Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці

Верховний головнокомандувач ОЗС в Атлантиці (SACLANT) був одним з двох вищих командувачів Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Іншим був Верховний головнокомандувач ОЗС в Європі (SACEUR). SACLANT керував Об'єднаним командуванням ОЗС в Атлантиці, що було розташовано в Норфолку (штат Вірджинія). Усе командування зазвичай також називалося «SACLANT».

Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці
Supreme Allied Commander Atlantic
На службі	1952 — 2003
Належність	НАТО
Штаб	Норфолк (Вірджинія)
Прізвиська	SACLANT
Медіафайли на Вікісховищі

Історія

Незабаром після свого утворення ACLANT разом з Об'єднаним командуванням ОЗС в Європі провів великі навчання «Мейнбрейс». Протягом Холодної війни SACLANT провів багато інших навчань, такі як операція «Мерінер» в 1953 році та операція «Страйкбек» в 1957-му, а також серії військово-морських навчань «Нозерн веддінг» та «Оушен сафарі» протягом 1970-х і 1980-х років. Командування також відігравало вирішальну роль у щорічних навчаннях REFORGER, що проводилися з 1970-х років. Після закінчення Холодної війни статус та розмір командування було зменшено, а багато підлеглих йому штаб-квартир по всьому атлантичному регіону втратили свій статус та фінансування НАТО. Тим не менш, основна структура зберігалася до Празького саміту в Чехії 2002 року.

Авіаносні повітряні ударні операції в Норвезькому морі — вперше проведені під час операції «Страйкбек» — відповідно до морської стратегії ВМС США, стали наріжним каменем прямого захисту північного флангу НАТО. Морська стратегія була опублікована в 1984 році, відстоювалась міністром ВМС Джоном Леманом і керівником військово-морськими операціями адміралом Джеймсом Уоткінсом при адміністрації Рейгана і практикувалась у військово-морських навчаннях НАТО, таких як «Оушен сафарі» (1985) та «Нозерн веддінг» (1986)^[1][2][3][4].

У статті 2008 року генерал у відставці Бернард Трейнор відзначав успіх цієї морської стратегії:

Йдучи на негайний наступ на крайній півночі і змушуючи росіян оборонятися в своїх рідних водах, морська стратегія служила не тільки для захисту Скандинавії, але і для пом'якшення проблеми морських шляхів зв'язку. Ймовірність своєчасного зміцнення НАТО з боку США тепер була більше, ніж благочестивою надією.
З виникненням наступальної стратегії в 1980-х роках одночасні різкі досягнення в американських технологіях, особливо в C4ISR і системах озброєння, які швидко компенсували радянську чисельну і матеріальну перевагу в Європі, збудили зміну в мисленні. Ніхто інший, як начальник Генерального штабу СРСР, маршал Микола Огарков, попереджав, що американська перевага переміщала «співвідношення сил» на користь НАТО. Він назвав це явище «військово-технічною революцією». До кінця десятиліття військова загроза з боку Радянського Союзу стала історією, а разом з нею і Холодна війна^[5][6].

Командування ОЗС в Атлантиці було розформовано 19 червня 2003 року. Як його наступника було створено Командування з трансформації ОЗС (ACT). Це нове командування НАТО очолює Верховний головнокомандувач ОЗС з трансформації (SACT). До 2009 року цю посаду займали американські чотиризіркові адмірали або генерали, які суміщали посаду з керуванням Командуванням об'єднаними силами США (COMUSJFCOM), а колишні військові місії SACLANT увійшли в Об'єднане командування операцій НАТО (ACO)^[7].

Роль

Завданням командування було^{[джерело?]}:

• захищати морські шляхи зв'язку НАТО;
• підтримувати десантні і наземні операції;
• захищати розгортання ядерних систем стримування морського базування.

Зона відповідальності командування простягалася від Північного полюса до тропіка Рака та від східного узбережжя Північної Америки до західного узбережжя Африки і Європи, в тому числі Португалії, але за винятком Ла-Маншу, Британських островів і Канарських островів^[8].

Структура

У вищому командуванні ACLANT були такі посади:

• Верховний головнокомандувач ОЗС (SACLANT) — відповідав за всі військові місії Альянсу в зоні відповідальності ACLANT. Посаду займав американський адмірал або генерал, який також служив головокомандувачем Атлантичного командування США — одного з об'єднаних командувань Міністерства оборони США.
• Заступник Верховного головнокомандувача ОЗС (DSACLANT) — перший заступник SACLANT, посаду займав британський адмірал. У перші часи це був командувач Північноамериканської і Вест-Індської станції Королівського флоту.
• Начальник штабу (COFS) — керував штатом штабу SACLANT.

Штаб-квартира SACLANT була розташована в Норфолку (штат Вірджинія) поруч з штаб-квартирою Атлантичного флоту США^[9].

Об'єднане командування в Східній Атлантиці

Головнокомандувач в Східній Атлантиці (CINCEASTLANT) від імені Верховного головнокомандувача в Атлантиці (SACLANT) ніс відповідальність за управління і використання Постійних військово-морських сил в Атлантиці (STANAVFORLANT). Посаду CINCEASTLANT займав британський чотиризірковий адмірал на базі Норсвуд (Велика Британія), який також служив головнокомандувачем Флоту метрополії (згодом головком Західного флоту, а пізніше CINCFLEET)^[10][11].

EASTLANT було розділено на наступні підзони^[12]:

• Авіація ВМС у Східній Атлантиці
• Північна підзона
• Авіація ВМС у північній підзоні
• Центральна підзона
• Авіація ВМС у центральній підзоні
• Підводний флот у Східній Атлантиці
• Командувач острову Ісландія
• Командувач островів Фарери

Об'єднане командування у Західній Атлантиці

Головнокомандувач в Західній Атлантиці (CINCWESTLANT) був відповідальний за:

• безпечний транзит підкріплення та поставок з Північної Америки до Європи для підтримки повного спектра сил НАТО в будь-якій точці в зоні відповідальності НАТО чи поза нею;
• підтримку спільних багатонаціональних навчань у мирний час та заходів програми «Партнерства заради миру», а також за оперативний контроль та надання підтримки силам НАТО, приписаних до штаб-квартири.

Посаду CINCWESTLANT займав американський чотиризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був головнокомандувачем Атлантичного флоту США (CINCLANTFLT)^[13]. До 1994 року WESTLANT було розділено на наступні підзони^[12]:

• Підводний флот у Західній Атлантиці
• Океанічна підзона
• Канадська атлантична підзона
• Командувач островів Бермуди
• Командувач островів Азори^[14]

З 1994 по 2003 рік WESTLANT було розділено наступним чином^[15]:

• Підводний флот (SubWestLant)
• Океанічна підзона
• Канадська атлантична підзона
• Командувач острову Ґренландія

Об'єднане командування у Південній Атлантиці

Головнокомандувач у Південній Атлантиці (CINCSOUTHLANT) відповідав за військові переміщення і морські операції по всьому південно-східному кордону між Європейським об'єднаним командуванням (ACE) та Об'єднаним командуванням у Атлантиці (ACLANT). Посаду CINCSOUTHLANT займав португальський тризірковий адмірал на базі в Лісабоні (Португалія). Перед цим ця посада називалася головнокомандувач в Іберійській Атлантиці (CINCIBERLANT)^[16]. Зараз це Об'єднане командування Лісабон.

Ударний флот в Атлантиці

Ударний флот в Атлантиці (STRIKFLTLANT) був головним підлеглим морським командуванням SACLANT. Його головною задачею було стримувати агресію шляхом підтримання морської переваги в атлантичному регіоні та забезпечення цілісності морських шляхів зв'язку НАТО. Головною ударною силою було Авіаносне ударне з'єднання (певно, спеціальна група 401), що складалося з 1-ї та 2-ї авіаносних ударних груп. Судячи з усього, Авіаносне ударне з'єднання мало американське ядро на основі 4-ї авіаносної групи, а 2-га авіаносна ударна група мала британське ядро та пізніше стала 2-ю протичовновою групою^[17]. Коли HMS Ark Royal брав участь у навчаннях «Роял найт» близько 1972 року, він був центральним елементом 2-ї авіаносної ударної групи і був флагманом спеціальної групи 401.2^[18].

Командувачем Ударного флоту (COMSTRIKFLTLANT) був віце-адмірал ВМС США на базі в Норфолку, який також був командувачем 2-го флоту США^[12][19]. Командування STRIKFLTLANT розформували під час церемонії на USS Iwo Jima (LHD-7) 24 червня 2005 року. Воно було замінено Центром багатонаціональних об'єднаних операцій морського десанту, який розташували в штаб-квартирі 2-го флоту^[20].

Підводне об'єднане командування в Атлантиці

Командувач Підводним об'єднаним командуванням в Атлантиці (COMSUBACLANT) був головним радником SACLANT з питань підводних човнів і підводних засобів війни. Посаду COMSUBACLANT займав американський тризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був командувачем підводним флотом Атлантичного флоту (COMSUBLANT)^[21]. Йому підпорядковувались командувач підводними човнами у Західній Атлантиці (COMSUBWESTLANT) і командувач підводними човнами в Східній Атлантиці (COMSUBEASTLANT). Посаду COMSUBEASTLANT займав флагман підводного флоту британського ВМФ^[22]. У 1978 році штаб-квартира флагмана підводного флоту була переміщена з HMS Dolphin у Госпорті на базу Норсвуд на північному заході Лондона.

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці

Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці (STANAVFORLANT) було постійною мирною багатонаціональною ескадрою, що складалася з есмінців, крейсерів і фрегатів з флотів різних країн НАТО. З моменту свого створення в 1967 році STANAVFORLANT функціонувало, проводило тренування та навчання як група, забезпечуючи щоденну перевірку поточних морських методик, тактики та ефективності НАТО, а також брало участь в спільних і національних військово-морських навчаннях, покликаних сприяти готовності і здатності до взаємодії^[23]. 1 січня 2005 року STANAVFORLANT було перейменовано на 1-шу постійну військово-морську групу сил реагування НАТО.

Командувачі

Список Верховних головнокомандувачів в Атлантиці

	Дата	Ім'я	Приналежність
1	30 січня 1952 ‒ 12 квітня 1954	Адмірал Лінде Маккормік	USN
2	12 квітня 1954 ‒ 29 лютого 1960	Адмірал Джеральд Райт	USN
3	29 лютого 1960 ‒ 30 квітня 1963	Адмірал Роберт Деннісон	USN
4	30 квітня 1963 ‒ 30 квітня 1965	Адмірал Гарольд Пейдж Сміт	USN
5	30 квітня 1965 ‒ 17 червня 1967	Адмірал Томас Мурер	USN
6	17 червня 1967 ‒ 30 вересня 1970	Адмірал Ефрем Холмс	USN
7	30 вересня 1970 ‒ 31 жовтня 1972	Адмірал Чарльз Дункан	USN
8	31 жовтня 1972 ‒ 30 травня 1975	Адмірал Ральф Казінс	USN
9	30 травня 1975 ‒ 30 вересня 1978	Адмірал Айзек Кідд-молодший	USN
10	30 вересня 1978 ‒ 30 вересня 1982	Адмірал Гаррі Трейн II	USN
11	30 вересня 1982 ‒ 27 листопада 1985	Адмірал Візлі Макдональд	USN
12	27 листопада 1985 ‒ 22 листопада 1988	Адмірал Лі Баггетт-молодший	USN
13	22 листопада 1988 ‒ 18 травня 1990	Адмірал Френк Келсо II	USN
14	18 травня 1990 ‒ 13 липня 1992	Адмірал Ліон Едні	USN
15	13 липня 1992 ‒ 31 жовтня 1994	Адмірал Пол Девід Міллер	USN
16	31 жовтня 1994 ‒ 24 вересня 1997	Генерал Джон Шихан	USMC
17	24 вересня 1997 ‒ 5 вересня 2000	Адмірал Гарольд Геман-молодший	USN
18	5 вересня 2000 ‒ 2 жовтня 2002	Генерал Вільям Кернан	USA
(в. о.)	Жовтень 2002 ‒ 19 червня 2003	Адмірал сер Іен Форбс[24]	RN

Список заступників Верховного головнокомандувача в Атлантиці

Другим за званням в командуванні був заступник Верховного головнокомандувача в Атлантиці^[25]:

	Дата	Ім'я	Приналежність
1	1952‒1953	Віце-адмірал сер Вільям Ендрюс	RN
2	1953‒1955	Віце-адмірал сер Джон Стівенс	RN
3	1955‒1956	Віце-адмірал сер Джон Ітон	RN
4	1957‒1960	Віце-адмірал сер Вілфрід Вудс	RN
5	1960‒1962	Віце-адмірал сер Чарльз Еванс	RN
6	1962‒1964	Віце-адмірал сер Річард Смітон	RN
7	1964‒1966	Віце-адмірал сер Вільям Белоу	RN
8	1966‒1968	Віце-адмірал сер Девід Клаттербак	RN
9	1968‒1970	Віце-адмірал сер Пітер Компстон	RN
10	1970‒1973	Віце-адмірал сер Джон Мартін	RN
11	1973‒1975	Віце-адмірал сер Джерар Менсфілд	RN
12	1975‒1977	Віце-адмірал сер Джеймс Джунгіус	RN
13	1977‒1980	Віце-адмірал сер Девід Лорем	RN
14	1980‒1982	Віце-адмірал сер Кемерон Расбі	RN
15	1983‒1984	Віце-адмірал сер Девід Халліфакс	RN
16	1984‒1987	Віце-адмірал сер Джеффрі Далтон	RN
17	1987‒1989	Віце-адмірал сер Річард Томас	RN
18	1989‒1991	Віце-адмірал сер Джеймс Везеролл	RN
19	1991‒1993	Віце-адмірал сер Пітер Вудхед	RN
20	1993‒1995	Віце-адмірал сер Пітер Ебботт	RN
21	1995‒1998	Віце-адмірал сер Ян Гарнетт	RN
22	1998 ‒ 2002	Віце-адмірал сер Джеймс Пероун	RN
23	Січень—жовтень 2002	Віце-адмірал сер Іен Форбс	RN