Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Історія літератури
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Історія літератури — це історичний розвиток прозових чи поетичних творів, що мають на меті надати читачеві розвагу або освіту, а також розвиток літературних прийомів[en], що використовуються для передачі цих творів. Не всі писемні тексти є літературою. Деякі зафіксовані матеріали, як-от зібрання даних (наприклад, обліковий реєстр[en]) не вважаються літературою, і ця стаття стосується лише еволюції творів, визначених вище.
Remove ads
Антична (бронзова доба — V століття)
Узагальнити
Перспектива
Рання література походить із оповідей, які передавалися у племенах мисливців-збирачів через усну традицію, включаючи міфи та фольклор. Розповідання історій виникло в міру того, як людський розум розвинув здатність застосовувати причинне мислення[en] й упорядковувати події в наратив і мову, що дало можливість першим людям ділитися інформацією одне з одним. Раннє оповідання створювало нагоду дізнаватися про небезпеки та соціальні норми, водночас розважаючи слухачів[1]. Поняття міфу можна розширити, включивши туди всі способи використання закономірностей та історій для осмислення світу; ймовірно, це психологічно властиве самій людській природі. Епічна поезія вважається вершиною давньої літератури. Це великі наративні поеми[en],які оповідають про подвиги міфічних героїв, часто приписані ранній історії певного народу[2].
Історія писемності почалася незалежно в різних частинах світу — у Месопотамії близько 3200 року до н. е., у Стародавньому Китаї близько 1250 року до н. е. та в Месоамериці близько 650 року до н. е. Спочатку література не була пов'язана з письмом, адже воно використовувалося переважно для простіших цілей, зокрема для ведення обліку[3]. До найдавніших збережених літературних творів належать Повчання Птаххотепа[en] та Оповідь про Венамуна[en] зі Стародавнього Єгипту, Настанови Шуріппака[en] та Бідняк із Ніппура[en] з Месопотамії, а також Книга пісень зі Стародавнього Китаю[4].
Месопотамія
Шумерська література є найдавнішою відомою літературою, написаною в Шумері. Жанри літератури ще не були чітко визначені, і вся шумерська література містила поетичні елементи. Шумерські поеми демонструють основні складники поезії, зокрема рядки, образність і метафору. Персонажами могли ставати люди, боги, тварини, що розмовляють, та неживі предмети. У шумерських оповідях використовувалися як інтрига, так і гумор. Ці твори поширювалися переважно усно, хоча також записувалися писарями. Деякі твори були пов'язані з певними музичними інструментами чи обставинами та, ймовірно, виконувалися в конкретних умовах. У шумерській літературі не використовували назв, натомість твір називали за його першим рядком[5].
Аккадська література розвивалася у пізніших месопотамських суспільствах, таких як Вавилонія та Ассирія, з III по I тисячоліття до н. е. У цей час вона поширилася й на інші регіони, зокрема Єгипет, Угарит та Хаттусу. Аккадська мова зазнала впливу шумерської, і багато елементів шумерської літератури були запозичені в аккадській літературі. Чимало творів аккадської літератури створювалося на замовлення царів, на службі яких перебували писарі та вчені. Деякі з цих творів прославляли царя або божеств, інші ж записували відомості для релігійних практик чи медицини. У аккадській літературі були представлені поезія, прислів'я, народні оповіді, любовна лірика й описи суперечок[6].
Стародавній Єгипет
Література Стародавнього царства Єгипту розвинулася безпосередньо з практичного використання за часів П'ятої династії. Списки жертвопринесень богам переписувалися у вигляді молитов, а статистичні відомості про державних урядовців розширювалися до автобіографій. Ці автобіографії створювалися для того, щоб показати чесноти підданих, і часто мали вільний стиль, що поєднував прозу й поезію. Про царів не писали, окрім службових записів, однак поезію виконували під час похоронів царів як частину релігійного ритуалу. Повчання, жанр літератури мудрості[en], популярний протягом більшої частини історії Давнього Єгипту, викладали принципи давньоєгипетської філософії, у яких поєднувалися прагматичне мислення й релігійні роздуми[7].
Ці літературні традиції продовжили розвиватися за часів Середнього царства Єгипту коли автобіографії стали більш складними. Роль царя в літературі в цей період розширилася: царські заповіти писалися від імені правителя до його наступника, а прославлення царя й утвердження сильної влади включалися до автобіографій і Повчань. У цей час також розвиваються художня проза та роздуми про добро і зло[7]. За часів Нового царства Єгипту зберігалася популярність літератури мудрості й навчальних творів, хоча більшу вагу надавали використанню повчань і оповідей, а не трактатів. Розважальна література була популярною серед знаті цього періоду, включаючи елементи наративного міфу й фольклору, релігійні гімни, любовні пісні, а також прославлення царя й міста[8].
Стародавній Китай
Династія Чжоу
Китайська міфологія відігравала помітну роль у найдавнішій китайській літературі, хоча й була менш виразною порівняно з міфологічною літературою інших цивілізацій. На час династії Чжоу китайська культура робила наголос на громаді більше, ніж на особистості, відмовляючи від міфологічних оповідей про великих героїв та персоніфікацій божественного. Міфологічна література була більш поширеною в південній державі Чу[9]. Дао де цзін і Чжуан-цзи є філософськими збірками, що слугують основою даосизму[10]. Конфуцій був визначальною постаттю в давньокитайській філософії та політиці[en]. Він уклав шість класичних праць як основоположні тексти конфуціанства, і вони стали центральними текстами, з якими порівнювали інші твори в китайському літературознавстві. Конфуціанство почало домінувати в літературних смаках Давнього Китаю, починаючи з періоду Воюючих царств[11]. Висловлювання Конфуція пізніше були зібрані його учнями в Аналектах[12].
Антології були поширеним явищем у Давньому Китаї, і складання антологій використовувалося як засіб літературної критики для визначення літературної класики[11]. Класика поезії, одна з Шести класичних праць, є найдавнішою збереженою антологією китайської поезії. Вона містить 305 творів анонімних авторів, що датуються XII—VII ст. до н. е. До появи цих творів поетична традиція в Стародавньому Китаї була переважно усною[13]. Антологія Чу Ци є збіркою поем періоду Чжаньґо, написаних у державі Чу та традиційно приписуваних Сун Юю та Цюй Юаню. Ці поеми були створені у формі рапсодій, які призначалися для декламації з певною інтонацією, а не для співу[14]. Музичне бюро[en] було засноване під час династії Чжоу, утвердивши державну роль у збиранні музичних творів і народних пісень, що зберігалася протягом усієї історії Китаю[15].
Історичні документи перетворилися на ранню форму літератури під час періоду Воюючих царств, коли документування поєднувалося з оповіддю, а іноді й з легендарними викладами історії[16]. Два з шести класичних творів, Книга документів та Весни та осені, є історичними документами. Останні надихнули створення історичних коментарів, які стали окремим жанром, зокрема Цзо чжуань, Ґун'ян чжуань та Ґулян чжуань[en]. Цзо чжуань вважають першим великим оповідним твором у китайській літературі[17]. Мистецтво війни Сунь-цзи було впливовим трактатом із воєнної стратегії, на який досі посилаються в сучасну епоху[18].
Династії Цінь та Хань
Поезія, написана в короткий період династії Цінь, була повністю втрачена. У добу династії Хань поезія розділилася на кілька напрямів, серед яких — короткі вірші, паралельні виклади, римовані виклади та стародавній стиль; також у цей час поширився ідеалізм[11]. У цей час були написані Дев'ятнадцять давніх віршів[en], хоча питання їх походження залишається дискусійним[19]. Поезія цього періоду відмовилася від чотирискладового вірша на користь п'ятискладового. Балади держави Чу поширилися по всьому Китаю та здобули широку популярність, часто зосереджуючись на ідеях неминучої долі та фатуму[20].
Політична та полемічна література, створена урядовими чиновниками, домінувала в китайській прозі цього періоду, хоча навіть у цих творах часто вживалися ліризм і метафори. Цзя Ї був есеїстом, відомим своїми емоційними політичними трактатами, такими як Недоліки Цінь[en]. Чжао Цо[en] був есеїстом, відомим трактатами, що вирізнялися ретельністю, а не емоційністю. Конфуціанство й далі визначало філософські твори, хоча рух творів, які критикували сучасне застосування конфуціанства, розпочав Ван Чун у своєму трактаті Лунхен[en]. Прозова література, призначена для розваг, також розвивалася в цей період[21]. Історична література зазнала революційних змін завдяки Історичним записам, які стали першою загальною історією давніх часів і найбільшим літературним твором на той момент[22].
Шість династій
Централізм занепав у період Шести династій, і конфуціанство втратило вплив як провідна ідеологія. Це спричинило появу багатьох місцевих традицій філософської літератури, зокрема на основі даоських і буддійських ідей[23]. Прозова художня література часів династій Вей і Цзінь складалася головним чином із надприродного фольклору, зокрема поданого у формі історичних оповідей[24]. Ця традиція надприродної прози продовжилася в епоху Північних і Південних династій завдяки Історії темряви і світла, що приписуються Лю Іціну[25]. Іншим жанром прози були збірки коротких біографічних або оповідних нарисів, з яких збереглася лише Нова оповідь про перекази світу[en][26].
Поезія Цзяньань[en] розвинулася з літературної традиції Східної Хань, увібравши своєрідні риси та сильні прояви емоцій для вираження індивідуалізму. Цей рух очолював тодішній правитель Китаю Цао Цао. Поезія Цао Цао[en] складалася з ансамблевих пісень, які публікувалися через Музичне бюро та виконувалися під музику[27]. Сім мудрих з бамбукового гаю були впливовими поетами в період Вей середини III століття, безпосередньо звертаючись у своїй поезії до політичних та філософських проблем[28]. Китайська поезія істотно розвинулася за династії Цзінь, увібравши паралелізм, просодію та емоційне вираження через пейзаж. Чжан Хуа[en], Лу Цзі та Пань Юе вважаються великими поетами, які розвинули ранню поезію Західної Цзінь[29]. Цзо Сі та Лю Кун[en] були поетами пізнього періоду Західної Цзінь[30]. За Східної Цзінь філософська поезія пройшла період абстрагування, що усунув багато з її літературних елементів. Го Пу та Тао Юаньмін були визначними поетами доби Східної Цзінь[31].
Популярність літературної поезії та естетизму зросла в період Південних династій, і література як мистецтво почала визнаватися окремою від політичної та філософської літератури[32]. Це призвело до розвитку літературної критики, саме в цей час були написані Літературний розум і різьблення драконів[en] та Рейтинг поезії[33]. У Шістнадцяти державах Північних династій культурний розвиток майже не відбувався через їх нестабільність, а північна література цього часу зазвичай зазнавала впливу Південних династій[34]. У поезії Шести династій також набула поширення шаньшуйська поезія[11].
Левант
Стародавня література Леванту була написана північно-західними семітськими мовами[en], мовною групою, яка охоплює арамейську мову, а також ханаанські мови[en], зокрема фінікійську мову та іврит. Корпус ханаанських та арамейських написів[en] (або «північно-західних семітських написів») є основним небіблійним джерелом для вивчення творів стародавніх фінікійців, євреїв та арамеїв. Ці написи трапляються на кам'яних плитах, керамічних остраконах, прикрасах і варіюються від простих імен до повних текстів[35][36][37][38].
Книги, що складають Єврейську Біблію, формувалися приблизно протягом тисячоліття, причому найдавніші тексти походять орієнтовно з XI—X ст. до н. е.[джерело?] Вони є відредагованими творами, збірками різних джерел, майстерно й ретельно переплетених між собою. Старий Заповіт був укладений і відредагований різними авторами[en][39] протягом кількох століть, і багато дослідників доходять висновку, що єврейський канон остаточно сформувався[en] приблизно у III ст. до н. е.[40][41] Новий Заповіт став додатковою збіркою книг, що доповнила Єврейську Біблію, і складався з євангелій, які описували Ісуса та послань, написаних визначними діячами раннього християнства[42].
Класична античність
Стародавня Греція
014(js).jpg)
Рання грецька література створювалася у дактилічному гекзаметрі. Гомер вважають упорядником епічної поезії в Давній Греції завдяки Іліаді та Одіссеї. Гесіода вважають засновником літературної традиції поезії, що походила з каталогів і генеалогій, таких як Великі діяння[en] та Теогонія. Помітні автори релігійної літератури також мали подібне значення в той час, проте ці твори згодом були втрачені[43]. Серед пізніших грецьких поетів вирізнялася Сапфо, яка зробила значний внесок у розвиток лірики й користувалася великою популярністю в античності[44].
Давньогрецькі п'єси походять від хорових вистав[en] Афін VI століття до н. е., які були традицією вшанування Діоніса, бога театру та вина. Грецькі вистави асоціювалися з «вишуканими костюмами, складною хореографією, сценічною архітектурою та маскою». Вони часто мали структуру тетралогії, в якій за трьома трагедіями йшла сатирівська драма. Есхіл, Софокл і Евріпід були відомі своїми трагедіями, тоді як Арістофан і Менандр — комедіями[en][45]. Софокл найбільш відомий своєю п'єсою Цар Едіп, що стала одним із ранніх прикладів літературної іронії[46].
Давньогрецька філософія сформувалася як основа західної філософії. Фалес із Мілета був першою відомою в історії людиною, що займалася західною філософією. Давньогрецьку філософську літературу розвинув Платон, який поєднував філософські дискусії з методом запитань Сократа[en] у формі діалогів. Арістотель, учень Платона, написав десятки праць із багатьох наукових дисциплін[47]. Арістотель також започаткував ранню літературну критику та літературну теорію у своєму творі Поетика[46].
Стародавній Рим
У Римській республіці література існувала у формах трагедії, комедії, епосу та історичних творів. Люцій Лівій Андронік вважається засновником літератури латинською мовою, і завдяки впливу Риму розвиток латинської літератури часто виходив за межі традиційних кордонів самого Риму. Плавт був впливовим драматургом, відомим своїми комедіями, що підкреслювали гумор і популярну культуру. Пізня республіка ознаменувалася зростанням Августівської літератури[en] та класичної латини, що здебільшого представлена прозою, зокрема у працях Ціцерона та Саллюстія. З утворенням Римської імперії політична публіцистика занепала, а проза поступилася місцем поезії. Такі поети, як Вергілій, Горацій, Проперцій і Овідій, вважаються творцями «золотого віку» латинської літератури[48]. Епічна поема Вергілія Енеїда тісно наслідувала зразок, закладений Гомером[49].
Серед видатних латинських авторів, які жили за часів ранньої імперії, були Пліній Старший, Сенека та імператор Марк Аврелій. Із розширенням Римської імперії латинська література дедалі частіше походила з Іспанії та Північної Африки. До історичних творів ранньої імперії належать поема Фарсалія Лукана, що описувала громадянську війну Цезаря, та Аннали Тацита, які зафіксували події I століття[50]. Золотий осел Апулея, написаний у пізній період імперії і, ймовірно, є найстарішим романом у світі[51]. Прийняття християнства в Римській імперії проявилося і в латинській літературі, найвиразніше — у сповідальній прозі[en] Аврелія Августина, зокрема у Сповідях[52].
Стародавня Індія
 | Цей розділ потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення його перевірності. (Вересень 2022) |
Традиції знань в Індії передавали філософські напрацювання та богословські концепції через дві традиції — Тексти Шруті та Смріті, що означають те, що вивчене та те, що пережите, і до яких належать Веди. Загалом вважається, що Пурани є найдавнішими філософськими творами в історії Індії, хоча мовознавчі праці з санскриту існували ще до 1000 р. до н. е. Пуранічні твори, зокрема індійські епоси Рамаяна та Магабгарата, вплинули на незліченну кількість інших творів, включно з балінезійським кечаком[en] та іншими формами театральних дійств, такими як ляльковий театр тіней (ваянг), а також на численні європейські твори. Палійська література посідає важливе місце у становленні буддизму[53][54]. Класична санскритська література розквітає в періоди Маур'їв та Гуптів, приблизно від II ст. до н. е. до VIII ст. н. е. Класична тамільська література також виникає на початку історичного періоду, який охоплює час від 300 року до н. е. до 300 року н. е.[55][56], і є найдавнішою світською літературою Індії, що головним чином зосереджується на темах кохання та війни. Період Гуптів в Індії знаменується розквітом санскритської драми, класичної санскритської поезії та укладанням Пуран.
Remove ads
Посткласична література (V—XV століття)
Узагальнити
Перспектива
Середньовічна Європа
Після падіння Риму (приблизно у 476 році) багато літературних підходів і стилів, винайдених греками та римлянами, в Європі втратили популярність. Упродовж приблизно тисячоліття між падінням Риму та Флорентійським Ренесансом середньовічна література дедалі більше зосереджувалася на вірі та питаннях, пов'язаних із вірою, частково через те, що твори, написані греками, не збереглися в Європі, а отже, існувало небагато зразків класичної літератури, з яких можна було вчитися й рухатися далі. Хоча багато чого було втрачено через руйнівний вплив часу (і катастрофи, як-от пожежа в Александрійській бібліотеці), чимало грецьких творів залишилося — їх ретельно зберігали й переписували мусульманські книжники. Невелика кількість уцілілих творів змінювалась і спотворювалась, породжуючи нові форми. Деякі з цих спотворених витоків нових стилів можна побачити в літературі, яку зазвичай описують як Справа Риму[en], Справа Франції[en] та Справа Британії[en][джерело?].
Близько 400 року н. е. Psychomachia[en] Пруденція започаткувала традицію алегоричних оповідей. Поезія ж розквітла в руках трубадурів, чиї куртуазні романи та шансони де жест розважали й тішили вищі класи, які були їхніми меценатами. Перший хрестовий похід 1095 року також вплинув на літературу. Наприклад, образ лицаря набув іншого значення. Ісламський наголос на науковому дослідженні та збереженні грецьких філософських творів також позначився на європейській літературі[джерело?].
Агіографії, або «житія святих», були поширеним жанром серед ранньосередньовічних європейських текстів. Твори Беди — Церковна історія народу англів — та інших авторів продовжували історичну традицію, засновану на вірі, започатковану Євсевієм на початку IV століття. Між Августином і Біблією релігійні письменники мали безліч аспектів християнства, які потребували подальшого пояснення й тлумачення. Тома Аквінський, більш ніж будь-хто інший, зміг перетворити теологію на своєрідну науку, частково завдяки сильному впливу Арістотеля, чиї твори поверталися до Європи у XIII столітті. Драматургія фактично припинила існування, за винятком містерій та драм Страстей Господніх[en], які були зосереджені переважно на передаванні християнської віри простому народу[джерело?].
Латинська мова продовжувала використовуватися як літературна мова в середньовічній Європі. Хоча нею також розмовляли, вона передусім вивчалася й застосовувалася в літературі, а наукові тексти зазвичай писалися латиною[57]. Християнство ставало дедалі помітнішим у середньовічній європейській літературі, також написаній латиною. У XIII столітті почала активно з'являтися релігійна література й іншими мовами, оскільки ті, хто не знав латини, прагнули мати релігійні тексти, які могли б зрозуміти. Зокрема, жінкам не дозволялося вивчати латину, і саме в цей час жінками була написана велика сукупність релігійної літератури багатьма мовами[58].
Середньовічна Англія
Рання середньовічна література в Англії була написана давньоанглійською мовою, яка не є взаємно зрозумілою з сучасною англійською. До творів цього часу належить епічна поема Беовульф та оповіді про короля Артура[en], засновані на легендарному образі короля Артура. Література сучасною англійською мовою починається з Джеффрі Чосера у XIV столітті, відомого завдяки Кентерберійським оповідям[59].
Середньовічна Італія
Божественна комедія Данте Аліг'єрі була завершена приблизно в 1321 році. Організована у три частини, що називаються кантіки, Божественна комедія є наративною поемою, яку вважають найвизначнішим твором італійської літератури[60]. Вона описує подорож Данте трьома різними царствами мертвих, Інферно (Пекло), Пурґаторіо (Чистилище) та Рай (Небеса), де його супроводжують римський поет Вергілій та Беатріче, ідеалізована жінка Данте. Хоча Божественну комедію здебільшого ігнорували літературні кола під час її створення і деякий час після її публікації, вона здобула подальше визнання в англомовному світі після того, як британський поет-романтик Вільям Блейк та інші романтики XIX століття «відкрили» її заново, вплинувши на пізніших авторів, таких як Томас Стернз Еліот та Езра Паунд. Поема відображає середньовічну філософію потойбічного життя у тому вигляді, як її розуміла Західна церква XIV століття, а також закріпила тосканський діалект як основу італійської мови. Декамерон Джованні Боккаччо, опублікований у 1351 році, вплинув на європейську літературу наступних століть. Його обрамлення, де десять осіб розповідають по десять історій, ввело в ужиток термін новела і надихнуло пізніші твори, зокрема Кентерберійські оповіді Чосера[61].
Ісламський світ
Найвідомішим художнім твором ісламського світу була Книга тисячі й однієї ночі (Арабські ночі), що являла собою укладену збірку багатьох давніших народних оповідань, розказаних перською царицею Шахразадою. Епос почав формуватися у X столітті й набув остаточної форми до XIV століття; кількість і тип оповідань відрізнялися від рукопису до рукопису[62]. Цей епос мав значний вплив на Захід після того, як його переклав у XVIII столітті Антуан Галлан[63]. Було створено багато наслідувань, особливо у Франції[64].
Арабська література
Перська література
Шах-наме Фірдоусі, національний епос Ірану, є міфологічним і героїчним переказом перської історії та найдовшою епічною поемою, коли-небудь написаною. З перської культури найвідомішою на заході книгою є Рубаї Омара Хаяма. «Рубаї» — це збірка віршів перського математика й астронома Омара Хаяма (1048—1122). «Рубаї» означає «чотиривірші»: строфи з чотирьох рядків. Амір Арсалан[en] також був популярним міфологічним перським оповіданням.
Прикладами ранньої перської прото-наукової фантастики є Погляди жителів прекрасного міста Аль-Фарабі про утопічне суспільство, та такі елементи, як летючий килим[65].
Османська література
Посткласична література на івриті
Середньовічна єврейська художня проза часто спиралася на єврейські легенди та писалася різними мовами, включаючи іврит та юдео-арабську мову. Літургійна єврейська поезія на івриті розквітла в Палестині у VII—VIII століттях завдяки творам Йосе бен Йосе[en], Янная[en] та Елеазара Калліра[en][66]. Пізніше єврейські поети в Іспанії, Провансі та Італії писали як релігійну, так і світську поезію івритом; особливо визначними були іспанські єврейські поети Шломо ібн Гвіроль та Юда Галеві[en]. Окрім поезії та художньої прози, середньовічна єврейська література також охоплює філософську літературу, містичну (кабалістичну) літературу[en], етичну літературу (мусар)[en], юридичну (галахічну) літературу та коментарі до Біблії[en][джерело?].
Середньовічна Індія
Санскрит занепадає на початку II тисячоліття; пізні твори, такі як Катхасарітсагара, датуються XI століттям, тоді як натомість розквітає література, написана середньоіндійськими народними мовами[en], зокрема старобенгальською[en] та старогінді[en][джерело?].
Середньоімперський Китай
Династії Суй і Тан
Лу Сідао[en], Сюе Даохен[zh] та Ян Су[en] були видатними поетами ранньої династії Суй, причому Ян відходив від панівних традицій південної поезії[67]. За часів Суй і на початку династії Тан літературу підтримували різні імператори, які замовляли багато творів і самі писали деякі з них. Поезія цього періоду дотримувалася «палацового стилю», поки не відокремилася завдяки творчості Чотирьох взірців[en][68]. Ван Чанлін і Лі Бо визнаються серед великих поетів доби Високої Тан[69]. Пейзажна поезія та поезія «про застави і рубежі» мали значний вплив у часи династії Тан[70]. Поезія Тан також включала ці, різновид ліричної поезії[71]. У середині династії Тан китайська поезія дедалі більше зосереджувалася на політиці, людських стражданнях і реалізмі, наприклад, у творах Ду Фу[72]. На початку IX ст. китайська поезія розділилася на дві школи; такі поети, як Мен Цзяо та Хань Юй писали про незвичне, тоді як такі поети, як Бо Цзюй-і та Юань Чжень наголошували на простоті[73]. Останні роки династії Тан ознаменувалися зростанням лірики та еротичної поезії[en]. Лі Шан'їнь та Вень Тін'юнь[en] були впливовими поетами цього періоду[74].
Художня оповідь набула значної ролі за часів династії Тан, її писали з менш жорсткими обмеженнями щодо форми та обсягу[75]. Художня література в середині періоду Тан зосереджувалася переважно на соціальній критиці та романтичному коханні, а серед визначних авторів цього часу були Шень Цзіцзі[zh] та Юань Чжень[76]. У період пізньої династії Тан поширилися збірки оповідань, зокрема лицарських історій, авторства таких письменників, як Пей Сін[zh]. Популярна література того часу включала тексти перетворення, оповіді народною мовою, сутри, пісні та рапсодії[77]. Паралельна проза залишалася популярною на початку династії Тан, хоча такі письменники, як Лі Бо, відійшли від суворої форми, яка була поширена в той час[78]. Хань Юй просував використання класичної прози у стилі давніх конфуціанських творів[79]. За династії Тан у Китаї почався розвиток друкарства. Примірник Діамантової сутри, ключового буддійського тексту, знайдений на початку ХХ століття в Китаї запечатаним у печері, є найдавнішою відомою датованою друкованою книгою — на ньому стоїть дата 868 рік. Для створення примірника було використано ксилографічний друк[джерело?].
Династії Сун і Цзінь
Друкарство вперше стало масовим у Північній Сун. Ліричну поезію Північної Сун розвивали Янь Шу, Лю Юн та Чжан Сянь[en], і вона стала популярною розвагою серед нижчих верств населення[80]. Оуян Сю розвинув популярний стиль ліричної поезії, тоді як Янь Цзідао[en] розробив вишуканий стиль[81]. Лірична поезія протиставлялася більш формальній поезії ши, яка дотримувалася канонічних літературних форм і використовувалася вченими[80]. Політичний тиск сильно впливав на поезію вчених у Північній Сун, оскільки володіння старими стилями було обов'язковою умовою для вступу на державну службу[82]. Політика та особливо конфуціанство дедалі більше впливали на поезію Північної Сун. Такі поети, як Мей Яочень і Су Шуньцінь розвинули стиль поезії, що використовувався в середній період Північної Сун[83]. Оуян Сю був визначним літературознавцем Північної Сун, який удосконалив провідний літературний стиль того часу[84], а Су Ши, як кажуть, довів його до досконалості[85].
Чень Юй-ї визначив стиль поезії Ранньої Південної Сун[86]. Лу Ю був поетом Середньої Південної Сун, який багато писав про політичне життя на державній службі та розчарування ослабленим становищем династії у війнах Цзінь–Сун, тоді як Сінь Ціцзі був поетом Середньої Південної Сун, що писав на подібні теми з військової точки зору[87]. Поетичний стиль не зазнав значного розвитку в Пізній Південній Сун, хоча Цанлан Шихуа[en] («Поетичні розмови Цанлана») Янь Ю[en] мав великий вплив на поетичну теорію[88]. Класична поезія Ранньої Цзінь наголошувала на емоціях, тоді як пізніше в династії Цзінь акцент робився на вишуканості[89].
Популярна художня проза зазвичай виконувалася в часи династії Сун і складалася переважно з «коротких прозових оповідань» та історичних оповідей. Класична проза династії Сун часто жертвувала мовною майстерністю та уявою заради простої мови й морального повчання. Юанська драма бере свій початок у добу Сун як попередниця подальшої драматургії[90]. Учений, державний діяч і полководець Шень Куо (1031—1095) був автором Нотаток з Мрійливого ставка[en] (1088), великої книги наукової літератури, яка містила найдавніший опис намагніченого компаса. У період династії Сун також було створено величезну історичну працю Цзичжі Тунцзянь[en], що складалася з 294 томів і 3 мільйонів китайських ієрогліфів до 1084 року н. е.[джерело?] Династія Цзінь відзначилася здобутками в популярній літературі, серед яких Роман про Західну світлицю[en][91].
Династія Юань
Драма отримала значний розвиток як літературна форма за часів династії Юань і складала більшу частину художніх творів епохи[92]. Вар'єте мали вплив у період раннього Юань, а Ханбалик, сучасний Пекін, став культурним центром вар'єте[93]. На початку XIV століття автори вар'єте переїхали до Ханчжоу, проте п'єси вар'єте занепали і не досягли колишньої популярності[94]. У той самий час розвивався жанр нансі[en], відображаючи унікальне політичне життя династії Юань, в якому відігравали важливу роль державна служба, невірність та міжкланова політика. Історія про піпу[en] Ґао Міна була впливовою драмою нансі[95]. Цюй був поширеним типом поезії за часів династії Юань, який використовувався як окремий твір, так і як частина структури п'єси[96].
Два з найраніших китайських романів, Трицарство та Річкове прибережжя, вперше з'явилися за часів династії Юань[97]. Поезія за часів Юань залишалася основною формою самовираження класичних письменників, хоча традиція інтелектуальної поезії династії Сун була витіснена поезією, що виражала сильні емоції. На поезію Північної Юань вплинули твори Юань Хаовеня тоді як на поезію Південної Юань вплинув Янь Юй[92].
Класична та феодальна Японія
.jpg)
Японська література вперше почала відокремлюватися від китайської приблизно у VIII столітті[98]. Фудокі були записами VIII століття, зазвичай написаними китайською мовою, які фіксували як історичні, так і міфологічні оповіді[99]. Також були поширені народні балади, зокрема ті, що увійшли до фудокі, а також музичні балади. Ці балади призначалися для співу й часто мали силабічну структуру; особливо високо цінувалася танка[100]. Написання поезії вака набувало дедалі більшого значення в період Хейан, оскільки стало необхідною навичкою для аристократії як у соціальному, так і в любовному спілкуванні[101].
Манйосю — найдавніша збірка японської поезії, написана японською мовою китайськими ієрогліфами за допомогою метода манйоґана, яка містить поезію вака V—VIII століть[102]. Кокін вака-сю — збірка поезії вака IX століття, укладена за імператорським наказом. У той час як Манйосю відзначалася різноманітністю соціальних станів і професій своїх авторів, поезія Кокін вака-сю була обмежена творами лише аристократичних поетів[103]. Ісе моноґатарі — збірка вільно пов'язаних віршів та оповідань, заснованих на житті Арівара но Наріхіра[104].
Уцубо моноґатарі[en] та Очікубо моноґатарі[en] були ранніми прозовими творами X століття, що реалістично зображували життя аристократії; перший із них іноді вважається першим повномасштабним романом[105]. У той же час жінки з аристократичного середовища почали вести щоденники, що відображали життя двору[106]. Наступним великим прозовим твором Японії стала Повість про Ґендзі, написана в XI столітті[107]. Її поєднання реалізму й романтичної ідеалізації надихнуло подальші прозові твори періоду Хейан, включаючи історичні твори, такі як Ейґа моноґатарі[en] та Окаґамі[en]; романтичні повісті, такі як Повість про Саґоромо[ja], Йору но Незаме[en], Хамамацу Чунаґон моноґатарі[en] та Торікаебая моноґатарі[en]; а також збірки оповідань, такі як Цуцумі Чунаґон моноґатарі[en][108]. Хоча ці твори зазвичай описували життя аристократії, у XII столітті було створено Кондзяку моногатарішю[en], що містить близько тисячі оповідань із різних сфер життя Японії, Китаю та Індії[109]. У XIII столітті японська література вийшла за межі аристократії й ставала дедалі доступнішою нижчим верствам, часто завдяки усному викладу релігійних текстів, таких як Повість про дім Тайра, яку переповідали сліпі ченці[110]. У XIV—XV століттях поезія, така як ренґа, та драма, така як но та кьоґен, створювались професійними письменниками під патронажем двору, храмів або місцевих володарів[111].
Південно-Східна Азія
Літературна традиція Яви та мова каві найбільш відома завдяки поезії какавін[en]. Це були наративні поеми, засновані на традиціях санскритської поезії, які часто включали релігійні елементи. Найдавніший збережений какавін — Какавін Рамаяна[en] IX століття, яванська локалізація санскритського Бгаттікав'я[en][112].
Доколумбова Месоамерика
Месоамериканська література зазвичай фіксувалася в кодексах, хоча більшість збережених кодексів доколумбової доби була записана латинським алфавітом для збереження усної традиції після колонізації. Література науатль поділялася на куїкатль (cuícatl), що включала пісню й поезію, та тла́ттоллі (tlahtolli), що охоплювала прозові твори з історії й промов. Теокуїкатль (teocuícatl) були священними гімнами, які співали на славу богів, тоді як інша поезія науатль виконувалася для прославлення життя й дружби, на пошану воїнів або для постановки філософських питань. Правитель Несауалькойотль держави Тескоко був визначним поетом і автором пісень[113].
Література мовами майя була тісно пов'язана з усною традицією, в якій письмові тексти слугували опорою для запам'ятованих уривків, які часто виконувалися. Вона відзначалася високою символічністю та широким використанням гри слів. Також часто застосовувалися метафори та образність, пов'язані з природним світом. Література мая часто мала релігійний характер, включала інформацію про релігійні практики, ворожіння та богів. Більшість цих творів пізніше була засуджена як єретична й знищена християнськими священниками. Дрезденський кодекс, Паризький кодекс і Мадридський кодекс — єдині збережені доколумбові кодекси мая. Серед відомих збережених текстів майя — Пополь-Вух, Чилам-Балам і Аннали Какчикелей, які описують релігійні вірування месоамериканських культур[113].
Remove ads
Ранній Новий час (XV—XVIII століття)
Узагальнити
Перспектива
Європа раннього Нового часу
Епоха Відродження охопила значну частину європейської культури доби раннього нового часу. Цей період ознаменувався відродженням інтересу до класичних творів Стародавньої Греції та Риму, а також поширенням художніх і наукових досягнень. Література, як і більшість форм мистецтва на початку Нового часу, фінансувалася завдяки меценатству з боку знаті. Створення художніх творів не вважалося самостійною професією й зазвичай було справою тих, хто вже мав незалежні статки[114]. Винахід друкарського верстата в середині XV століття докорінно трансформував європейську літературу. Виробництво друкованих книжок забезпечило більшу уніфікованість літературних творів і поширення грамотності. Особливо сильний вплив друкарство мало на релігійну літературу, оскільки церкви фінансували й брали безпосередню участь у друкарському процесі. Розвинулася також літературна критика, адже літературні твори стали доступнішими[115].
Форма письма, яка сьогодні є звичною в усьому світі — роман, — виникла на початку Нового часу й набула популярності в наступному столітті. Перш ніж сучасний роман утвердився як окрема форма, існував перехідний етап, коли «новизна» почала виявлятися у стилі епічної поеми. Петрарка популяризував сонет як поетичну форму; Декамерон Джованні Боккаччо зробив романтичну оповідь прийнятною не лише у віршах, а й у прозі; Франсуа Рабле оновив сатиру твором Ґарґантюа та Пантаґрюель; Мішель де Монтень самотужки винайшов есе й використав його для впорядкування власного життя та ідей. Мабуть, найсуперечливішим і найважливішим твором тієї доби став трактат, надрукований у Нюрнберзі, під назвою Про обертання небесних сфер: у ньому астроном Миколай Коперник позбавив Землю привілейованого місця у всесвіті, що мало далекосяжні наслідки не лише для науки, а й для літератури та її підходів до людства, ієрархії та істини[джерело?].
П'єси для розваги (на відміну від релігійного повчання) знову з'явилися на європейських сценах на початку Нового часу. Найвідомішим драматургом цього періоду є Вільям Шекспір, але чимало інших також зробили важливий внесок, серед них Мольєр, П'єр Корнель, Жан Расін, Педро Кальдерон де ла Барка, Лопе де Вега, Крістофер Марлоу та Бен Джонсон. У XVI—XVIII століттях актори комедії дель арте імпровізували на вулицях Італії та Франції. Деякі п'єси комедії дель арте були записані. І письмові п'єси, і імпровізація справили вплив на літературу того часу, зокрема на творчість Мольєра. Шекспір використовував мистецтво блазнів і мандрівних акторів, створюючи комедії нового стилю. Усі ролі, навіть жіночі, виконували чоловіки (en travesti) проте це змінилося — спочатку у Франції, а потім і в Англії наприкінці XVII століття[джерело?].
Британська література
У міру того як Англія зростала й перетворювалася на світову державу, в англійській літературі утвердився інтерес до самої Англії. Ця традиція почалася з поеми Королева фей Едмунда Спенсера, написаної у 1590-х роках на честь королеви Єлизавети I[116]. У XVII столітті розвинулася метафізична поезія, очолена Джоном Донном, найбільш відомим своїми любовними віршами[117]. У XVIII столітті сформувався рух августинської літератури[en], започаткований Семюелем Джонсоном, що прагнув наслідувати класичні смаки Давньої Греції та Риму. Критики августинської літератури засуджували метафізичну поезію за легковажність і руйнівний характер[118]. Джон Мілтон написав епічну поему Утрачений рай, щоб створити англійський християнський епос, який би міг зрівнятися з творами Гомера й Вергілія[119]. За часів правління Олівера Кромвеля в 1650-х роках мистецтво було обмежене пуританськими ідеалами. Ця цензура сприяла падінню Англійської республіки та відновленню британської монархії. За відновленої монархії мистецтво отримало більше свободи, ніж раніше, а король Карл II став покровителем театру[61].
Вільям Шекспір був відомим драматургом наприкінці XVI — на початку XVII століть і загалом визнається найвидатнішим автором англійською мовою. Він відомий своїми комедіями, драмами та хроніками, а також використанням білого вірша, сонета та монологу. Історичні п'єси Шекспіра ігнорували точність у відтворенні подій і часто розмірковували про королівську спадкоємність, що відображало занепокоєння його часу щодо спадкоємства Єлизавети I[120]. До ранніх англійських романів належать Подорож Пілігріма Джона Беньяна та Орунуко[en] Афри Бен, обидва опубліковані у 1680-х роках. Беньян увів в англійську літературу ідеї індивідуалізму та пошуку особистого самоздійснення[en]. Бен використовувала свою творчість як соціальну критику щоб піддати сумніву моральність трансатлантичної работоргівлі[61]. Робінзон Крузо Даніеля Дефо вважається першим сучасним англійським романом, написаним у дусі схвалення соціальної мобільності, породженої капіталізмом. Книга була написана в реалістичному стилі, а перше видання рекламувалося як справжня автобіографія без жодної згадки про Дефо як автора. Джонатан Свіфт увів до англійської літератури жанр фентезійного роману, найвідомішим прикладом якого є «Мандри Гуллівера», що так само рекламувалися як справжня історія[121].
Французька література
Ґарґантюа та Пантаґрюель був написаний Франсуа Рабле у п'яти частинах протягом середини XVI століття. Цей твір був одним із перших, що вплинули на становлення жанру роману, використовуючи неформальний стиль та субверсивний гумор[61].
XVII століття у Франції відоме як Grand Siècle (Велике століття). Найвідомішими французькими авторами, окрім драматургів, були Жан де Лафонтен і Шарль Перро, відомі насамперед своїми байками[джерело?].
Італійська література
Італійське Відродження стало відправною точкою того, що в наступні століття перетворилося на Європейське Відродження[114].
Найдавніший твір, який вважається оперою в тому сенсі, в якому його зазвичай розуміють, датується приблизно 1597 роком. Це — Дафна[en] (нині втрачена), написана Якопо Пері для вузького кола освічених флорентійських гуманістів, що збиралися під назвою «Камерната»[джерело?].
Іспанська література
Дон Кіхот Мігеля де Сервантеса був опублікований на початку XVII століття і вважається раннім романом. Це був крутійський роман, що пародіював лицарський роман[61]. XVI і XVII століття відомі як Золота доба Іспанії.
Ісламський світ раннього нового часу
Східна Азія раннього Нового часу
Династія Цін
Друкарство набуло поширення в Китаї за часів династії Мін на початку XVI століття. На той час міські райони мали високий рівень грамотності, чому сприяла доступність паперу в Китаї. Письмові твори поділялися на чотири категорії: класика, історія, філософія та художня література[122]. Серед нижчих верств населення поширеними були арії та народні пісні, які часто виконували актори-розважальники[123]. Засновник династії Мін, Чжу Юаньчжан, проводив політику придушення літератури, і письменників, які не підкорялися його владі, страчували, що започаткувало занепад китайської літератури у XIV—XV століттях[124]. Цзяньден Сіньхуа[en] Цюй Юя була збіркою надприродних і чуаньці[en]-оповідань та залишалася одним із небагатьох творів, що зберегли вплив попри придушення літератури[125]. Найпоширенішим видом драм у ранній період Мін були різножанрові п'єси, а найвпливовішим драматургом того часу був принц Чжу Юдунь[en][126]. Літературне відродження відбулося в середині періоду Мін. Відродження поезії очолили літературні групи, такі як «Чотири таланти Сучжоу[en]» та «Ранні сім майстрів[zh]», і продовжили такі групи, як «школа Тан-Сун[zh]» та «Пізні сім майстрів[en]». Сюй Вей став впливовим поетом і прозаїком уже після своєї смерті завдяки використанню автентичності та відмові від попередніх літературних шкіл[127]. Ранні китайські романи були створені в середині періоду Мін, серед них — Річкове прибережжя, Трицарство та Подорож на Захід[128].
У пізній період династії Мін література дедалі більше зосереджувалася на ролі індивіда в суспільстві, починаючи з творів Лі Чжи[129]. Китайська філософія розвинула гуманістичні елементи, які кидали виклик підпорядкуванню громаді та імператорській ієрархії[124]. Школа Ґун'ань[zh], очолювана трьома братами Юань[zh], створювала літературу «природної чуттєвості», що віддавала перевагу насолоді та простоті над раціональністю й честолюбством[130]. Школа Цзінлін[zh], очолювана Чжун Сіном[en] та Тань Юаньчунем[en], стала відповіддю школі Ґун'ань: вона прийняла ідею «природної чуттєвості», але відкинула безтурботний стиль поезії Ґун'ань[131]. Романи стали поширенішими в пізній період Мін із появою книжкових видавців[132]. Цзінь пін мей вважається великим романом цього часу та першим, що змальовує повсякденне життя простолюдинів[133]. Оповідання хуабень також були поширені в цей період, зокрема зібрані Фен Менлуном у збірці Три слова[zh] та Лін Менчу[en] у Ляскання по столу від подиву[en][134]. Драми також набули популярності в пізній період Мін, коли серед аристократії стало модним розважати гостей приватними театральними трупами. Тан Сяньцзу був впливовим драматургом цього часу, а школа Уцзян під керівництвом Шень Цзіна[zh] розвинула драму як мистецьку форму, наголошуючи на її музичних елементах[135].
Японська література
Друк на дереві став популярним у XVII столітті, і вже до 1670 року щорічно продавалося понад тисячу книжок. У XVII столітті дедалі помітніші соціальні поділи відокремили театральні форми: самураї дивилися но, а тьоніни[en] — кабукі. Письменники зазвичай присвячували себе служінню урядові, певному кланові, простому люду або ж обирали відлюдькуватий спосіб життя. Ісікава Дзьодзан[en] був впливовим поетом XVII століття[136].
Корейська література
Корейська література відокремилася від китайської за часів династії Чосон. Акджан[en], сіджо та гаса[en] — форми ліричного твору, популярні за часів династії Чосон[137]. Йонґбіочьонґа[en] стала однією з основних поетичних збірок, створених у 1440-х роках[138]. Корейську розмовну прозу започаткував Хо Гюн[en] на початку XVII століття твором Хон Гільдон[139]. Структура Хон Гільдона була використана для розвитку героїчної художньої літератури. Хмарний сон дев'яти[en] був написаний Кім Ман Джуном, щоб відобразити історичні та філософські зміни того часу, використовуючи мотив сну як художній прийом[140]. Проза пхансорі виникла на початку XVIII століття[141].
Південно-Східна Азія раннього нового часу
Індія раннього нового часу
Доколоніальна Африка
Remove ads
Пізній модерн (XVIII—XX століття)
Узагальнити
Перспектива
Європа доби пізнього модерну
XVIII століття було добою Просвітництва, і його найвизначнішими авторами є Вольтер, Жан-Жак Руссо, Іммануїл Кант та Адам Сміт. У другій половині століття з Гете починається романтизм. Наприкінці XIX століття романтизму протиставляються реалізм і натуралізм. Кінець XIX століття, відомий як Прекрасна епоха, з його Кінцем століття, ретроспективно постає «золотою добою» європейської культури, яку перервала Перша світова війна в 1914 році. Модерністська література писалася приблизно з 1900 по 1940 рік[джерело?].
У Британії XIX століття було позначене вікторіанською епохою, що характеризувалася романтизмом, з такими поетами-романтиками[en], як Вільям Вордсворт, лорд Байрон і Семюел Тейлор Колрідж та такими жанрами, як готичний роман[en]. Чарлз Дікенс, мабуть, найвідоміший романіст в історії англійської літератури, творив у цей час і зробив значний внесок у становлення роману як провідного літературного жанру вікторіанської Англії[джерело?].
У Румунії перші романи були опубліковані в XIX столітті Дімітріє Болінтіняну та Ніколае Філімоном[en]. У тому ж столітті одним із найвідоміших румунських поетів був Міхай Емінеску.
У Данії Золота доба[en] початку XIX століття дала багатьох плідних літературних авторів, серед яких Серен К'єркегор та Ганс Крістіан Андерсен[джерело?].
У Німеччині період Бурі і натиску (нім. Sturm und Drang) кінця XVIII століття переходить у класицистичний та романтичний етап, уособлений довгою добою творчості Гете, що охоплювала першу третину століття. Консервативний стиль Бідермаєр конфліктував із радикальним Vormärz у бурхливий період між завершенням наполеонівських воєн і революціями 1848 року[джерело?].
Сполучені Штати
Література доби Американської революції включала твори Короткий огляд прав Британської Америки[en] Томаса Джефферсона та Здоровий глузд Томаса Пейна[142]. Сила співчуття[en] Вільяма Гілла Брауна[en] була першим американським романом, написаним у реалістичному стилі з чітким моральним посланням[143]. Джудіт Сарджент Мюррей[en] вважають засновницею американського фемінізму завдяки її есе та поезії[144]. Сполучені Штати швидко досягли широкого поширення грамотності на початку ХІХ століття, і багато авторів зробили письменництво основним джерелом заробітку. Вашингтон Ірвінг заклав традицію комічної літератури та короткого оповідання, а також заснував школу Нікербокера, яка з любов'ю писала про Нью-Йорк. Джеймс Фенімор Купер так само започаткував традицію американських морських оповідань, романів про звичаї, політичної сатири, династичних романів і оповідань про Дикий Захід[145]. Едгар Аллан По мав великий вплив на художню прозу, поезію та есе, і особливо відзначається його внесок у розвиток готичної та детективної літератури як жанрів[146]. Натанієль Готорн писав моралізаторські твори, зокрема Червона літера, натхненні пуританською літературою колоніальної доби. Герман Мелвілл досліджував людські суперечності у морських оповідях, таких як Мобі Дік, хоча його творчість набула впливу лише у 1920-х роках[147]. Вільяма Каллена Браянта[en] називають «батьком-засновником американської поезії», а Волта Вітмена прославляють за те, що він у своїй поетичній збірці Листя трави визначив сутність Америки свого часу. Емілі Дікінсон відмовляли у публікації її поезії за життя, але її твори цього періоду пізніше отримали визнання[148].
Трансценденталізм сформувався як філософська школа на початку XIX століття, і такі автори, як Ральф Волдо Емерсон, зробили внесок у трансценденталістську літературу[149]. У цей період у США було написано багато творів на тему рабства, зокрема Хатина дядька Тома Гаррієт Бічер-Стоу[150]. Звільнені раби, такі як Фредерік Дуглас і Гаррієт Джейкобс, також написали автобіографії, що підтримували справу аболіціонізму[151]. Література корінних американців[en] на початку XIX століття перебувала в конфлікті між збереженням традиційних елементів та включенням рис американської літератури того часу[152]. Реалізм і натуралізм стали популярними у США наприкінці XIX століття. Марк Твен отримав широке визнання завдяки своїм романам, зокрема Пригоди Гекльберрі Фінна. Розвинувся регіоналізм, у межах якого різні літературні традиції формувалися на Заході, Середньому Заході, Півдні та в Новій Англії. Також розвивалася афроамериканська література та література корінних народів США як окремі літературні традиції[153].
На початку ХХ століття виникла реакція проти цінностей провінційного містечка та середнього класу, представлена такими авторами, як Теодор Драйзер, Генрі Менкен, Сінклер Льюїс і Шервуд Андерсон[154]. Література, присвячена громадянським правам, у цей період створювалася такими авторами, як Вільям Едуард Беркхардт Дюбойс, Букер Вашингтон та Джеймс Велдон Джонсон[en][155]. Американська поезія значно розширилася у ХХ столітті, запровадивши або інтегрувавши традиції модерністської поезії[en], такі як імажизм, вортицизм та об'єктивізм[en]. Такі поети, як Едвін Арлінгтон Робінсон, Роберт Фрост та Робінсон Джефферс мали значний вплив на розвиток поетичної форми[156]. Такі письменники, як Френсіс Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей, та Вільям Фолкнер досліджували власне місце в американському суспільстві через модерністські романи[157], тоді як Томас Вулф та Джон Стейнбек прагнули віднайти майбутню ідентичність Сполучених Штатів[158]. У відповідь на модернізм виникали контррухи, зокрема традиціоналізм на Півдні та популізм у літературі Чикаго[en][159]. Початок ХХ століття також ознаменувався появою американської драматургії[en], відмінної від європейської[160]. Популярними жанровими творами того часу були вестерни та детективи[161].
Канада
Ранні канадські романи адаптували літературні тенденції Європи. Історія Емілі Монтегю[en], видана 1769 року, вважається першим канадським романом. Наслідки Семирічної війни війни мали значний вплив на канадську літературу XVIII—XIX століть, коли Французька Канада перейшла під владу Британії[162]. Популярні романи, зокрема твори Джулії Кетрін Беквіт[en], з'явилися на початку XIX століття, зосереджуючись на повсякденному досвіді, а не на великих наративах[163]. Природа посідала чільне місце в канадській літературі середини XIX століття. Едвард Гартлі Дьюарт[en] був визначною постаттю ранньої канадської поезії, адже 1864 року він видав першу канадську поетичну антологію. Він розглядав формування канадського літературного корпусу як частину конфлікту між колоніальним походженням і виразною канадською ідентичністю. Октав Кремазі очолив рух французько-канадської літератури у 1860-х роках. Серед відомих канадських поетів цього періоду були Чарльз Сангстер[en], Александр Маклахлан[en], Чарльз Хевісідж[en] та Поети Конфедерації[en][164]. Вікторіанська поезія залишалася провідною в Канаді на початку ХХ століття, хоча міжнародні модерністські течії, як-от імажизм, набули впливу після Першої світової війни. Такі поети, як Артур Стрінгер[en] та Френк Олівер Колл[en] очолили рух верлібру у 1910–1920-х роках[165].
Латинська Америка
Латиноамериканська література відокремилася від європейської і на початку ХІХ століття почала розвиватися як власна літературна традиція. Основна зміна відбулася у тематиці та змісті літератури, тоді як форма залишалася відносно європейською. Вона почалася з індивідуалістичного напряму, пов'язаного з рухами за незалежність Латинської Америки, що розвивалися в той час. У межах цього руху формувалася література кожної окремої латиноамериканської країни, яка здобувала власну національну ідентичність. Андрес Бельо вважається засновником модерної літератури в іспаномовній Америці, йому приписують популяризацію романтизму в регіоні. Співвідношення між національною та континентальною літературною ідентичністю було важливою проблемою ранньої латиноамериканської літератури, особливо в межах іспанської мови[166].
Ісламський світ доби пізнього модерну
Східна Азія доби пізнього модерну
Династія Цін та Китайська Республіка
Доба Цін ознаменувалася поверненням прози як літературного засобу насамперед для конфуціанського вчення, тоді як індивідуалістична література занепала[167]. Три майстри Цзяндуна[en] були найвидатнішими поетами під час переходу від династії Мін до Цін[168]. Ван Шичжень[zh] визначав поетичні напрями раннього періоду Цін, віддаючи перевагу вираженню чуттєвості через образність і просодію, а не через лексику, особливо у своїй збірці Осінні верби: Чотири поеми. Також відродилися пісенні тексти (сі), які знову стали популярною поетичною формою, оскільки літературні критики вважали окрему арію надто невишуканою[169]. Героїчна проза була адаптована до популярних романів у ранній добі Цін. Надприродна проза також здобула популярність, зокрема Опис чудес з кабінету Ляо Пу Сунліна[170].
У період Середнього Цін Шень Децзянь, Вень Фанган[en] та Юань Мей кожен започаткували нові напрями в поезії на противагу стилю Вана Шичженя[171]. Пяньвень[en] став популярним серед прозаїків періоду Середнього Цін, на противагу школі Тунчен[en][172]. Шість записів про плинне життя[en] — це автобіографія Шень Фу, яка наголошувала на прямій мові та емоційній привабливості, а не на стилі[173]. Виконавське мистецтво періоду Середнього Цін включало північний жанр гуці[en] (барабанна лірика) та південний жанр таньці[en] (лірика з акомпанементом на щипкових інструментах), твори цього жанру часто створювали жінки-поетеси[174]. Романи періоду Середнього Цін включали Ліс вчених мужів та Сон у червоному теремі, обидва з яких відмовлялися від популярних смаків на користь філософії[175]. Драма вийшла з моди серед літераторів Цін[en], хоча театральні вистави залишалися звичайною розвагою для публіки[176]. У пізній період Цін західна культура справила значний вплив на китайське суспільство[177]. Школа Тунгуан[zh] була популярною серед прихильників традиційної китайської поезії, стилізованої під поезію династії Сун[178]. В останні роки династії Цін набули популярності романи про народних героїв, політичні романи, критичні до занепаду уряду Цін, а також жанрова проза[179].
Література в Китайській Республіці відображала суспільні зміни, спричинені революцією 1911 року. Китайська література відійшла від класичної традиції та літературних обмежень із початком Руху нової культури[en] у 1919, році, що розпочався творами, такими як Експерименти by Ху Ши, Щоденник божевільного[en] Лу Сіня Богиня Го Можо. Рух четвертого травня став подальшим культурним рухом, який сприяв використанню письмової розмовної китайської мови[en]. Прихильники ліберальних реформ у Китаї[en] підтримали ці зміни в літературній традиції, аби кинути виклик імперським інституціям, і ці твори зазвичай утверджували гуманізм та індивідуалізм. На початку громадянської війни в Китаї у відповідь виникло заперечення індивідуалізму, і революційна література поширювалася на підтримку Китайської Червоної армії[en][180].
Японська література
Корейська література
Південно-Східна Азія доби пізнього модерну
Індія доби пізнього модерну
Колоніальна Африка
Remove ads
Сучасна література (XX—XXI століття)
Сучасна література визначається як література, написана після завершення Другої світової війни у 1945 році. Література постмодернізму створювалася приблизно з 1945 по 1980 рік. Популярна література розвинула власні жанри, такі як фентезі та наукова фантастика. Ігноровані основною літературною критикою, ці жанри виробили власні інституції та критичні відзнаки, зокрема премію Неб'юла (з 1965 року), Британську премію фентезі (з 1971 року) та Міфопоетичну премію (з 1971 року)[джерело?].
Remove ads
Див. також
Примітки
Джерела
Література
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads