціялістичної Радянської Республіки», в містечку утворено Городницьку єврейську селищну раду. Цю постанову введено в дію наказом Коростенського ОВК № 34 3 березня 1926 року. 10 грудня 1938 року, відповідно до постанови Житомирського обласного організаційного комітету «Про реалізацію Указу Президії Верховної Ради УРСР…», віднесене до категорії селищ міського типу з утворенням селищної ради[17]. У 1937—38 роках жителі зазнали сталінських репресій[4].

На фронтах Другої світової війни воювало 630 жителів селища, 320 з них нагороджені орденами й медалями, 280 загинули. На їх честь у 1970 році встановлено пам'ятник[3].

28 листопада 1957 року, в складі селищної ради, передане до Ємільчинського району, 15 вересня 1958 року — до складу Новоград-Волинського району Житомирської області[17].

В радянські часи в селищі діяли Городницький порцеляновий завод, заснований у 1799 році, лісгоспзаг, лісозавод, бригада колгоспу із центральною садибою у с. Лучиця. 210 осіб нагороджено орденами й медалями СРСР, серед них робітницю лісозаводу В. І. Міськову — орденом Леніна, живописця М. С. Калініна — орденом Жовтневої Революції. У селі були середня та дві восьмирічні школи, середня вечірня школа, будинок культури, два кінотеатри, бібліотека, стадіон, водна станція, краєзнавчий музей, лікарня, поліклініка, санстанція, аптека, 10 магазинів[3].

На початку 21 століття в селищі було два дитсадки, загальноосвітня школа, філіал дитячої музичної школи, селищна лікарня, аптека, три бібліотеки, будинок культури, відділення ДЮСШ, радіовузол, музей фарфорових виробів, краєзнавчий музей, відділення ощадбанку[4].

5 серпня 2016 року увійшло до складу новоутвореної Городницької селищної територіальної громади Новоград-Волинського (згодом — Звягельський) району Житомирської області[18].

У серпні 2020 року на території селища знайшли так званий Городницький скарб, що містив 38 срібних монет часів Володимира Великого та Святополка Окаянного[19].

26 січня 2024 року, відповідно до Закону України «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України» від 28 липня 2023 року, віднесене до категорії селищ[20].

Remove ads

Відомі люди

Remove ads

Примітки

Посилання

Loading related searches...

Wikiwand - on

Seamless Wikipedia browsing. On steroids.

Remove ads
Remove ads