Студинський Кирило Йосипович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Студинський.

Кири́ло Йо́сипович Студи́нський гербу Прус^[1] (псевдоніми та криптоніми: Кость Вікторин; К. Вікторин; Кость В.; Іван Лаврін; І. Лаврін; К. Зорян; Зорян; К. С.; Батько; Іван Гарбуз; Федір Замора; Колька; Лівобічний; Літописець; К. Люнин; Не-Маковей; Не плазун, але й без трону; Віктор Осипович; Кость Осипович; Провінціал та ін.^[2]; 4 жовтня 1868, с. Кип'ячка, нині Тернопільського району Тернопільської області — найімовірніше, липень 1941, місце смерті невідоме) — український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Онук Степана Качали, дядько по матері Володимира, Климентія^[3], Романа Слюзарів. Доктор філософії (1894), академік ВУАН (з 1924, з якої виключений 1934 «за контрреволюційну діяльність», 1939 року відновлений у членстві)^[4].

Кири́ло Йо́сипович Студи́нський
Народився	4 жовтня 1868(1868-10-04) с. Кип'ячка, Тернопільський повіт, Королівство Галичини та Володимирії,  Австро-Угорщина
Помер	1941(1941) невідоме
Країна	Австро-Угорщина  ЗУНР  УНР  СРСР
Національність	українець
Діяльність	філолог, лідер спільноти, політик, історик літератури
Alma mater	Віденський університет ЛНУ ім. І. Франка
Галузь	слов'янознавство, літературознавство, мовознавство, фольклористика
Заклад	Львівський університет
Посада	проректор Львівського університету (1939—1941)
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор філософії
Науковий керівник	Ватрослав Ягич
Членство	НАНУ Наукове товариство імені Шевченка
Батько	о. Йосиф Студинський
Мати	Вікторія Качала
У шлюбі з	Леонтина Вахнянин
Діти	Ірина-Марія та Юрій-Анатоль
Роботи у Вікіджерелах  Студинський Кирило Йосипович у Вікісховищі

У 1923–1932 — голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 року був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 — депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання. Був примусово вивезений зі Львова більшовиками, загинув за невідомих обставин.^[5]

Життєпис

Кирило Студинський (1882—1887)

Народився у селі Кип'ячці Тернопільського повіту у священничій родині. Батько — о. Йосиф Студинський гербу Прус (1836—1909) — парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Кип'ячці. Мати Вікторія (1844—28 лютого 1902^[6]) — дочка о. Степана Качали^[2].

Навчався у Львівському й Віденському (учень Ватрослава Яґича) університетах.

Від вересня 1894 до червня 1895 року здійснював наукові пошуки в бібліотеках університетів у містах Київ і Санкт-Петербург (нині РФ), повернувся до Львова, де вчителював у гімназії.

Після студій на дослідницькій праці в Берлінському університеті (під керівництвом Александра Брюкнера); 1897–1899 — доцент Краківського університету, 1900–1918 і 1939–1941 — професор Львівського Університету (1939–1941 — його проректор).

Був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан», 1905–1914 — член Крайової шкільної ради. Від кінця ХІХ століття співпрацював із «Просвітою» у Львові, референт-редактор (із Іваном Франком) видань товариства.

Під час польсько-української війни 1919–1920 років інтернований у Баранові, Домб'ю.

1916–1920 роки — голова Учительської громади, 1921–1922 — голова Української національної ради.

Кирило Студинський товаришував із Богданом Лепким, Петром Франком та іншими, листувався з Володимиром Антоновичем, Александром Брюкнером, Андрієм Чайковським та ін.

Діяч НТШ: довголітній директор Філологічної Секції і (1923–1932) голова НТШ (встановив близькі зв'язки з ВУАН у Києві, але, захопившися розвитком науки в УСРР у 1920-их pp., некритично поставився до політики радянської влади). Свідченням високого міжнародного авторитету НТШ в цей період було прийняття у члени наукової інституції трьох нобелівських лауреатів — Альберта Ейнштейна, Фріца Прегля та Макса Планка.^[7]

22 травня 1924 р. К.Студинський був обраний позаштатним академіком на кафедрі давнього українського письменства історично-філологічним відділом, а 23 червня це обрання затвердило Спільне зібрання ВУАН. У рекомендації М. Грушевський підкреслює громадянську мужність К. Студинського: «Коли з початком 1919 р. польські власті зажадали від него присяги на вірність Польщі, котрій не признано тоді галицької землі, — він відказався від зложення присяги, за що його двічі ув'язнено та інтерновано в Паранові і Домб'ю під Краковом, де просидів півроку, відобрано платню і счеркнено з професорських каталогів».

Працював у комісії з укладання українського правопису (1928, Харків).

Кругозір К. Студинського був надзвичайно широким, оскільки його хвилювали не лише місцеві галицькі проблеми, а й проблеми цілої України, яка в цей час переживала «голодні роки». Створений та очолений за кордоном М. Грушевським «Комітет допомоги голодній Україні» мав свій Крайовий комітет у Галичині, котрий очолював К. Студинський.

Кирило Студинський у літньому віці

У 1927 р. К. Студинський разом з М. Кордубою, Ф. Колессою й О. Макарушкою репрезентували НТШ на відзначенні у Києві сторіччя з часу виходу збірки українських пісень М. Максимовича. М. Грушевський у своєму вступному слові так характеризує завдання перед даною комісією та місце у ній К. Студинського, як голови НТШ: "…"Комісія Західньої України" поставила своїм завданнєм увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими ученими не тільки тих частин Західньої України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих що захоплені окупацією — польською, румунською й чеською. Сьому завданню політичні кордони і тяжкі, не полагоджені ще наслідки Світової війни ставили особливі труднощі. Але вони успішно поборюються завдяки живому спочуттю і співділанню в сім єднанню наукових сил обох частин нашої землі, що виявляє особливо наш західно-український науковий осередок — наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західно-Українська Академія Наук — «Наукове Товариство імени Шевченка», котрої нинішній голова академик Кирило Осипович Студинський бере безпосередню діяльну участь в організації занять Комісії Західньої України — є її фактичним співпровідником…".^{[джерело?]}

Розшифрована телеграма, яка підтверджує арешт Студинського 6 липня 1941 року

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 року головою Народних Зборів Західної України, 1940 — депутатом Верховної Ради СРСР. На цих постах врятував своїми клопотаннями багатьох українців від тюремного ув'язнення.

Під час втечі сталіністів зі Львова у червні 1941 року вивезений і помер за нез'ясованих обставин, за однією з версій^{[джерело?]} — застрелили конвоїри під час бомбардування санітарного поїзда біля м. Тернопіль. Наталя Полонська-Василенко, натомість, згадує про те, що бачила його в Києві на бульварі Шевченка «в останніх днях червня, або в перших липня» поряд із наповненим валізами авто і мала з ним коротку розмову, під час якої він розповів, що його вивезли зі Львова і мають везти до Уфи^[8], куди він потім так і не дістався.

Найімовірніше, його разом з Петром Франком, сином Івана Франка, заарештували за особистою вказівкою Микити Хрущова та розстріляли у липні 1941 р., про що свідчить виявлена на одному з російських історичних ресурсів шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова^[9].

Праці

Пам'ятник академіку, мовознавцю, літературознавцю, фольклористу Кирилові Студинському біля школи у селі Кип'ячка

Кирило Студинський автор понад 500 праць головно з літературознавства, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи, зокрема у працях з полемічної літератури:

• «Адельфотес» (1895)
• «Пересторога» (1895)
• «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900)
• «Pierwszy występ literacki Pocieja» (1902)
• «Антіґрафе, полемічний твір М. Смотрицького» (1925) та ін.

З культурно-літературного руху в Галичині:

• («Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza» (1896, український переклад 1910),
• «Кореспонденція Якова Головацького» (2 т., 1905 — 1909),
• «Копітар і Зубрицький» (1918),
• «Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1795 — 1857 pp.» (1920) та ін.

З фольклору:

• «Лірники» (1894)

Про зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною:

• «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906),
• «З листів П. Куліша до Ом. Партицького» (1908) й ін.

З української літератури 19 ст.:

• «Котляревський і Артемовський» (1901),
• «Літературні замітки» (1901),
• «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін.

Про українсько-польські взаємини:

• «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831—1848» (1908),
• «Листи мін. Флоріяна Земялковського до єп. Івана Ступницького» (1908) й ін.
• Студинський К. Ґенеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича: студія д-ра К. Студинського. — Львів: Накладом С. Ґорука, 1910. — 88 с. [Архівовано 20 вересня 2020 у Wayback Machine.]
• Студинський К. Львівська духовна Семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829—1843) / написав др. Кирило Студинський. — Львів: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1916. — CCLX, 416 с. : іл., табл. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка ; т. 17 і 18). [Архівовано 20 вересня 2020 у Wayback Machine.]

Автор поезій, оповідань, які друкувалися в українських журналах і пресі під псевдонімами К.Вікторин, І.Лаврін, К.Зорян й ін.

Автобіографічні праці

• Студинський К. Автобіографічні нотатки 1-а част. Життя в рідному краї /Друк. вперше з фонду К.Студинського з ЦІА у Львові. Подав до друку П.Медведик // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
• Студинський К. З поетичного блокнота // Русалка Дністрова. — 1993. — № 18 (жовт.).
• Студинський К. Із днів моєї юності // Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі 1898—1998: До сторіччя заснування /За ред. С.Яреми. — Тернопіль; Львів, 1998. — С. 189-191.

Пам'ять

1993 року в Кип'ячці відкрито пам'ятник Кирилу Студинському (скульптор — І. Мулярчук)^[10][11]. В 2011 році монумент оновили.^[12]

У рідному селі діє кімната-музей.

Ім'ям Студинського названо вулиці у Тернополі, Львові та інших містах.

У 2018 році в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї вшанували пам'ять видатного вченого погашенням пам'ятної марки і конверта.^[7]