Коротич Віталій Олексійович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Коротич.

Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (26 травня 1936, Київ, Українська РСР, СРСР — 29 вересня 2025, Москва, Росія) — український та російський радянський поет, прозаїк, публіцист, журналіст, перекладач і лікар. Член Російського ПЕН-клубу. Головний редактор радянського журналу «Огонёк» з 1986 по 1991 роки.^[4]

Коротич Віталій Олексійович
Віталій Коротич, колаж з газети «Новый взгляд» № 144
Народився	26 травня 1936(1936-05-26) Київ, Українська СРР, СРСР
Помер	29 вересня 2025(2025-09-29)[1] (89 років)  Москва, Росія[2]
Громадянство	СРСР→ Росія
Національність	українець
Діяльність	журналіст, поет, сценарист, колумніст, редактор, громадський діяч, лікар, медіаменеджер, прозаїк, публіцист, перекладач
Галузь	поезія[3], проза[3], публіцистика[3] і переклад[3]
Відомий завдяки	письменник, поет, публіцист
Alma mater	Київський медичний інститут
Знання мов	російська[3] і українська[3]
Заклад	Бостонський університет
Членство	СП СРСР
Роки активності	з 1954
Жанр	проза, публіцистика, вірш і поезія
Посада	головний редактор
Партія	КПРС
У шлюбі з	Коротич Зінаїда Олександрівна
Діти	Андрій, Віталій, Микита
Нагороди	Weintal Prize for Diplomatic Reportingd (1990)
IMDb	ID 0466618
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

|батьки=

З кінця 1980-х жив і працював у Москві та мав російське громадянство (українського паспорта в нього, за його власним зізнанням, не було).^[4]

В останні роки Коротич у публічному просторі відстоював проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема Коротич у 2011 виступив з публічною підтримкою влади президента України Віктора Януковича, підписавши так званий лист десятьох^[5], а в 2014 році заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.^[4] Внесений до бази Миротворця^[6].

Свої твори писав українською та російською мовами.

Життєпис

Народився 26 травня 1936 в родині лікаря^[7]. Батько — Коротич Олексій Степанович (1909—1985) — мікробіолог, професор; мати — Коротич Зоя Леонідівна (1910) — патофізіолог, доктор наук. Відвідував школу з викладанням ряду предметів англійською мовою, закінчив її з золотою медаллю.

У 1953—1959 — навчання на лікувальному факультеті Київського медичного інституту.

З 1959 — лікар, науковий працівник Київського НДІ кардіології імені Стражеска.

У 1965—1969 — секретар правління Спілки письменників УРСР. За його словами, відмовився написати «гнівну статтю» щодо Івана Дзюби, з яким дружили з початку 1960-х (її написав Любомир Дмитерко). Звільнений з посади на засіданні президії Спілки письменників за участі тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології Федора Овчаренка.^[8]

1966—1967 — головний редактор журналу «Ранок».

1967 — став членом КПРС.

1969—1978 — на творчій роботі.

1978—1986 — головний редактор журналу «Всесвіт».

1981—1991 — секретар правління Спілки письменників СРСР.

1981—1986 — секретар правління Спілки письменників України.

1986—1991 — головний редактор журналу «Огонёк» (Москва).

Травень 1989—1991 — народний депутат Верховної Ради СРСР від Харківського міського нац.-тер. виборчого округу № 58.

1991—1998 — професор Бостонського університету, регулярно дописував до російських газет («Новий Погляд»^[9][10][11]).

1998—2014 — голова редакційної ради тижневика «Бульвар».

Депутат Верховної Ради УРСР 11 скликання. Заступник голови Українського республіканського комітету захисту миру.

Читав лекції в університетах Канади, Австралії, Мексики, США.

Помер 29 вересня 2025 року в одній з лікарень Москви^[12][13].

Літературна творчість

Друкуватися почав у 1958 році в газеті «Молодь України». З 1961 року друкувався в «Літературній газеті», газетах «Вітчизна», «Дніпро», «Сучасність».

Виходили як поетичні, так і прозові книги письменника. Свої твори писав українською та російською мовами. Твори Коротича перекладено двадцятьма мовами, переважно завдяки протекторату в радянській системі, яка просувала вірші Коротича з ідеологічних міркувань. Має значну кількість нагород, переважно завдяки протекторату в радянській системі, як от лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. Толстого (1982), ім. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон), заслужений діяч культури Польщі.

У 1971 році написав вірш «Останнє прохання старого лірника». В СРСР Сергієм Нікітіним була написана пісня «Переведи меня через майдан» на цей вірш у перекладі Юнни Моріц, її виконував дует Сергія і Тетяни Нікітіних. Чи не вперше українською мовою, тобто мовою оригіналу, цю пісню почав співати Павло Хазан, студент радіофізичного факультету Дніпропетровського університету, у колі своїх друзів, у середині 1990-х. 1996 року Павло дав авторський концерт у Будинку Вчених Дніпропетровська, де ця пісня прозвучала^[14] в «широкому форматі». Існує переклад українською з російського перекладу Юнни Моріц — його проспівав Вячеслав Марчук із Пікардійською Терцією під час телевізійного шоу «Хочу бути зіркою» на українському телеканалі «1+1»^[15].

Як перекладач був одним з перекладачів українських перекладів Вільяма Батлера Єйтса під назвою «Вибрані твори» (Київ: Юніверс, 2004) та Чеслава Мілоша під назвою «Вибране» (Київ: Юніверс, 2008).

Під час поїздки Віталія Коротича у 1965 році до Канади свої враження про його поезію занотував Євген Маланюк^[16]:

Коротич – київська синтеза багатьох первнів: «вундеркіндство» (але обмежене й контрольоване характером-інтелектом), творчість (здібність до неї), талановитість (вроджена, очевидно). Але: естрадність, маніфестаційність (може, від Маяковського), певна акторськість і декламаційність (не читання, а саме рецитування), декларативність лірики (!!), адже забагато я…, я…, я… Сентенціальність. У нім майже немає «липучого листочка» органічності і «вологости» лірика-поета. Усе побудовано «за граматикою» й «декларацією». Це не Іван Драч і навіть /не/ Вінграновський.

Літературознавець Володимир Панченко підсумовує: «Діагноз — цілком точний: вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їх “правильностіˮ фальш»^[16].

Твори українською

Поезія

• «Золоті руки» (1961)
• «Запах неба» (1962)
• «Вулиця волошок» (1963)
• «Течія» (1965)
• «Поезії» (1967)
• «Вогонь» (1968)
• «Можливості» (1970)
• «Перевтілення» (1971)
• «Щоденник» (1973)
• «Закон землі» (1975)
• «Гідність» (1977)
• «Голоси» (1981)
• «Закономірність» (1983)
• «Переведіть мене через майдан»: кращі поезії (2005)

Проза

• повість «Така лиха пам'ять» (1970)
• роман «Десяте травня» (1978)
• роман «Лице ненависті» (1983)

Публіцистичні збірки

• «О Канадо!» (1966)
• «Зорі та смуги» (1968)
• «Мандрівка на край світу» (1972)
• «Людина на повен зріст» (1972)
• «Людина у себе вдома» (1974)
• «Біля витоків світла» (1976)
• «Кубатура яйця» (1979)
• «Чуття єдиної родини» (1978)
• «Побачити зблизька» (1980)
• «Береги океану» (1981)
• «Твори» (у 2 т., 1986)

Твори російською

• «Американцы пишут Горбачёву» (1988)
• «Ленин, том 54 / Ленін, том 54» (1990)
• «От первого лица» (2001)
• «Жили-были-ели-пили» (2005)
• «От первого лица. II» (2005)

Про журналістику

«Пишіть лише для себе. Ніколи взагалі не пишіть для інших. Якщо ви принесете матеріал, який в своїй сім'ї не обговорювали, і він вас і членів вашої сім'ї не хвилює, то цей матеріал нікому не потрібний. Не треба писати для того, хто розумніший за тебе або дурніший. Пишіть для себе».^[17]

«Я ніколи не давав завдання двом-трьом людям одночасно: лише одному, і з одного запитував. Дуже важливо, щоб журналіст знався хоч на чомусь краще за інших, тоді я цю людину „садив“ на певну тему. Людина, яка уміє все — нічого не уміє. Тому я вимагав спеціалізації, глибоких знань хоч у якійсь сфері. Ну і, природно, уміння писати. Я розумів, що журналіст, який не знає нічого, просто нічого не може написати. Я вимагав одного — професіоналізму. Якщо почав писати, то повинен розуміти міру своєї відповідальності.»^[17]

«Я прагнув виглядати дещо простішим. Розмовляти з читачем на рівних, а не зверху вниз. Нібито випадково я вчора зустрівся з Папою Римським. Якби вони там були, то теж з ним поговорили б. Але раз я попав, то вже розповім. Я взагалі завжди писав, ніби поплескувавши читача по плечу.»^[17]

Кінематограф

Автор сценаріїв кінокартин: «Україна. Земля і люди» (1970, у співавт.), «Я — Водолаз-2» (1975, у співавт. з В. Хмельницьким), «Така пізня, така тепла осінь» (1981, у співавт. з І. Миколайчуком), «Бути чи не бути? Бути» (1986, у співавт.), мультфільму «І сестра їхня Либідь» (1981, у співавт. з О. Костинським).

Громадська діяльність та політичні погляди

За керівництва Коротичем часописів «Всесвіт» та «Огонёк»^[18][19][20] доклався до розбудови української культури та ознайомлення українських читачів з шедеврами світової класики у першому випадку та відновлення «гласності» та свободи слова у другому. Значною мірою саме наявність цих видань у редакції Коротича сприяли розвитку громадянського суспільства в УРСР та СРСР в цілому і були однією з важливих ланок, що призвели до «Перебудови» та розвалу Радянського Союзу. У журналі «Огонёк» публікувалися статті про такі явища, як проституція чи репресії в СРСР. Крім того, в радянські часи Коротич відмовився засуджувати відомого дисидента Івана Дзюбу за його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», в якому засуджувалося зросійщення українських земель. А також, високо цінуючи словотворну майстерність легендарного перекладача-поліглота Миколи Лукаша^[21], сприяв поверненню його до перекладацької роботи.

У 2000-і роки передав одному з київських музеїв раніше зібрану колекцію шедеврів видатного українського скульптура Олександра Архипенка, яка за словами Коротича була розграбована та зникла. Про це він розповів в одному з інтерв'ю Дмитру Гордону. Творчістю Архипенка Коротич цікавився замолоду^[22].

У серпні 2011 року був опублікований так званий лист десятьох — лист митців на підтримку політики Президента України Віктора Януковича. Одним з десятьох підписантів був Віталій Коротич.^[5]

Згідно з аналізом нідерландського науковця Джудіс Йонґеніл, після початку Російсько-української війни 2014 року, Коротич у публічному просторі відстоює проросійські погляди на ситуацію в Україні, зокрема він заявив, що вважає, що Крим має бути під протекторатом Росії та незалежним від України.^[4] У лютому 2023 року внесений до бази Центру «Миротворець»^[23].

Співпраця з КДБ СРСР

У пресі опубліковані розсекречені документи, згідно яким В.Коротич був агентом КДБ при РМ УРСР на псевдо «Январский»^[24]. Завербований був у 1963 році «шляхом поступового залучення до негласної співпраці»^[24].Голова КДБ при РМ УРСР В.Нікітченко у інформаційному повідомленні до ЦК КПУ зробив висновок, що тримісячне перебування В. Коротича у Канаді в 1965 р. і його виступи там «сприяли процесу подальшого розкладу зарубіжних українських націоналістичних організацій»^[24]. В. Коротич, зокрема, доносив в КДБ на поета І.Драча та Голову Товариства об'єднаних українських канадців П.Кравчука^[24].

Особисте життя

Володіє російською, українською та англійською мовами.

Сім'я

Дружина Зінаїда Олександрівна (1935). Діти:

• Андрій (1959—1971), загинув від електрошоку;
• Віталій (1971—2011) — економіст-міжнародник, помер від тривалої хвороби;
• Микита (1975) — економіст-міжнародник.

Нагороди

• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (26 травня 2011) — за визначний особистий внесок у збагачення української культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу та громадсько-політичну діяльність^[25][26]
• Орден Жовтневої революції
• Орден «Знак Пошани»
• Почесні Грамоти Президій ВР Української, Грузинської, Казахстанської РСР
• Заслужений діяч культури Польщі.
• Лауреат Республіканської премії ЛКСМУ ім. М.Островського (1972) за поетичну збірку «Можливості»
• Лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка (1981) за публіцистичну збірку «Побачити зблизька»
• Лауреат літературної премії ім. О. Толстого (1982)
• Лауреат премії ім. Павла Тичини (1978)
• Лауреат премії ім. Б.Полєвого (1983)
• Лауреат міжнародної премії ім. Ю.Фучика (1984)
• Лауреат Державної премії СРСР (1985) за роман «Лице ненависті»
• Лауреат премії Вейнталя (1987, Вашингтон, Джорджтаунський університет)
• International Editor of the Year (найкращий редактор року в світі) (1989)
• Член ПЕН-клубу.