Сич Олександр Максимович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Сич.

Олекса́ндр Макси́мович Сич (нар. 16 липня 1964, село Дерть, Рокитнівський район, Рівненська область) — український політик правого спрямування, голова Івано-Франківської обласної ради з 25 листопада 2010 року по 23 листопада 2012 року і з 7 грудня 2015 року. З 27 лютого^[1] по 2 грудня 2014 року був віцепрем'єр-міністром України.

Олександр Максимович Сич
Олександр Максимович Сич Олександр Сич у 2012 році
Голова Івано-Франківської обласної ради
Нині на посаді
На посаді з	7 грудня 2015
Попередник	Василь Скрипничук
25 листопада 2010 — 23 листопада 2012
Попередник	Ігор Олійник
Наступник	Василь Скрипничук
Віцепрем'єр-міністр України
27 лютого 2014 — 2 грудня 2014
Президент	Олександр Турчинов (в.о.) Петро Порошенко
Прем'єр-міністр	Арсеній Яценюк
Попередник	Костянтин Грищенко
Наступник	В'ячеслав Кириленко
Народився	16 липня 1964(1964-07-16) (61 рік) с. Дерть, Рокитнівський район, Рівненська область, Українська РСР,  СРСР
Відомий як	історик, політик
Громадянство	Україна
Національність	українець
Alma mater	Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Політична партія	КУН (1993–1999) ВО «Свобода» (з 2006)
Професія	політолог
Релігія	Українська греко-католицька церква
Нагороди	Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Орден Архистратига Михаїла II ступеня
sych.if.ua
Медіафайли у Вікісховищі

Народний депутат України
7-го скликання
ВО «Свобода»	12 грудня 2012	—	28 лютого 2014

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким ім'ям: Сич Олександр.

Голова Івано-Франківської обласної ради від Всеукраїнського об'єднання «Свобода» (до жовтня 2012). Узгоджений кандидат від низки опозиційних сил (ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», Фронт Змін, Громадянська позиція та ін.) по округу № 83 (м. Івано-Франківськ) на Виборах до Верховної Ради України 2012.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри державного управління Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Доктор політичних наук.

Заступник голови Всеукраїнського об'єднання «Свобода» з питань ідеології, входить до його політвиконкому.

Освіта

• 1979 — закінчив 8 річну школу в селі Дерть
• 1981 — закінчив Рокитнівську СШ № 2 в смт Рокитно Рівненської області.
• 1981–1986 — навчався на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника і отримав диплом вчителя історії і суспільствознавства, методиста виховної роботи.
• 1996–1999 — навчався на юридичному факультеті Прикарпатського університету імені Василя Стефаника й отримав диплом юриста.
• 2009 — рішенням спеціалізованої вченої ради Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова присуджено науковий ступінь кандидата історичних наук.
• 2010 — рішенням атестаційної комісії Міністерства освіти і науки України надано наукове звання доцента кафедри державного управління.
• 2020 — став доктором політичних наук.^[2]

Трудова діяльність

• Серпень 1986 — листопад 1987 — організатор позакласної, позашкільної виховної роботи та вчитель історії і суспільствознавства Кам'янської СШ Рокитнівського району Рівненської області.
• Листопад 1987 — травень 1989 — військова служба.
• Травень 1989 — квітень 1993 — завідувач фільмотеки Яремчанського міського відділу освіти, за сумісництвом — вчитель історії Микуличинської СШ та Яремчанської НСШ № 1, голова ради голів профкомів установ освіти міста Яремче.
• Квітень 1993 — вересень 1994 — інструктор в справах молоді Яремчанського міськвиконкому.
• Вересень 1994 — грудень 1995 — завідувач відділу загальної середньої освіти, заступник начальника управління освіти департаменту гуманітарних питань Івано-Франківського облвиконкому.
• Грудень 1995 — червень 1996 — заступник начальника, завідувач відділом загальної середньої освіти управління освіти Івано-Франківської ОДА.
• Червень 1996 — червень 1998 — помічник-консультант народного депутата України Романа Круцика.
• Червень 1998 — вересень 2000 — юрисконсульт видавництва «Лілея-НВ» (місто Івано-Франківськ).
• Вересень 2000 — серпень 2001 — асистент кафедри філософії Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу.
• З серпня 2001 — доцент кафедри державного управління Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.

Громадська й політична діяльність

З 1991 року є членом Національної скаутської організації України «Пласт». В 2004–2006 роках обирався головою Крайової пластової ради.

Депутат Івано-Франківської обласної ради (1994–1998, 2006–2010).

З травня 2002 по вересень 2005 обіймав посаду заступника міського голови Івано-Франківська з питань діяльності виконавчих органів.

З 2006 року член Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Член Політвиконкому ВО «Свобода», заступник голови партії з питань ідеології.

Паралельно, у 2003-2012 роках очолював Центр національного відродження імені Степана Бандери - просвітницьку організацію, яку заснував у 2001 році спочатку член КУН, а з 2002 року член УНР Іван Гавдида, вбитий 2003 року.

На Парламентських виборах в Україні 2007-го року був кандидатом в народні депутати України за списком ВО «Свобода». Мав п'яту позицію в списку.

25 листопада 2010 року обраний головою Івано-Франківської обласної ради, отримавши 68 голосів депутатів Івано-франківської обласної ради зі 114^[3].

З 2012 року — народний депутат України 7-го скликання від виборчого округу № 83, Івано-Франківська область. Перший заступник голови Комітету з питань науки і освіти.

2015 року з його ініціативи створено Інститут наукових студій націоналізму. Офіційно зареєстрований у статусі громадської організації у 2019.^[4]

Родина

Народився у багатодітній родині. Батько Максим Адамович (1925–1993) — механізатор. Мати Єва Адамівна (1925) — пенсіонерка. Дружина Галина Вікторівна (1965) — вчитель історії, методист дошкільного виховання, завідувач методичного кабінету курсів ЦО Івано-Франківської області. Дочка Ольвія (1987), син Богдан (1990)^[5].

Наукові здобутки

Автор нарисів і дослідницьких праць з історії визвольних змагань України, теорії націоналізму та сучасної політики. На основі своїх наукових статей на тему націоналізму підготував монографію «Соціально-консервативний націоналізм»^[6].

Дослідник життя й творчості члена ОУН Степана Ленкавського^[7].

У 2008 році захистив дисертацію кандидата історичних наук на тему: «Степан Ленкавський в історії організації українських націоналістів (1929—1977 рр.)». У 2020 році захистив дисертацію на тему «Сучасний український націоналізм: політологічні аспекти трансформації парадигми» та отримав науковий ступінь доктора політичних наук.

Праці

• «Без права на поразку. Перша виборча кампанія Провідника ОУН: технологія і хронологія» (1998)
• «Пласт: нарис витоків, історії, сьогодення» (1999)^[8]
• «Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН» (1999)
• «Адміністративний ресурс в технології тіньової політики України» (2001)^[9]
• «Думки без дозволу. Політичні есе» (2002)
• «Сучасний етап боротьби за Українську державу» (2005)^[10]
• «Творець Декалога українських націоналістів: Степан Ленкавський (06.07.1904-30.10.1977)» (2010)
• «Український націоналізм: традиція і модерн» (2011)
• «ПЛАСТ — український скавтинґ» (2012)
• «В уряді камікадзе» (2016)
• «Соціально-консервативний націоналізм» (2019)
• «КРЕDO Українського Націоналіста» (2022)^[11]
• «Монах ОУН. Ч.1. У краю (біографія Степана Ленкавського)» (2023)
• «Монах ОУН. Ч.2» (2023)
• «У мережі» (2024)
• «Націоналізм міжчасся. Вибрані твори» (2025)

Нагороди

• орден «За заслуги» III ступеня (22 січня 2019) — за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю^[12];
• Ювілейна медаль "70 років Збройним силам СРСР" (1988)
• Орден Архистратига Михаїла II ст. (12 липня 2021) — за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом^[13]

Див. також

• Уряд Арсенія Яценюка