Коча Попович

Константин «Коча» Попович (сербохорв. Konstantin "Koča" Popović, серб. кир.: Константин "Коча" Поповић; 14 березня 1908 — 20 жовтня 1992) — сербський та югославський політик-комуніст, дипломат, філософ, поет, Герой соціалістичної праці та Народний герой Югославії. Доброволець у громадянській війні в Іспанії у 1937—1939 роках, учасник Народно-визвольної війни в Югославії, комдив 1-ї Пролетарської дивізії югославських партизанів. Начальник Генерального штабу Югославської Народної Армії з 1945 по 1953 рік, союзний секретар закордонних справ у 1953—1965 роках, віцепрезидент СФРЮ з 1966 по 1967 рік.

Коча Попович
серб. Коча Поповић
Ім'я при народженні	серб. Константин Поповић
Народився	14 березня 1908(1908-03-14)[1][2][…]  Белград, Королівство Сербія
Помер	20 жовтня 1992(1992-10-20)[2][3] (84 роки)  Белград, СРЮ
Поховання	Новий цвинтар
Країна	Югославія
Місце проживання	Швейцарія Париж Белград
Діяльність	поет, письменник, комісар, солдат, політик
Галузь	література[4] і політика[4]
Alma mater	Паризький університет (1932), Белградський університет і юридичний факультет Белградського університетуd
Знання мов	французька і сербська[5][4][6]
Учасник	громадянська війна в Іспанії, Друга світова війна і Югославський фронт Другої світової війни
Роки активності	з 1937
Посада	начальник Генерального штабу[d], Міністерство закордонних справ Югославії і Віцепрезидент Югославіїd
Військове звання	генерал-полковник
Партія	Комуністична партія Югославії
У шлюбі з	Лепа Перовичd
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Народився 14 березня 1908 року в Белграді, в заможній купецькій родині. 1912 року у чотирирічному віці переїхав з батьками до Швейцарії, де здобував освіту в католицькому монастирі. У Швейцарії Попович навчився грати на фортепіано та був солістом у хорі. Також навчився читати й писати французькою мовою, і лише після приїзду у Белград 1921 року почав вивчати сербську.^[7]

1926 року закінчив середню школу в Белграді, після чого відбував строкову військову службу. Ще в юності прийняв марксистський світогляд, за що в Королівській югославській армії зазнавав переслідувань. 1927 року в Сараєві закінчив Школу артилерійських офіцерів запасу армії Королівства Югославія. Того ж року його підвищили до звання підпоручника артилерії.^[7]

Після завершення військової служби переїхав до Франції, де вивчав філософію в Сорбонні, яку закінчив 1932 року.^[8] Того ж року затриманий у Белграді, а в 1933 році за свою революційну та сюрреалістичну діяльність засуджений на тюремне ув'язнення, яке відбував у в'язниці Сремської Митровиці. Разом з ним були засуджені Оскар Давичо і Джордже Йованович.^[7] 1933 року прийнятий до лав Комуністичної партії Югославії. До початку Другої світової війни активно займався публіцистикою та літературою. У молодості був одним із засновників сербського сюрреалістичного руху. Написав книжку у співавторстві з сюрреалістом Марком Ристичем.

У Парижі Комінтерн створив центр під керівництвом Йосипа Броза Тіто, який постачав добровольців із Балкан на громадянську війну в Іспанії на боці республіканців. Там Попович записався добровольцем у липні 1937 року. Він воював з іспанськими республіканськими військами, а не з Інтернаціональними бригадами, підвищений до звання капітана артилерії. Після поразки республіканців утік разом з іншими бійцями Інтернаціональних бригад у Францію, де 1939 року за участь у громадянській війні в Іспанії ув'язнений у таборі Сен-Сіпріан. Після звільнення з табору деякий час працював у Комітеті іспанських бійців у Парижі. У вересні 1939 року через партійні зв'язки повернувся в Югославію^[9], де продовжив свою революційну діяльність, виконуючи завдання, поставлені перед ним комуністичною партією.

У 1940 році мобілізований до Королівської югославської армії як офіцер запасу. Наприкінці 1940 року знову заарештований. Провів шість місяців у в'язниці на Аді-Циганлії, звільнений на початку лютого 1941 року. У в'язниці Поповича катували. Там він нібито поводився негідно перед «класовим» ворогом, за що його виключили з Комуністичної партії Югославії у лютому чи березні 1941 року. За словами Джиласа, Попович «після короткого побиття здав Ранковича». Попович заявив, що це «Джилас погано поводився у в'язниці. Він безчесно обмовив мене, хоча знав, що я не видав автора проєкту прокламації» (автором був Джилас), «і нікого не заарештували через мене».^[10]

У квітні 1941 року після короткої програної війни захоплений у полон поблизу Іваніці, звідки незабаром утік. З липня 1941 року долучився до Народно-визвольної армії та партизанських загонів Югославії. Був командиром Космайського партизанського загону, а потім командиром Посавського партизанського загону. Під його командуванням обидва загони провели чимало боїв, досягши успіхів улітку й восени 1941 року. З посади командира Посавського загону його було підвищено до командира групи загонів у Шумадії та Західній Сербії.

З нагоди формування Першої пролетарської ударної бригади в Рудо 21 грудня 1941 року призначений першим її командиром.

Його іноді називають «людиною, яка врятувала югославських партизанів», оскільки саме він передбачив найслабше місце в лініях окупантів на осі Зеленгора—Калиновик та розробив план її прориву під час битви на Сутьєсці, врятувавши таким чином Йосипа Броза Тіто, його штаб та решту руху опору.

У жовтні 1945 року поряд із десятками інших ветеранів Другої світової війни та Громадянської війни в Іспанії Попович став одним із батьків-засновників югославського спортивного товариства «Партизан» і футбольної секції югославського спортивного товариства «Партизан»^[11].

Попович і Йосип Броз Тіто

Після встановлення комуністичного режиму в Югославії в 1945 році обіймав посаду начальника Генерального штабу Югославської Народної Армії з 1945 по 1953 рік. На цій посаді вів переговори з представниками західних держав, пов'язані з модернізацією ЮНА під час конфлікту з Радянським Союзом. Не бувши членом Політбюро КПЮ, брав участь у неформальних розмовах найвужчого партійно-державного керівництва Югославії протягом цього протистояння з СРСР^[12]. У 1953 році перейшов на посаду міністра закордонних справ, яку обіймав до 1965 року. Як міністр закордонних справ кілька разів очолював югославську делегацію на сесіях Генеральної Асамблеї ООН. З 1965 по 1972 рік був членом Союзної виконавчої ради, з 1966 по 1967 рік — віцепрезидентом Югославії.

Попри своє членство в КПЮ, був прихильником вільноринкових реформ^[13] та належав до групи сербських лібералів — відомого політичного руху 1970-х років, до якого входили також Марко Никезич і Латинка Перович. 1972 року вийшов у відставку через тиск на його групу лібералів. У 1985 році його та Пеко Дапчевича розглядали на підвищення в званні до генерала армії, але вони обидва відхилили цю пропозицію.

Решту свого життя провів у Дубровнику. Був яскраво вираженим противником Югославських воєн і режимів Франя Туджмана та Слободана Мілошевича.