Loading AI tools
броньована бойова машина З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Танк — бойова броньована машина на гусеничному шасі, призначена для наземних бойових дій. Типовий сучасний танк має великокаліберне гарматне озброєння в обертовій башті, однак історично танк міг бути озброєний кулеметом, легкою гарматою або, рідше, вогнеметом.
Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. |
Танк | |
---|---|
Американський основний бойовий танк M60 | |
Епоха | Перша світова – дотепер |
Належить до | бойова броньована машина |
Танк у Вікісховищі |
Танки з'явились у Першій світовій війні для прориву ліній оборони позиційної війни, що встановилась на Західному фронті. Після цього танки розвинулись до універсальних бойових машин, здатних виконувати широкий спектр задач на полі бою. До появи основних бойових танків (ОБТ), їх типово класифікували за масою (легкі, середні, важкі) або призначенням (піхотні, крейсерські, спеціальні). Поширення танків спричинило появу поняття протитанкової оборони та спеціалізованого протитанкового озброєння для боротьби з ними.
Існують споріднені типи бойових машин, як то самохідні артилерійські установки, які теж часто є гусеничними, але виконують інші задачі, а також колісні машини з важким озброєнням, які часто називають колісними танками.
Слово «танк» походить від англійського слова tank, тобто «бак» чи «цистерна». Походження назви таке: під час відправлення на фронт перших танків британська контррозвідка пустила чутку, що в Англії російським урядом замовлено партію цистерн для питної води. І танки відправилися залізницею під виглядом цистерн (добре, що величезні розміри та форма перших танків цілковито відповідала цій версії). На них навіть написали російською «Обережно. Петроград»[1]. Назва прижилася. Цікаво, що в Росії нову бойову машину спочатку називали «баком» (ще один варіант перекладу слова tank)[2].
Цей розділ у процесі редагування певний час. Будь ласка, не редагуйте його, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Ви можете працювати над іншими розділами. Якщо цей розділ не редагувався кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробив користувач RajatonRakkaus (внесок, журнали) о 11:49 UTC (0 хвилин тому). |
Поява танка як мобільної платформи з важким озброєнням пов'язана з технологічним поступом у кількох напрямках: розвиток самохідної техніки, розвиток озброєння та бронювання. Історично людство застосовувало рухому техніку з захистом, як тарани та облогові вежі. З іншого боку, метальні машини, а пізніше й гармати, для забезпечення мобільності встановлювали на колісниці чи вози: наприклад, на початку 15 століття гусити успішно застосовували легкі гармати на возах.[3][4]
Самохідна техніка з'явилась у 18 столітті та поступово розвивалась до практично корисних автомобілів, потягів і тракторів. Одну з перших спроб поєднати транспортний засіб із бронею та озброєнням зробив 1855 року британець Джеймс Коуен (англ. James Cowen або Cowan), розробивши проєкт парового бронеавтомобіля з вогнепальним озброєнням, однак він був непрактичним.[5] Під час Громадянської війни в США з'явились бронепоїзди та кораблі-броненосці. Наприкінці 19 століття з'явився двигун внутрішнього згоряння, який забезпечив наземну техніку достатньо ефективним і компактним джерелом енергії. Повноцінні бронеавтомобілі почали з'являтись на початку 20 століття, однак, як бронепоїзди були прив'язані до залізничних колій, так бронеавтомобілі — до доріг.[6][7][8]
На початку 20 століття також з'явились і перші гусеничні трактори, а винахідники почали проєктувати гусеничні бронемашини, як бронемашина Левассера[en], «моторна гармата» Бурстіна й танк Менделєєва. Поширення ці ідеї не набули, так і залишившись проєктами або прототипами.[7][9]
З кінця 1914 року бойові дії на Західному фронті набули вигляду позиційної війни, в якій кожна сторона створювала все міцніші укріплення, не маючи змоги прорвати оборону ворога. Між наступальними та оборонними спроможностями військ з'явився дисбаланс. Окопи надавали оборонцям захист, тоді як у наступі мобільність піхоти на полі бою була обмежена колючим дротом. Війська в наступі зустрічали артилерійський вогонь на небачених раніше дистанціях, а з менших відстаней їх знищували кулемети.[10] У Великій Британії та Франції одночасно й незалежно виникли ідеї створення спеціалізованих штурмових машин, здатних витримувати кулеметний вогонь та розчавлювати колючий дріт, допомагаючи піхоті.[11][10]
Протягом війни серійно виготовляли танки лише дві країни: Велика Британія та Франція, які прийшли до цієї ідеї практично одночасно та незалежно. Велика Британія виготовила понад 2000 важких танків Mark I, Mark IV і Mark V, а також кількасот швидких середніх танків Medium A, B[en] та C[en]. Франція початково виготовляла штурмові танки Schneider CA1[en] та St-Chamond[en] , які виявились невдалими, однак із 1918 року перейшла на виробництво легких танків супроводу Renault FT, яких було виготовлено понад 3000 тисячі. Ці машини вперше мали обертову башту, а їхнє компонування зрештою стало класичним.[12] США та Італія змогли налагодити виробництво лише наприкінці війни, тому їхні танки не встигли взяти участі в боях. Німецька імперія так і не змогла розпочати повносерійне виробництво й виготовила лише близько 20 одиниць A7V, які були ненадійними та мали погану прохідність, однак узяли участь у бойових діях.[13] Крім танків, у роки війни з'явилась низка інших типів бронемашин, як самохідна артилерійська установка Gun Carrier Mark I[en] і перший у світі спеціально розроблений бронетранспортер Mark IX[en].[14]
Перше бойове застосування відбулось 15 вересня 1916 року в боях за Флер і Курселет[en] (частина битви на Соммі), де було застосовано близько 50 Mark I. Вже за рік, у битві за Камбре 20 листопада 1917 в бій пішли майже 500 танків на вузькій ділянці фронту й успішно прорвали німецьку оборону.[15] Німецькі танки з'явились навесні 1918, причому 24 квітня відбувся перший в історії танковий бій між кількома британськими та німецькими машинами.[16][17] 15 липня 1918 у битві біля Суассона[en] вперше взяли масову участь у боях Renault FT, які швидко стали основною ударною силою французької армії,[18] а в серпні 1918 близько 600 танків залучили в битві при Ам'єні, де вони добре себе зарекомендували.[19]
Перші танки були повільними та неповороткими (переважно 6—9 км/год), більше схожими на античні облогові машини, ніж на сучасну бронетехніку. Використовували їх у піхотному наступі для прориву колючого дроту та придушення кулеметних точок,[11] але британці також мали деяку кількість відносно швидких (до 13,4 км/год) кулеметних танків, як Medium A, призначених для розвитку прориву, розпочатого важкими танками й піхотою.[20] Німецьке командування, зрозумівши безнадійне відставання в танках, до 1918 року сконцентрувалось на боротьбі з танками. Для цього застосовували рови, міни, протитанкові гвинтівки (T-Gewehr), затоплення місцевості, спеціалізовані вогневі точки, але найефективнішим засобом залишались польові гармати, які спричинили найбільше втрат.[21][22]
Хоча танки показали свою дієвість на полі бою в останній рік Першої світової війни, їхнє значення не вважали за вирішальне. Після війни країни почали скорочувати власні танкові підрозділи та припиняти замовлення на нові машини. Німеччина не мала права на будь-які танки, США практично відкинули цей вид техніки, а Франція після війни залишилась із понад 3 тисячами Renault FT і не потребувала нових машин, тому першість щодо розроблення танків залишалась за Великою Британією.[23] Основним розробником і виробником стала компанія Vickers («Вікерс»), а створений нею дешевий і надійний Vickers Medium був фактично єдиним відносно масовим танком 1920-х, хоча їх було виготовлено всього близько 160 одиниць.[24]
З середини 1920-х із Великої Британії почалось поширення надзвичайно легкої бронетехніки, яка приваблювала країни своєю дешевизною та простотою. Така техніка, представлена танкетками й кулеметними легкими танками[прим. 1], давала змогу проводити навчання та була загалом кращою за повну відсутність будь-якої бронетехніки. Першою стала британська танкетка Carden-Loyd вагою 1,5 тонни, яка й задала цю тенденцію. Її аналогами стали італійські L3, польські TK і радянські Т-27.[25] Кулеметні танки Carden-Loyd / Vickers[en] також закупляли та наслідували різні країни в першій половині 1930-х: британські Mk VI, радянські Т-37 і Т-38, французькі AMR 35, німецькі Panzer I і японські «Тип 94».[26] На початку 1930-х почав з'являтись новий різновид легких танків з гарматним озброєнням калібру 37—47 мм, проміжний між тогочасними легкими та середніми. Першим набув поширення британський Vickers 6-ton, створений 1930 року[прим. 2], який активно закупляли та копіювали інші країни, зокрема, на його основі було розроблено радянський Т-26 і польський 7TP. Іншими подібними танками були шведський Strv m/31[en] і чехословацький LT vz. 35. Швидкісні танки, як радянські БТ та британські Cruiser Mk IV (A13), дехто відносить до цього типу,[27] а дехто до середніх.[28]
У середині 1930-х країни почали нарощувати власні збройні сили. У Великій Британії танки поділили на піхотні, крейсерські та легкі. Піхотні танки (переважно Matilda II та Valentine) мали важке бронювання (60—78 мм), низьку швидкість і були призначені для щільної взаємодії з піхотою. А крейсерські (Mk I, II, III, IV і V), навпаки, мали високу швидкість і передбачались для розвинення вже створеного прориву оборони. Спільною проблемою обох типів було слабке озброєння, що обмежувалось 40-міліметровими QF 2-pounder, нездатними ефективно боротись навіть з протитанковими гарматами. Легкі танки, як Mark VI, які складали значну частку британського танкового парку, мали лише кулеметне озброєння та застаріли ще до початку Другої світової.[29][30][28]
У Франції, яка в 1920-ті оперувала Renault FT і практично не розробляла нової техніки, в 1930-ті з'явились кілька різновидів танків. Основу армії склали легкі танки супроводу піхоти R35, FCM 36 та H35, що ідейно наслідували FT і застосовувались безпосередньо з піхотою. До важких танків для підтримки піхоти належали B1, оснащені 60-мм лобовою бронею, 75-мм гарматою в корпусі та 47-мм в башті. Також Франція мала кавалерійські танки різних типів: від кулеметних розвідувальних до повноцінних середніх танків, як SOMUA S35. Цей танк був один із найкращих для свого часу, маючи 47-мм гармату, 40—56-мм лобову броню й достатньо високу швидкість до 40 км/год. Французькі танки мали загалом краще озброєння та броню, ніж німецькі, але однією з їхніх головних проблем було перевантаження екіпажу різними задачами: наприклад, у B1 та S35 командир перебував у башті один і мав не лише командувати танком, але й одноосібно виявляти цілі та вести вогонь.[31][32][33][34]
Першим масовим танком СРСР став Т-18, заснований на Renault FT й виготовлений у кількості понад 900 одиниць протягом 1928—1931 років. На самому початку 1930-х одночасно відбувались спроби створення власного середнього танка Т-24 і закупівля іноземних зразків, серед яких Vickers Medium Mk II, Vickers 6-ton, танкетки Carden-Loyd і дослідний M1931[en] конструкції Джона Крісті. Ці дослідження заклали нові принципи в конструкції та застосуванні танків, не засновані на досвіді Першої світової. Т-24 вийшлов невдалим, натомість на основі закуплених зразків було створено та розпочато масоване виробництво Т-26, БТ, Т-27 і Т-37. Наймасовіший зі швидкісних танків БТ-7 мав довгоствольну 45-мм гармату, швидкість до 53 км/год по шосе та броню до 22 мм.[35][36] Досвід війни в Іспанії (1936—1939) показав необхідність у потужнішому бронюванні, яке привело до появи перших прототипів майбутнього Т-34.[37]
Німеччина за Версальським договором не мала права на власні танки, однак із 1926 року в суворій секретності було створено низку дослідних зразків, як Leichttraktor, Grosstraktor і Neubaufahrzeug, які тестували на полігоні в СРСР. Не маючи бронетехніки, німці передусім працювали над теорією її застосування, результатом якої стала концепція бліцкригу. З приходом до влади 1933 року, нацисти розпочали стрімку мілітаризацію країни. Для бліцкригу була потрібна передусім велика кількість достатньо швидких танків, а тому замість виробництва на основі наявних прототипів, було постановлено створити з нуля родину нових машин. Так у середині 1930-х з'явились легкі танки Panzer I та Panzer II. Хоч їхня броня та озброєння були заслабкими, вони були надзвичайно важливими для набуття виробничого досвіду, тренування армії та першого бойового застосування. Основною ударною силою мали стати Panzer III з довгоствольними 37-мм та Panzer IV з короткоствольними 75-мм гарматами. Їхнє масове виробництво розпочалось 1939 року.[38] Після окупації Чехословаччини 1939 року Німеччина отримала кілька сотень танків LT-35 і виробничі потужності для новітніх LT-38.[39][40]
Японія виготовляла доволі велику кількість танків. Середній «І-Ґо»[en] став першим у світі серійним танком із дизельним двигуном, і надалі цей вид двигунів став основним у японській армії. Легкий «Ха-Ґо» був одним із найкращих танків на момент своєї появи в середині 1930-х і добре проявив себе в японсько-китайській війні. Втім, командування вважало танки винятково засобом підтримки піхоти, тому в боях на Халхин-Голі японські танки програвали радянським БТ. Перед Другою світовою з'явився головний японський танк «Чі-Ха», але в ході війни японська техніка вже серйозно відставала від сучасників через недостатнє бронювання та озброєння.[41][42][43]
Іншими країнами, які в Міжвоєнний період серійно виготовляли танки, були Чехословаччина (LT-34, LT-35, LT-38), Італія (L6/40, M11/39), Польща (7TP) та Швеція (L-60).[44] Натомість, США їх практично не виготовляли через брак бюджету та ізоляціонізм. Дослідні зразки з'являлись, але не цікавили військове керівництво: наприклад, приватний підприємець Джон Крісті неодноразово пропонував армії свої передові напрацювання, але вони отримали визнання тільки в СРСР (серія БТ), Польщі (10TP) та Великій Британії (Cruiser Mk IV та наступники). З 1930-х розпочалась розробка нової техніки, але серійні гарматні в невеликій кількості з'явились лише 1939 року, це були легкий M2A4 та середній M2[en], причому останній уже на момент появи був безнадійно застарілий.[45]
Друга світова війна прискорила прогрес танкобудування. Всього за 6 років танки здійснили більший ривок, аніж за попередні двадцять. Значна частина танків отримала протиснарядне бронювання, могутні довгоствольні гармати (калібром до 152 мм), наприкінці війни з'явилися перші нічні (інфрачервоні) приціли[46] (хоча досліди з їх встановлення на танк проводилися в СРСР ще до війни), радіофікація танків почала вважатися необхідною. Тактика застосування танків також досягла високого рівня досконалості, у перший період війни (1939–1941 рр.) німецькі воєначальники продемонстрували усьому світові, як застосування танкових з'єднань дозволяє здійснити операції з оперативного і стратегічного оточування і швидко виграти війну (т.з. «бліцкриг»). Проте і решта держав (Велика Британія, Франція, Польща, СРСР тощо) створювали свої власні теорії тактики застосування танків, багато в чому схожі на німецьку.
Протягом Другої світової війни перше місце в «світовій табелі про ранги» танкобудівників займали радянські та частково, німецькі конструктори[47]. Німецька школа зробила наголос на збільшення бронювання і довжини гармат, поліпшення приладів спостереження (включаючи інфрачервоні прилади нічного бачення), а радянська школа брала переважно технологічністю та масовістю виробництва, вносячи серйозні зміни у конструкції базових типів танків (Т-34, КВ та ІС) лише за крайньої необхідності. Радянська танкова школа створила також досить вдалі моделі інших типів бронетанкової техніки, самохідні артилерійські установки та винищувачі танків. Американська школа за деякої початкової відсталості в плані компонування та технологічності все ж надолужила своє наприкінці війни за рахунок розгортання масового виробництва декількох вибраних моделей, гарної якості сталі та порохів, а також радіофікації (мінімум по дві рації на танк). Найвдалішими німецькими танками стали Pz.IV (наймасовіший), «Тигр» (PzKpfw VI «Tiger I»), та, з деякими застереженнями, «Пантера» (PzKpfw V «Panther») та «Королівський тигр» (PzKpfw VI Ausf.B Tiger II). Найкращими радянськими танками, що брали участь у Другій світовій війні, було визнано середній танк Т-34 (в різних варіаціях, у тому числі його пізніший варіант Т-34-85 з різними модифікаціями 85 мм гармат) та важкий танк ІС-2. Найкращим американським танком став M4 Sherman, який активно постачався в СРСР за ленд-лізом[48].
Танки післявоєнного періоду розділяють на три покоління.
Перше покоління післявоєнних танків почало створюватися ще безпосередньо за часів Другої світової війни, хоча і не брало участі у бойових діях. Це радянські середні Т-44, Т-54 та важкі танки ІС-3, ІС-4, ІС-7, Т-10 (ІС-10); американські M26 Pershing, M46 Patton 1, М47; англійський А41 Centurion та інші. Легкі танки остаточно перетворюються на спеціалізовані бойові машини: плаваючі (радянський ПТ-76), розвідницькі (американський M41 Walker Bulldog) та пізніше авіатранспортабельні (американський М551 Sheridan). Із середини 1950-х рр. середній та важкий типи танків поступаються місцем так званому «стандартному» або «основному бойовому танку». Характерними особливостями цих танків є посилене протиснарядне бронювання, гармати більшого калібру (мінімум 90 мм), включаючи гладкоствольні гармати, придатні до запуску реактивних снарядів, потужні дизельні мотори, а пізніше і перші засоби захисту екіпажа від ЗМУ. До цього типу танків (але все ще першого покоління) належать радянські Т-55 та Т-62, американський М48, англійський «Chieftain», французький AMX-30 та інші.
Друге покоління післявоєнних танків створювалося в 60-х — 70-х рр. для дій в умовах можливого застосування супротивником зброї масового ураження (ЗМУ) та з урахуванням появи нових потужних протитанкових засобів. Ці танки отримують покращене бронювання, повний комплекс захисту екіпажу від ЗМУ, насичуються електронікою (лазерні відстанеміри, балістичні обчислювачі тощо), збільшується їх вогнева потужність за рахунок використання гармат більшого калібру, починають застосовуватися високопотужні багатопаливні двигуни[49]. Радянські танки цього періоду озброюються автоматом зарядження. До танків другого покоління належать радянські Т-64 і Т-72, американський М60, західнонімецький Leopard-1 та інші. В той же час було розпочато низку великих програм з модернізації танків першого покоління до рівня танків другого покоління, наприклад, модернізація до рівня танка М60 танка М48А5 (в армії США) і М48А2G (в бундесвері).
За тактико-технічними характеристиками танків першого і другого покоління СРСР вдалося випередити своїх ймовірних супротивників, але необхідність обмеження маси та розмірів основного типу танків (через необхідність вписування в залізничний стандартний габарит) та деяке відставання в оснащенні електронікою призвели до швидкого морального старіння радянських танків першого та другого післявоєнних поколінь, що підтвердилося війнами 60-х — 90-х рр. на Близькому Сході[50].
Танки третього покоління створювалися в 70-х — 80-х рр., а до військ почали надходити у 80-х рр. Для танків цього покоління характерне використання нових, високотехнологічних засобів захисту (активний захист, динамічний захист), насиченість досконалою електронікою, на деякі моделі починають встановлювати надпотужні та компактні газотурбінні двигуни[51]. До танків цього покоління відносяться радянські та російські Т-72Б, Т-80 і Т-90, американський М1А2 «Abrams», західнонімецький Leopard-2, французький Leclerc та інші.
На сьогоднішній день танки заведено ділити на дві групи:
Останнім часом йде неявне відродження кулеметних танків у вигляді БМПТ — бойової машини підтримки танків, створеної на основі танка та призначеної для боротьби з гранатометниками, що засіли на верхніх поверхах будівель, гелікоптерами, піхотою та легкими машинами з ПТКР.
На сьогодні переважна більшість танків створена за так званою класичною компонувальною схемою, основними ознаками якої є встановлення головної зброї (гармати) на башті, що обертається на 360°, та заднє розташування моторно-трансмісійного відділення. Винятками є шведський танк Strv-103 (безбаштова схема) та ізраїльські танки «Меркава» моделі 1, 2, 3 і 4 з переднім розташуванням моторно-трансмісійного відділення[52].
На ранніх етапах танкобудування зазвичай використовувався бензиновий карбюраторний двигун автомобільного, а пізніше авіаційного типу (включаючи мотори зірчастої компоновки). Безпосередньо перед Другою світовою війною, а також протягом її, поширилися (переважно в СРСР та США) дизельні двигуни, що стали основним типом танкових моторів в усьому світі з другої половини 1950-х рр., які пізніше були замінені на багатопаливні двигуни, а в останні два-три десятиліття і на газотурбінні двигуни (ГТД). Першим серійним танком з ГТД як основним двигуном став радянський Т-80[51].
Потужність, надійність та інші параметри танкових двигунів постійно зростали та покращувалися. Якщо на ранніх моделях задовольнялися фактично автомобільними моторами, то із зростанням маси танків у 1920-х — 1940-х рр. поширилися адаптовані авіаційні мотори[53], а пізніше і спеціально сконструйовані танкові дизельні (багатопаливні) двигуни. Для забезпечення прийнятних ходових якостей танка питома потужність його двигуна (відношення потужності двигуна до бойової маси танка) повинна бути не менше 18-20 к.с./т
В 30-х — 50-х рр. 20 століття точилися суперечки між прихильниками та противниками застосування як силової установки танків двох типів двигунів внутрішнього згоряння — карбюраторних і дизельних. Ця суперечка закінчилися остаточною перемогою прихильників дизельних двигунів. В наш час основна суперечка йде між прихильниками та противниками використання на танках дизельних двигунів та ГТД. Обидва типи двигунів відрізняються власними перевагами та недоліками. В роки першої світової війни був створений паровий танк, а в 1950-х рр. в США було розроблено низку проектів атомних танків, але всі ці типи силової установки у підсумку не отримали поширення.
Переваги ГТД над дизельним двигуном:
Переваги дизельного двигуна над ГТД:
Порівняльні військові випробовування танків Т-64А і Т-72 з дизельними двигунами 5ТДФ та В-46 відповідно і Т-80 з газотурбінним двигуном ГТД-1000Т, проведені комісією російського уряду, показали[56]:
На сьогоднішній день дизельні танки знаходяться в танкових парках 111 країн світу, а газотурбінні — в танкових парках 9 країн світу. Розробниками, виробниками та постачальниками газотурбінних танків є США та Росія. Дизельні танки складають основу танкових парків армій усіх країн світу, за винятком США[57]. Розвиток світового танкобудування та танкового ринку в 2003—2012 рр. визначають 25 спеціальних програм, з яких 23 відносяться до дизельних танків, і тільки 2 — до газотурбінних[58]. В Німеччині підприємство MTU Friedrichshafen наразі розробляє нові високотехнологічні дизельні двигуни серії 890 четвертого покоління для майбутніх броньованих бойових машин[59]. Багато країн, які купують танки, надають перевагу моделям з дизельним двигуном, а також вимагають заміни ГТД на дизелі як умову допущення на тендер. Так, в 2004 р. Австралія своїм майбутнім танком обрала М1А2 Abrams, але за умови, що ГТД танка в ньому буде замінено на дизельний двигун. В США навіть конкретно з експортною метою був створений танк М1А2 Abrams з дизельним двигуном[60].
Існують конструктивні рішення, що дозволяють значно покращити характеристики дизельних двигунів. В цілому, незважаючи на ствердження прихильників кожного з типів двигунів, на цей час не можна говорити про безумовну перевагу одного з них.
Сучасні дизельні двигуни, як правило, багатопаливні, можуть працювати на всьому спектрі палив: бензинах усіх типів, включаючи високооктановий авіаційний бензин, реактивному паливі, дизельному паливі з будь-яким цетановим числом, але номінальним паливом у мирний час для них є авіаційний гас. Переважна більшість дизельних двигунів забезпечена системою турбонаддуву, а в останні роки і проміжними охолоджувачами надувного повітря (інтеркулерами).
Усі танки мають гусеничний рушій, прототип якого був запатентований ще в 1918 р. французом Дюбоше[61]. Така конструкція ходової частини дозволяє танку без зусиль пересуватися в умовах бездоріжжя, різними типами ґрунтів. Гусениці сучасних танків сталеві, з'єднані металевим або гумометалевим шарніром (ГМШ), по яких танк їде на опорних котках (як правило, погумованих; в сучасних танках їх кількість від п'яти до семи). В деяких моделях верхня частина гусениці, провисаючи, спирається на опорні котки, в інших використовуються спеціальні підтримувальні котки малого діаметра. Як правило, у передній частині знаходяться напрямні колеса, які спільно з механізмом натягнення забезпечують необхідний натяг гусениці. Гусениці починають рух за допомогою зачеплення їх тяговим колесом, крутильний момент на яке подається від двигуна через трансмісію. Шляхом зміни швидкості перемотування однією чи обох гусениць танк може здійснювати поворот, в тому числі і розворот на місці.
Важливим параметром є площа тієї частини гусениці, яка контактує з землею (опорна поверхня гусениці), точніше, відношення маси танка до цієї площі — питомий тиск на ґрунт. Чим він менший, тим м'якішим ґрунтом може рухатися танк, тобто тим вища його опорна прохідність.
Усі танки мають систему підресорювання (підвіску) — сукупність деталей, вузлів та механізмів, які пов'язують корпус машини з осями опорних котків. Система підресорювання призначена для передачі сили ваги танка через опорні котки та гусеницю на ґрунт, для пом'якшення поштовхів та ударів, які діють на корпус танка, і для швидкого гасіння коливань корпусу. Від якості системи підресорювання у великій мірі залежать середні швидкості руху танків місцевістю, влучність вогню з ходу, працездатність екіпажу, надійність та довговічність роботи обладнання танка.
Сучасні танки мають складну за конструкцією систему бронювання — розрізняють пасивне бронювання та активний захист.
Пасивна броня сучасних танків багатошарова, в ній використовуються найкращі сорти панцерної сталі[62], кераміки, склотекстолітів, матеріалів високої щільності (таких як збіднений уран), протинейтронна підбивка (шари полімерів з оксидом бору та іншими наповнювачами), призначена для послаблення нейтронного випромінювання ядерних вибухів, внутрішні покриття, які захищають екіпаж від уламків броні. Приклад такої броні — англійська композитна броня «Чобхем»; інші сучасні танки також мають комбіновану пасивну броню.
Крім основної броні, на танк часто встановлюються додаткові протикумулятивні екрани. Їх принцип не змінюється з часів Другої світової війни, коли радянські танкісти приварювали до броні спеціальні сітчасті екрани (помилково інтерпретовані на Заході як панцирні ліжка), тонкі листи заліза та жерсті для захисту від німецької переносної протитанкової зброї з кумулятивними боєприпасами типу «Панцершрек», «Панцерфауст» тощо. Протикумулятивний екран являє собою сітку або суцільний екран (металевий, гумотканинний чи з інших матеріалів). При потраплянні в екран кумулятивного снаряду його розривання відбувається до зустрічі з основною бронею танка, внаслідок чого сформований кумулятивний струм, перш ніж досягти броні танка, пролітає у повітрі значну відстань. При цьому стається розпад погано сфокусованого струму і пробивна здатність боєприпасу стрімко знижується[63].
В сучасних танках броньові листи розташовані під кутами до вертикалі, товщина броні сильно диференційована — передні сектори корпусу та башти захищені краще, ніж борти та кормові частини. Таку схему бронювання було прийнято в результаті аналізу пошкоджень танків — виявилося, що основна частина влучань припадає на передній сектор[64].
Слід також згадати і так звану «перфоровану броню»[65]. Така броня включає в себе пустоти, заповнені різноманітними матеріалами, такими, як «керамічна піна»
Активний захист являє собою розташовані на танку системи відстрілювання спеціальних снарядів, поєднані з радіолокаційною системою локальної дії. При виявленні боєприпаса (гранати протитанкового гранатомету тощо), що наближаються до танку, подається команда на відстрілювання заряду, який при наближенні до снаряду вибухає, формуючи хмару уламків, що знищують або, щонайменше, сильно послаблюють дію боєприпаса.
Піонерами в розробці та впровадженні систем активного захисту стали радянські танкобудівники. Перший комплекс активного захисту «Дрозд» встановлювався на танку Т-55АД, який було узято на озброєння в 1983 р.[66]
Застосування систем активного захисту дозволяє значно (в 2-3 рази і більше)[67] підвищити живучість танків.
Динамічний захист являє собою розташовані безпосередньо в броньовому листі (вбудований динамічний захист) або на ньому, в спеціальних контейнерах (навісний динамічний захист), один чи декілька (як правило — два) елементів ДЗ. Елемент динамічного захисту складається з двох металевих пластин і тонкого шару вибухової речовини (ВР), розміщеного між ними. При пробиванні шару ВР кумулятивним струменем він ініціює, енергія вибуху ВР надає пластинам високу швидкість розлітання. Розташовані під кутом до кумулятивного струму пластини, розлітаючись, взаємодіють з ним, в результаті чого відбувається наступне:
Навісний динамічний захист призначений тільки для зниження дії кумулятивних снарядів, в той час як вбудована допомагає знизити втрати танків від усіх видів[68] протитанкових снарядів.
Система захисту екіпажа від зброї масового ураження охоплює повну герметизацію танка, фільтри повітря, що надходить, насоси, які створюють надмірний тиск у танку (підпір), компоненти броні, що захищають від нейтронного випромінювання тощо.
Такий захист дозволяє захищати екіпаж від уражальних факторів ядерного вибуху (таких, як радіоактивне зараження місцевості, нейтронне випромінювання), хімічної зброї та ін.
Наведення сучасних керованих протитанкових засобів може здійснюватися як оператором[69], так і самостійно, за допомогою систем автоматичного наведення[70]. Системи оптико-електронного заглушення захищають танк, вносячи завади у систему управління коректовуваними снарядами (ракетами тощо), що керуються за допомогою лазерного променя або радіо, збиваючи системи наведення снарядів. Прикладом такої системи є комплекс оптико-електронного заглушення «Штора».
Дими являють собою щільні аерозолі. Завдяки своїм якостям вони значно утруднюють проходження світла у видимому діапазоні. Це дозволяє сховати танк від візуального спостереження та спостереження за допомогою технічних засобів, таких, як лазерні, інфрачервоні приціли (і таким чином утруднити прицілювання по ньому), значно знизити ефективність самонавідних та коректовуваних снарядів, ракет та інших боєприпасів, які використовують для наведення та управління інфрачервоні, телевізійні та лазерні канали.
У сучасних танків для встановлення димових завіс використовуються 2 основних методи:
Для зменшення помітності танків застосовуються різноманітні методи, в тому числі камуфляжне пофарбування, системи зниження помітності в інфрачервоному діапазоні, зменшення шумності, захисні екрани, спеціальні радіопоглинальні матеріали, які знижують ймовірність виявлення танка за допомогою радіолокації. Приклад подібного камуфляжу — комплект «Накидка».
Конструктори постійно намагаються покращити захищеність танків. Окрім розвитку описаних вище засобів захисту (нові, міцніші види броні, надійніші та швидші системи активного захисту тощо) розглядаються і нові, перспективні методи. Одним з них є «електрична броня». Суть такого методу захисту полягає в тому, що броня розподіляється на два шари із розташованим між ними шаром ізолятора. Внутрішня частина заземлена, в той час як на зовнішню подається електричний струм. Протитанковий снаряд, пробивши зовнішній шар броні, досягає внутрішнього і таким чином викликає замикання. Потужний електричний розряд знищує снаряд[72].
Основною зброєю танка є танкова гармата. У більшості випадків вона використовується для стрільби прямою наводкою по настильній траєкторії (на відміну від самохідних артилерійських установок). Сучасні танкові гармати мають великий калібр (від 105 до 125 мм, на перспективних зразках до 152 мм), можуть бути як нарізними, так і гладкоствольними. Більшість танків мають гладкоствольну гармату (виняток — британський Challenger 2).
Застосування автоматів заряджання дозволяє не тільки скоротити танковий екіпаж на одну особу (відсутній заряджальний), але і підвищити темп стрільби. Танкові гармати мають широкий діапазон боєприпасів, призначених для ураження як броньованих та захищених цілей, так і піхоти. Основні типи танкових боєприпасів такі:
Останнім часом використовуються і керовані снаряди[73].
Типовий танковий боєприпас калібру 120 м містить в собі 4-7 кг бездимного пороху, забезпечуючи початкову швидкість 800 — 1000 м/с для каліберних снарядів[74][75] і 1400 — 1800 м/с для підкаліберних[76].
Як правило, сучасні танки мають мінімум два кулемети[77], один з яких спарений з гарматою, що дозволяє вести з нього точний ефективний вогонь в будь-яких умовах, використовуючи прицільні пристрої гармати, другий встановлений на башті та використовується як зенітний (для боротьби з гелікоптерами супротивника) і для вказування цілей. На деяких моделях танків (Т-90С) зенітний кулемет керується дистанційно[78][79], з башти, що знижує ризик для екіпажу його використання, а також дозволяє застосовувати його для самозахисту танка проти піхоти.
Незважаючи на численні спроби сконструювати суто ракетний танк (з ракетним озброєнням замість гарматного), великого поширення вони не здобули. Єдиний на сьогоднішній день суто ракетний танк — радянський ІТ-1 — так і залишився експериментальним. Суто ракетною надалі стали робити лише більш легкоброньовану техніку.
Однак на деяких танках ракетне озброєння використовується як додаткове до гарматного. Практично одночасно в СРСР і США були створені ракети, здатні запускатися з танкової гармати: в СРСР — 9К112-1 «Кобра» для Т-64[80], в США ПТРК «Шиллела» для танків М60А2[81]. Однак ПТКР «Шиллела» не мала серйозних переваг у дальності перед звичайними танковими снарядами і тому вдосконалення прицільних комплексів зробило її непотрібною[82]. Радянські ж інженери спромоглися практично вдвічі збільшити далекість «танкових ракет», зробивши їх грізною зброєю проти будь-якої сучасної техніки.
Після розпаду СРСР, радянські розробки в цій сфері залишилися не тільки у російських, але й в українських виробників військової техніки. Сучасні моделі українських і російських танків озброєні гарматою, здатною вести вогонь не тільки артилерійськими снарядами, але й керованими ракетами (розробленими Тульським КБ Приладобудування комплексами керованої зброї 9К116 «Кастет», 9К119 «Рефлекс», 9К120 «Свирь», а також українськими «Комбат» (копія «Рефлекса») та «Стугна-П» (копія «Кастета»).
Це високоефективна зброя, здатна з високою точністю (для цілі типу «танк» більше 80 %) уражати бронетехніку супротивника на великих відстанях (до 5 км), в тому числі і таку, яка має динамічний захист[83].
Під час Другої світової війни на танки встановлювалися вогнемети. Вони могли бути як основною зброєю (розташовувалися на місці головної гармати), так і допоміжними (знаходитися на місці кулемета)
Командування і контролювання танків на полі битві завжди було специфічною проблемою, особливо у сфері комунікацій, але в сучасних арміях ці проблеми частково вирішені за рахунок мережевих, інтегрованих систем, які полегшують зв'язок і сприяють кращій обізнаності у ситуації.
Броньовані перегородки, шум двигуна, ворожа місцевість, пилюка та дим, і необхідність діяти потайки серйозно заважають комунікації та призводять до відчуття ізоляції у невеликих танкових підрозділах, індивідуальних бронемашинах та екіпажів танка. У першій світовій війні для посилання до штабів рапортів про стан речей використовували поштових голубів, яких випускали через смотрові щілини, а комунікація між танками велася за допомогою ручних сигналів, семафорних прапорців (які вживалися Червоною армією навіть протягом Другої світової війни) чи вербально, якщо дозволяла відстань[84].
На сучасному полі битви внутрішній зв'язок та з'єднання з радіомережею забезпечує інтерком, вбудований у шолом, а на деяких танках зовнішній передавач, встановлений позаду танка, забезпечує зв'язок з піхотою.
Недавнім нововведенням у розвитку бронетехніки та військової науки стала доктрина «мережецентрованої війни» (англ. Network-centric warfare), або доктрина мережево-розвинених спроможностей (англ. Network Enabled Capability). Вона полягає у збільшенні об'єднання даних з системи контролю вогню, лазерного далекоміру, глобальної системи позиціонування (GPS) та розвідування місцевості через електронне обладнання з мережею поля бою для відображення усієї відомої інформації про ворожі цілі та дружні підрозділи на моніторах танка. Важливу роль у цьому має відіграти технологія доповненої реальності, прикладом реалізації якої у поєднанні з так званою «прозорою бронею» (система кругового огляду) є розробки української компанії LimpidArmor.
Дані датчиків можуть надходити від сусідніх танків, літаків, безпілотних літальних апаратів чи (в майбутньому) піхоти. Це удосконалить обізнаність командира танку у ситуації та його можливість управляти танком на полі бою, знаходити та знищувати цілі. На додачу до полегшення проблеми рапортування через автоматичний запис усіх наказів і дій, накази посилаються мережею з текстом та графічними зображеннями.
Танки здатні виконувати дуже широке коло воєнних завдань, однак основними сферами його застосування є безпосередня підтримка піхоти, протитанкові операції та розвиток проривів. Саме останнє застосування танків найефективніше — танкові з'єднання вводяться у ділянку, де прорвано оборону супротивника і завдяки своїй високій мобільності, вогневій потужності та значній автономності можуть рухатися вглиб оборони, перерізаючи шляхи постачання, руйнуючи об'єкти військової інфраструктури, знищуючи штаби та вузли зв'язку, блокуючи вузлові елементи (такі, як розгалуження шляхів). У сприятливих умовах танкові з'єднання можуть здійснити оточення супротивника (саме тактиці глибоких танкових клинів, ідеологом був Гейнц Гудеріан, Третій Рейх зобов'язаний своїми швидкими перемогами в перший період Другої світової війни, т.з. бліцкригами)[85][86].
Однак, незважаючи на високу універсальність танка і його чудові бойові можливості, танк не в змозі виконати будь-яке завдання. Наприклад, у битвах в населених пунктах танк може діяти виключно при щільній підтримці мотострілецьких військ (піхоти). Так, наприклад, через неправильне застосування танкові війська Російської Федерації на початку першої чеченської кампанії зазнали значних втрат у техніці та особовому складі[87]. Також погано танк протистоїть загрозі з повітря.
Танкові війська є і залишаються основною ударною силою в наземних операціях. Унікальне сполучення рухливості, захищеності та вогневої потужності дозволяє їм вирішувати широкий спектр завдань Все це означає, що танкові війська не тільки не відімруть у недалекому майбутньому, але будуть активно удосконалюватися[88]. Можна припустити такі напрями удосконалення танків:
1) удосконалення озброєння. Окрім запланованого переходу на потужні гармати калібром 140 мм (найближча перспектива), проводяться розробки електромагнітних та електротермохімічних гармат, які дозволяють досягти найвищої початкової швидкості снаряда в 4000 — 5000 м/с, що значно підвищить бронебійність снаряду. Гармати такого калібру, можливо, вимагатимуть переходу від унітарних боєприпасів до боєприпасів роздільного заряджання. З'являтимуться все досконаліші системи наведення та виявлення, керування вогнем;
2) удосконалення захисту. Тут тенденція не тільки до вдосконалення складу пасивної броні, але й, в першу чергу, до покращення систем динамічного та активного захисту, можлива поява електричної броні. Активно розвиватимуться різноманітні системи встановлення завад, оптико-електронного заглушення та інших засобів, які дозволяють боротися з високоточною зброєю;
3) удосконалення компонівної схеми. В наш час конструктори практично вичерпали резерв удосконалення класичної компонівної схеми. Пропонуються різні нові конструктивні схеми, наприклад, з розбиттям танка на ізольовані бойовий відсік та відсік керування[89], двоскладовий танк тощо.
4) удосконалення системи керування під час битви. Танки майбутнього на полі битви будуть пов'язані за допомогою комп'ютерних мереж, що дозволить покращити тактику їх застосування[90]. Перспективним напрямом є застосування на борту систем кругового огляду у поєднанні з технологіями доповненої реальності та штучного інтелекту.
5) удосконалення енергосистеми шляхом переходу на нові технології генерації електроенергії[91]
Існує доволі різноманітний арсенал методів для обґрунтування оперативних вимог до спроможностей бойових танків майбутнього. Серед них, наприклад, оригінальним став проект, започаткований TARDEC (США) щодо ідентифікації критичних вимог до основного бойового танку НАТО (Main Battle Tank, MBT), здатного протистояти загрозам на європейському театрі бойових дій.[92]
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.