Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи

Бучма Амвросій Максиміліанович

український актор і режисер З Вікіпедії, вільної енциклопедії

Бучма Амвросій Максиміліанович
Remove ads
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Бучма.

Амвро́сій Максиміліа́нович Бу́чма (14 березня 1891, Львів, Австро-Угорщина — 6 січня 1957, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський актор і режисер. Народний артист СРСР (1944).

Коротка інформація Бучма Амвросій Максиміліанович, Народився ...
Remove ads

Життєпис

Узагальнити
Перспектива

Ранні роки

Народився 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишилися лише він і старша сестра Ольга. Батько Максиміліян (Максим) Петрович покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід та віддав до гімназії, але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів.

Завдяки сестрі 1905 року потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда», до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипку), співах, танцях, імпровізації та копіював навколишніх і швидко став провідним актором. У 1905—1912 роках працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом.

Перша світова війна

Під час Першої світової війни у 1914—1917 роках воював в австрійській армії унтерофіцером, був поранений, пізніше засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був в облозі Перемишля, де мало не загинув від голоду й холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії в тендері паровоза потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників його прийнято до Театру Миколи Садовського, одночасно здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919 рік, але видатних ролей на той час не зіграв. 1919 року виїхав з театром на Захід, але у Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

1919 року організував разом із давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі[2], що мандрував Наддніпрянщиною. Узимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» родина Юри Гната, де Бучма працював у вінницькій ЧК[3], зокрема писав про це у своїх мемуарах так:

«У ті бурхливі дні я багато часу і сил віддавав роботі у Вінницькій чека. Через декілька місяців Вінницю захопили петлюрівці й білополяки. З групою товаришів я залишився в місті за завданням. Коли вночі прибігли мене заарештовувати, через вікно я вистрибнув у садок і втік з-під самого носа гайдамаків і пілсудчиків. За допомогою знайомого лікаря довелося близько місяця переховуватись у будинку для божевільних… Події і напружена робота підірвали моє здоров'я. Після вигнання білополяків, я був звільнений від роботи в органах ЧК і повністю віддався театру».

Степан Шухевич у книзі «Спомини з Української-Галицької армії (1918—1920). Частина IV» (ст. 52) згадував, що «галицький драматичний артист Бучма був тоді аґентом чрезвичайки під псевдонімом Бронек Домбровський»[4][5].

Театр ім. І. Франка

20 січня 1920 року вони об'єдналися, й на базі «Нового львівського театру» утворено, спільно з Юрою Гнатом та Семеном Семдором, театр ім. І. Франка, керувати ним передано Юрієві Гнату (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри).

Thumb
Меморіальна таблиця, що була розташована на місті будинку, де жив Амвросій Бучма на вул. Озаркевича у Львові (демонтовано 18 березня 2025 року)

Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Гнат, стажувавшись у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.

Організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсона. Але, внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко, спектаклі припинились і театр розпався.

Після довгих поневірянь по Україні Амвросій Бучма потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

У 1922—1926-х та 1930—1936 роках — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1930-го — у Харкові), опора Олеся Курбаса в театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джимі Гіґґінс у п'єсі за однойменним романом А. Сінклера, Лейба в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра та ін. Його найбільш досконалим образом вважається образ Пузиря в комедії «Хазяїні» І. Карпенка-Карого. У 1926—1930 роках працював у кінематографії як актор і режисер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року, режесера П. Чардиніна[6]. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнає про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що стало. Він мав багато записів в німому кіно: Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та інші.

З 1926 року «Березіль», як найкращий театр України, працював у Харкові, тодішній столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Згодом столицю перевели в Київ і відтоді театр ім. Франка посів столичне положення. Юра Гнат, що він іще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру, і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після комуністичного партійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березіля», згодом заарештували та розстріляли. Між тим за наказом уряду 1935 року стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І. Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв ролі: Івана Коломійцева («Останні» М.Горького), Леніна («Правда» О. Корнійчука), Миколи Задорожного («Украдене щастя» І. Франка). У цій ролі найповніше виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

Друга світова війна

15 травня 1941 року було відзначено 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви й Ленінграда. Майстерність А. Бучми викликала захват у широкого загалу московської публіки, і від колег здобула визнання. Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом із колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942—1943). Перебуваючи в Ташкенті, А. Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів.

Повоєнний період

Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948). Грав ролі: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Сталінську премію другого ступеня (1949).

У повоєнний період А. Бучма трудився режисурою в театрі й кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, професор. Серед учнів: народні артисти Н. Копержинська, К. Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Його обирали депутатом Київської міської ради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджено орденами й медалями.

Thumb
Надгробок Амвросія Бучми на Байковому цвинтарі

Помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі в Києві (надгробок — граніт; скульптор Іда Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений 1964 року)[7].

Remove ads

Пам'ять

Thumb Thumb
Портрет Амвросія Бучми (на аверсі праворуч) на ювілейній монеті НБУ присвяченій театру ім. Івана Франка
Remove ads

Фільмографія

Режисер

Сценарист

  • 1928 — «За стіною» (разом із Л. Поволоцьким)

Художній керівник

Актор

  • 1924 — «Вендетта» — нічний сторож
  • 1924 — «Макдональд»
  • 1924 — «Сон Товстопузенка»
  • 1925 — «Арсенальці» — робітник заводу «Арсенал», переодягнутий студентом; він же переодягнутий старим генералом
  • 1925 — «Укразія» (інша назва «7+2»)— Козацький полковник
  • 1926 — «Микола Джеря» — Микола
  • 1926 — «Тарас Трясило» (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило
  • 1926 — «Тарас Шевченко» — Тарас Шевченко
  • 1928 — «Джиммі Гіґґінс» — Джиммі Гіґґінс
  • 1928 — «Напередодні» — Сашко-музикант
  • 1928 — «Нічний візник» — Гордій Ярощук
  • 1928 — «Проданий апетит» — Еміль
  • 1929 — «Арсенал» (інша назва «Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат
  • 1929 — «П'ять наречених» — Лейзер та ідіот Йоселе
  • 1931 — «Фата морґана» — пастух Хома Гудзь
  • 1932 — «Атака» — Петер
  • 1933 — «Смачного» (інша назва «Приємного апетиту») — кухар Карпо Бобов
  • 1934 — «Велика гра» (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чингіз
  • 1935 — «Остання ніч» (інші назви «Зона», «Біла смерть»)
  • 1937 — «Назар Стодоля» — Сотник Кичатий
  • 1939 — «Щорс» — генерал Терешкевич
  • 1941 — «Вітер зі сходу» — Габрис
  • 1945 — «У далекому плаванні» — боцман Дзюба
  • 1945 — «Іван Грозний» — Олексій Басманов
  • 1945 — «Нескорені» — Тарас Яценко
  • 1947 — «Подвиг розвідника» — агроном Лещук
  • 1952 — «Украдене щастя» — Микола Задорожний

Звання та нагороди

Примітки

Література

Посилання

Loading related searches...

Wikiwand - on

Seamless Wikipedia browsing. On steroids.

Remove ads
Remove ads