Панславізм

Панславі́зм — культурна й політична течія, ідеологія, поширена в державах, населених слов'янськими народами, в основі якої лежать ідеї про потребу їх політичного об'єднання на основі етнічної, культурної та мовної спільності. Сформувалася наприкінці XVIII — першій половині XIX століть. Символами панславізму вважають Національний прапор усіх слов'ян і гімн «Гей, слов'яни», які також були національним гімном і прапором Югославії.

Країни з переважаючим слов'янським населенням (світло-зеленим — Західні слов'яни, зеленим — Східні слов'яни і темно-зеленим — Південні слов'яни

Термін уперше вжив Ян Геркель 1826 року.

Поняття «панславізм»: кін. XVIII — поч. XIX ст

Попри політичне поневолення більшості слов'янських народів ідеї Великої Французької революції та німецького романтизму справили величезний вплив на освічені кола західних і південних слов'ян та сприяли появі «будителів», більшість з яких поєднували захоплення національним відродженням своїх власних народів з ідеями більш широкої міжнародної солідарності.

Автором ідеї «слов'янської взаємності» вважають словака Яна Коллара, який в 1824 році надрукував у Пешті збірку сонетів під назвою «Донька Слави». В 1826 році Ян Геркель вперше використав слово «панславізм». Спочатку ним позначали саме загальну ідею єдності та солідарності між слов'янами^[1].

Згодом до кола прихильників панславізму долучилися Й. Добровський (чех), П. Шафарик (словак), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та інші.

Проросійська та антиросійські течії

Див. також: Російський імперіалізм

Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини й наполеонівських війнах привели до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичну й мовну злуку слов'ян під владою Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у боротьбі проти чужоземного поневолення (Й. Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та інші). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавличек-Боровський).

Водночас розправа російського уряду над польським повстанням 1830 року відштовхнула деяких панславістів від Росії і сприяла появі «австрославізму», ідеї єдності слов'ян в порозумінні з Віднем. Ф. Палацький виступав за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Лише після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому від російських панславістів Слов'янському з'їзді 1867 року в Москві.

Прихильникии третьої течії бачили в слов'янському єднанні альтернативу одразу двом імперіям. Чех Франтішек Кампелик, до гуртка якого входили і польські радикали, у 1841 році обґрунтував ідеї федерації слов'янських республік за прикладом Сполучених Штатів. Схожу концепцію містила й програма київського Кирило-Мефодіївського братства^[2].

Серед поляків, які були під сильним впливом романтичного патріотизму та мрій про відновлення «Великої Польщі», панславістські ідеї викликали дві течії: проросійську (С. Сташиць, Й. М. Гене-Вронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Тов'янський, К. Бродзинський). Останні вважали, що головну роль у злуці слов'ян повинна відігравати Польща.

В самій Росії в кінці 1830-х років у роботах М. Погодіна було висунуто твердження про перевагу слов'ян над іншими народами, «ворожість Заходу», покликання Росії щодо гегемонії у слов'янському світі (проєкти політичного об'єднання слов'ян під егідою Російської імперії розробляли ще у XVIII — на початку XIX століть А. Самборський, В. Малиновський та інші). Російські слов'янофіли 1840 — 50-х років — К. Аксаков, О. Хом'яков, І. Киреєвський та інші — виступали з ідеєю протиставлення слов'янського православного світу з Росією на чолі до «хворої», безвірної Європи. Теологічні противники слов'янофілів — так звані «західники» (П. Чаадаєв, О. Герцен) — теж не заперечували особливої ролі Росії серед слов'янських народів.

В 1851 році світ побачив трактат «Слов'янство і світ майбутнього. Послання слов'янам з берегів Дунаю». Його автором був зазначений Людовіт Штур. Головною ідеєю цього твору був прямий заклик до об'єднання слов'ян під владою Росії — як єдиної слов'янської держави, що на той момент зберегла самостійність. Самодержавний устрій імперії Романових не визнавався перешкодою для такого об'єднання, навпаки — оголошувався «питомо слов'янським». На відміну від «чужого» католицизму, від якого автор закликав якнайшвидше відмовитися на користь православ'я. Зрештою, і культура та мова у створеній під скіпетром царів «родині», за його твердженнями, мали бути також єдиними^[3].

Поразка у Кримській війні 1853—56 років, Польське визвольне повстання 1863 року, загострення східного питання — ці чинники викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє практичне втілення у Слов'янському з'їзді 1867 в Москві та діяльності слов'янських комітетів. Панславістичні ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових розробках учених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата зокрема.

Період найбільшого впливу

Найбільший політичний вплив «панславізм» мав у 1870-х роках, завдяки таємній Рейхштадтській угоді (1876) між Російською та Австро-Угорською імперією з розділу балканських провінцій Османської імперії.

В період російсько-турецької війни 1877—1878 років, що послідувала внаслідок цієї угоди, панславізм штучно роздмухувався урядом Росії, слугував виправданням її активних зовнішньополітичних дій (низка представників найвищих державних і військових кіл Росії: граф М. Ігнатьєв, князь В. Черкаський, генерали М. Черняєв, М. Скобелев, Р. Фадєєв — були його прихильниками). Як громадсько-політична течія «панславізм» зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (О. Пипін, зокрема).

Внутрішня ситуація та зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей «панславізму» наприкінці 19 століття; вони відродились напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі «неославізму» (або «неопанславізму»). Російські неославісти (головний діяч — граф В. Бобринський) разом із діячами інших слов'янських країн (чех К. Крамарж, словенець І. Грабар та ін.) провели слов'янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти міжслов'янського зближення перед можливою німецькою загрозою.

Вплив революційних подій

Революційні події 1917 року на деякий час поховали ідеї «панславізму» в Росії; їх гостро засуджували К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін. З початком радянсько-німецького етапу другої світової війни 1941-45 років було відновлено стару російську політику щодо слов'ян. У серпні 1941 року у Москві було створено Всеслов'янський комітет. Слов'янські комітети виникли у США, Великій Британії, Канаді за ініціативою та участю комуністів слов'янського походження.

Після першого Всеслов'янського з'їзду в Москві (1941) в 1946 року відбувся Слов'янський конгрес у Белграді, куди з'їхались делегати з усіх слов'янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР усі слов'янські комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи й розпад СРСР надали панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства.

Україна та українці в ідеях панславістичного руху

В Україні ідеї «панславізму» поширились у першій чверті XIX століття (зокрема, Товариство об'єднаних слов'ян), їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіївського Братства, серед українських наукових кіл середини XIX століття (М. Максимович, О. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850—70-х рр.

На українські землі у складі Австрії ідеї «панславізму» проникали як із Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народів у Львові в 1848 році було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 років в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти зі слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке підтримували російські панславістичні кола. Як згодом щодо гілки промосковських панславістів зазначав Дмитро Дорошенко:

«слов'янські справи в Україні зробились за останні десятиліття не дуже популярними через те, що цими справами займались і ніби взяли в монопольну опіку так звані „слов'янофільські круги“, котрі свій інтерес до слов'янства сполучали з вузьким та нетерпимим московським націоналізмом. Ці казенні слов'янофіли готові були цькувати і душити національний рух як серед слов'янських народів, що вже належали до імперії, як то Українці, Білоруси, Поляки, так і серед решти слов'ян, якими цікавились та яким допомагали різні „Слов'янські доброчинні комітети“ з Росії»^[4]

Деякі з провідних українських діячів науки й культури другої половини XIX — початку XX століття, зокрема М. Грушевський, відкрито виступили проти «панславізму», вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.

Див. також

• Панслов'янські кольори
• Міжслов'янська мова
• Слов'янознавство
• Слов'янофільство
• Експансіоністський націоналізм
• Міжнародна організація
• Чехословакізм
• Ілліризм
• Пансербізм
• Панеллінізм
• Панафриканізм
• Єврославізм
• Неославізм
• Пангерманізм
• Панарабізм
• Пантюркізм