Етноніми українців

Етно́німи украї́нців — сукупність самоназв (ендоетнонімів) і назв, що використовуються іншими народами (екзоетнонімів), українського народу впродовж його існування.

В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 2000 років:

1. Анти, Склавіни (IV-VII)^[1][2];
2. Дуліби (VI-VII)^[2];
3. Слов'яни VII—XI ст.: поляни, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, білі хорвати, дреговичі, сіверяни^[1];
4. Русини (руси, русь, державні утворення — Київська Русь, Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство) X—XX ст.^[3];
5. Козаки (черкаси, посполиті державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.^[4];
6. Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, УРСР, Україна) XVII—XXI ст.

Русь

Докладніше: Русь (етнонім)

Раннім етнонімом українців була назва «русь»^{[3][5][6][7][8]}. Згідно з Норманською гіпотезою, Руссю в середньовіччі називали вихідців зі Скандинавії (сучасної Швеції)^[9]. Відповідно до цієї гіпотези, походження етноніма «русь» зводиться до давньогерманського слова Róþsmenn або Róþskarlar — «веслярі^[10], мореплавці»^[11] і до слова «руотсі/роотсі»^[12] у фінів і естонців, що означає їхніми мовах Швецію^[13][14], і яке, як стверджують деякі лінгвісти, мало перетворитися саме в «русь»^[12] при запозиченні цього слова в слов'янські мови^[15]. Існують також слов'янська, сармато-іранська та інші гіпотези походження терміна «русь».

У праці «Книжка» 1598 року українського православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими:

«и на полудне и полночи кождый отмѣнный своим голосом зовомый язык, а меновите греци, арапи, сѣверани, серби, болгаре, словяне, арабанаши, мултяне, богданци, москва и наша русь, — толко «християнин»[16]

У 1598 році у творі «Відпис на листа в бозі превелебного отця Іпатія»^[17] український письменник-полеміст Клірик Острозький згадує «русь» як один з народів, поряд із москвою, греками, поляками, волохами, німцями:

«Бы далъ Богъ отцу владыце побывати въ Кримѣ, въ Перекопѣ и у Очаковѣ, обачилъ бы тамъ, яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, Нѣмцы — всѣ неволницы байрамъ татарскій одностайне съ Татарами обходити по неволи мусятъ»[18]

Русини

Докладніше: Русини

Одним з історичних етнонімів українців було слово «русини». Ця назва українців проіснувала до кінця XVIII ст., а на західноукраїнських землях — і в XIX — на поч. XX ст. Дотепер частково збережена в Закарпатській Україні^[19].

Спочатку вживалося тільки в однині — русин (д.-рус. рѹсинъ), як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі, на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». Форма множини русини виникла в XVI столітті^[20], вона вживалася щодо українців та білорусів разом (для протиставлення їх «Москві», «москвитинам») або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — русинів із Великого князівства Литовського)^[19].

Найраніший приклад вживання етноніма «русини» у множині відзначений в 1501 році в статутній грамоті Белзького воєводства:

Частокроть Русиновѣ земянъ тего повѣту нагабали о древо бартне, о соснове и о дубове[21].

Із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. мовою Ruthenen) стало офіційною назвою всіх українських підданих цієї держави. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У Галичині періоду між двома світовими війнами польська влада нав'язувала застарілий на той час термін «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи русинської окремішності поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити Русинів («карпато-русинів») окремим народом. Таку тенденцію відображає назва кафедри української і русинської філології Вищої педагогічної школи в м. Ніредьгаза (Угорщина)^[19] а також Iнститут карпаторусиністики Пряшівського університету (Словаччина)^[22].

Рутени

Докладніше: Рутени

Руте́ни (лат. Rutheni, Ruteni) — латинізована форма назви русини, українці та білоруси^[23], а також етнічних груп українців у Австро-Угорській імперії^[24].

Спершу рутенами називали одне з кельтських племен у Галлії. Західноєвропейські автори вже з XI ст. (Августинські аннали за 1087) почали використовувати його на позначення населення Київської Русі згідно із середньовічним звичаєм надавати невідомим раніше народам назви неіснуючих на той час античних етносів. У джерелах XV—XVII ст. визначення «рутени» часто застосовували щодо українців та білорусів (або лише до українців — у випадках, коли білорусів зараховували до «литвинів» — «Lithuani»). У такому сенсі це поняття протиставлялося «московитам», тобто росіянам. Залежно від контексту слово «рутени» могло мати різне значення — етнічне, територіально-політичне або конфесійне (щодо людей «грецького» обряду на Сході Європи — православних і греко-католиків). У середньовічній німецькій мові «рутени» перекладалось як «Reussen», пізніше — як «Ruthenen», а в англійській — як «Ruthenians». Похідним від «рутени» словом «рутенці» М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик та їхні однодумці таврували консервативно налаштованих галичан, лояльних підданих Габсбурзької монархії^[23].

У 1572 р. найвидатніший португальський поет Луїш де Камоенш в «Лузіадах» (ІІІ:11), в описі європейських народів згадує русинів-рутенів^[25][26][27]:

Живуть між морем, дивні, й Танаїсом Рутенець, московит, лівонець теж, Сармати родом; за Геркінським лісом У Польщі маркоманів ти знайдеш.

Entre este mar e o Tánais vive estranha Gente: Rutenos, Moscos e Livónios, Sármatas outro tempo; e na montanha Hircínia os Marcomanos são Polónios.

Роксолани

Докладніше: Сарматизм

У Речі Посполитій у рамках сарматського міту (див. Сарматизм) Роксолани — уявні предки руської шляхти. Ідеологом цієї візії був Станіслав Оріховський. Він, використавши етнографічну номенклатуру Північного Причорномор'я із творів античних авторів та Матвія з Міхова, ототожнив русинів із Роксаланами. Звідси в літературі, починаючи з XVI ст. і аж до XX ст., термін «роксолани» вживали як синонім «русинів» (українців), а Роксоланією називали Русь-Україну.^[28][29]

Козаки

Докладніше: Козаки

Черкаси

Докладніше: Черкаси (етнонім)

Черкаси — екзонім українських козаків у Московській державі з XV до початку ХІХ століття для українських козаків^[30][31], пізніше — будь-яких українців Гетьманщини, Слобідської України тощо. Один з варіантів запозиченого з тюркських мов слова «черкес/черкас/черкіз», яким називали у першу чергу адигів.^[32] не пізніше поч. 1660-х рр. у книжній російській мові з'являються синоніми до «черкасів»: «малороссийских городов жители» і «малороссийский народ» («малороссияне» — не пізніше поч. 1720-х рр.), також «украинцы».^[33]

Верхня хронологічна межа вжитку — 1817 рік (указ про козаків-українців на Оренбуржчині). «Черкасів» у ранні часи могли зрідка протиставляти «козакам», у пізні — «малоросіянам». Набувала назва і станового характеру (рос. «черкасы экономические и отписные»)^[32].

Малороси

Докладніше: Малороси

Офіційна назва українців у Російській імперії, створена російським царизмом.^[34] До входження Козацької держави під протекторат Московського царства, після Переяславської ради 1654 року,^[35] цей термін, як етнонім не вживався, натомість вживалася назва русини^[36].

Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва «Малоросія» в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу.^[37]

Згодом цей термін почав набувати образливих рис, як позначення меншовартості, в порівнянні з етнонімом великороси^[37][38][39].

Українці

Докладніше: Українці

Етнонім «українці» вперше фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка^[40].

У 1590 р. вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом^{[41][42][43][44]}.

Перший документ, де фіксується саме національність «українець» датується 1660 роком. Коли абітурієнт з України Йозеф Данило Дзик вступав до Падуанського університету, на території сучасної Італії, він записав^[45]:

«Йозеф Данило Дзик, кафедральний вікарій Луцький, національність – українець, Київський дистрикт»

До цього всі студенти з України, які проходили навчання в університетах Європи з 1353 року, записували себе як «рутени», «русини», представники «нації рутенської з України» та рідше як «роксалани». Пізніше студенти записували себе як «козаки» (1700, 1746), «русо-українці» (1763) та «українці» (1762, 1770)^[46].

У першій половині XVII ст. «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств^[47]. У козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій^{[48][49][50][51]}

У другій половині XVII ст. етнонім «українці» широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького, народ називали «українцями», «народом українським»^[52], а Україну — своєю вітчизною^{[20][53][54][55][56][57]} — в Гетьманщині, Слобожанщині і Запоріжжі. У 1672 р. у Бучацькому договорі було зазначено польською мовою та турецькою мовою існування України, української державності^[58].

Спричинили ж утвердження назви «українці» як ендоетноніма події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території тодішньої власне України Гетьманської держави (офіційна назва — Військо Запорозьке). Саме відтоді термін «українці» поступово поширився як самоназва серед жителів козацької України. Утвердження ж терміна «українці» та похідних від нього («люди українські», «український козако-руський народ» і особливо часто — «народ український» як назви руського населення козацької України фіксується із 70-х років XVII ст. Однак паралельно використовували й назву «русь» / «русин», «русини», яка, на відміну від регіональної назви «українці», була ендоетнонімом усього народу. З переміщенням на початку XVIII ст. правобережних козацьких полків на Лівобережжя, туди ж змістився й новий регіональний етнонім «українці». Під дією офіційного російського справочинства, яке ввело термін «малоросіяни», самоназва «русини», («руснаки») поступово витіснилася. Цьому сприяла й поява нового регіонального етноніма «українці». У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширився серед населення Лівобережжя як регіональний етнонім. На Правобережжі, яке до 1793—1795 років залишалося під владою Речі Посполитої, давня етнонімічна назва «русин» побутувала й надалі^[20].

Сторінка з книги Монжері, де згадуються українці (1827)

В 1827 році французький винахідник підводних човнів Монжері називав українцями козаків Запорожжя і Дону^{[джерело не вказане 446 днів]}.

Не відразу утвердився як назва всієї країни і термін «Україна». Загалом до поширення топоніма «Україна» на територію української держави як її власної назви (та витіснення давньої назви «Русь») призвів ряд причин, головною з яких стала монополізація Російською імперією давньоруської спадщини і неможливість для української інтелігенції ефективно цьому протистояти в умовах відсутності власної державності. Саме тому українська інтелігенція в часи становлення модерної української нації взяла на озброєння назви «Україна», й «українці», з якими була пов'язана героїка славного козацького минулого. Піднесення українського національного руху почалося з першої половини XIX ст. Цьому сприяла й та обставина, що українське національне відродження започаткувалося саме на землях Східної України, тобто власне України, де ще живою була пам'ять про славне козацьке минуле, а тутешнє дворянство виступало прямим спадкоємцем козацької старшини. Саме тут, у середовищі нащадків козаків, українська інтелігенція (М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, М. Драгоманов та ін.) почала використовувати назву «Україна» для позначення всієї країни, а термін «українці» — як загальноукраїнський ендоетнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російської офіційної влади етноніма «русь» / «русин», «русини»^[20][59].

Тарас Шевченко хоч і не послуговувався в своїх творах терміном «українці»^[20], але вживав назву «український народ», як наприклад, на своєму малюнку «Дари в Чигрині 1649 року»:

Із Царяграда, із Варшави і Москви, прибували посли з великими дарами єднати Богдана і народ Український уже вільний і сильний. Султан, окрім великого скарбу пріслав Богданові червоний оксамитовий жупан на горностаєвій хутрі кшалт княжої - порфіри, булаву і шаблю, одначе рада (окрім Славного лицаря Богуна) присудила єднати Царя Московського[60].

або у повісті «Близнюки» 1855 року:

Це Успенська церква, прославлена в 1654 році прийняттям присяги на вірність московському цареві Олексію Михайловичу гетьманом Зіновієм Богданом Хмельницьким зі старшинами і з депутатами всіх станів народу українського[61].

Тарас Шевченко широко використовував назву «Україна». А зважаючи на його вплив на різні верстви українців, унесок Т. Шевченка в поширення цієї назви важко переоцінити^[20].

Остаточно утверджується самоназва «українці» в Наддніпрянській Україні після подій Української революції 1917—1920 років. У Галичині та Буковині ендоетнонім починає поширюватися з кінця XIX століття, під час підйому українського національно-культурного руху^[20][62].