Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Література Стародавнього Єгипту
література від Стародавнього до Пізнього царства З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Література Стародавнього Єгипту — література написана єгипетською мовою від періоду фараонів Стародавнього Єгипту до кінця римського панування. Разом із шумерською літературою її вважають найдавнішою літературою світу[1].
_-_172.jpg)
Писемність у Стародавньому Єгипті — ієрогліфічна та ієратична — вперше з’явилася наприкінці 4-го тисячоліття до нашої ери, у пізню фазу додинастичного Єгипту. За часів Стародавнього царства (XXVI—XXII ст. до н. е.) в літературі існували такі жанри: похоронні тексти, епістоли та листи, гімни та поезія, а також пам’ятні автобіографічні тексти, що описували кар’єру видатних чиновників. Лише на початку Середнього царства (XXI—XVII ст. до н. е.) з'явилася оповідна література. Це була «революція засобів», яка, зі слів Річарда Б. Паркінсона[en], стала наслідком піднесення інтелектуального класу писарів, нових здатностей культури реагувати на індивідуальність, небаченого рівня грамотності та ширшого доступу до письмового матеріалу[2]. Отже, літературна творчість майже без винятків була заняттям елітарного класу писарів, що працювали в урядових установах і при дворі володаря-фараона. Водночас серед сучасних дослідників немає повного консенсусу щодо того, якою мірою давньоєгипетська література залежала від соціально-політичного устрою царських дворів.
Середньоєгипетська мова — розмовна мова Середнього царства — стала класичною мовою[en] за часів Нового царства ((XVI—XI ст. до н. е.), коли вперше з'явилися тексти, написані народною новоєгипетською мовою. Писарі Нового царства канонізували та переписали багато літературних текстів, написаних середньоєгипетською мовою, сфера вжитку якої тоді вже звузилась до читання вголос священних ієрогліфічних текстів. Деякі жанри літератури Середнього царства, як-от «повчання[en]» та оповідання[en], зберегли популярність у Новому царстві, хоча жанр пророчих текстів відродився лише за часів Птолемеїв (IV—I ст. до н. е.). Серед найвідоміших оповідань — «Розповідь Сінухе[de]» та «Красномовний селянин[en]», а серед важливих дидактичних творів — «Настанови Аменемхета[de]» та «Повчання вірнопідданого[ru]». У добу Нового царства поширення, як окремого літературного жанру, набуло написання пам’ятних графіті на стінах храмів і гробниць, хоча в них часто вживалися шаблонні вирази, подібні до інших жанрів. Тільки в деяких жанрах заведено було вказувати справжнє ім'я автора, тоді як «повчання» писали під псевдонімами й хибно приписували видатним історичним діячам.
Давньоєгипетська література збереглася на різноманітних носіях: сувоях і пакунках з папірусу, вапнякових або керамічних остраках, дерев’яних дощечках для письма, монументальних кам’яних спорудах та саркофагах. Відомі нині тексти, що їх розкопали археологи, становлять лише невелику частину колишнього давньоєгипетського літературного корпусу. Вологий клімат заплав Нілу[en] не сприяв збереженню папірусів і чорнильних написів, натомість у сухих пустельних околицях єгипетської цивілізації було відкрито приховані сховища літературних текстів, що тисячоліттями пролежали під пісками.
Remove ads
Стилі письма, засоби написання та мови
Узагальнити
Перспектива
Ієрогліфіка, ієратика та демотика
Станом на початок Раннього царства, наприкінці IV тисячоліття до нашої ери, ієрогліфіка та її курсивна форма — ієратика — вже були добре усталеними системами письма[4]. Єгипетські ієрогліфи являли собою невеликі зображення природних об’єктів[5]. Наприклад, ієрогліф, що позначав дверний засув і вимовлявся se, передавав звук s. У поєднанні зі ще одним або кількома ієрогліфами він міг утворювати звукове написання слів, що виражали абстрактні поняття, як-от «смуток», «щастя», «краса» чи «зло»[6]. На Палеті Нармера, датованій близько 3100 року до н.е. в останній фазі додинастичного Єгипту, для написання імені царя Нармера використано поєднання ієрогліфів, що означають: «сом» і «долото»[7].
Єгиптяни називали ієрогліфи «словами бога» й застосовували їх для піднесених цілей, зокрема для спілкування з божествами та духами небіжчиків через заупокійні тексти[en][8]. Кожне ієрогліфічне слово не лише позначало певний предмет, а й утілювало його сутність, визнаючи його божественне походження й призначене місце в більшому космосі[9]. Під час спеціальних ритуалів, як-от спалення ладану, жерці відкривали можливість духам і богам «читати» ієрогліфи, що прикрашали поверхні храмів[10]. У поховальних текстах Дванадцятої та наступних династій, єгиптяни вірили, що спотворення і навіть пропуск певних ієрогліфів може мати наслідки — як сприятливі, так і шкідливі — для померлого, чия душа покладається на тексти як на джерело живлення в потойбічному світі[11]. Спотворення ієрогліфа, що зображував отруйну змію чи іншу небезпечну тварину, вважалося способом усунути потенційну загрозу[11]. Натомість, вилучення всіх ієрогліфів, що зображали ім'я померлого, позбавляло його душу здатності читати поховальні тексти і прирікало її на безживне існування[11].
Ієратика — це спрощена, скорописна форма єгипетських ієрогліфів[12]. Подібно до ієрогліфів, ієратикою писали священні та релігійні тексти. На I тисячоліття до нашої ери каліграфічна ієратика стала основним стилем письма, яким користувалися для поховальних папірусів і храмових сувоїв[13]. Якщо писання ієрогліфами вимагало граничної точності та обережності, то ієратичним курсивом можна було писати набагато швидше, тому він був практичнішим для писарів[14]. Насамперед це був скорописний стиль для запису нецарських, немонументальних і менш офіційних текстів — як-от приватних листів, юридичних документів, віршів, податкових звітів, медичних текстів, математичних трактатів та настанов[en][15]. Існувало два стилі ієратики: перший, більш каліграфічний, призначався переважно для урядових звітів і літературних рукописів, другий — для неофіційних звітів і листів[16].
На середину I тисячоліття до нашої ери царські, монументальні, релігійні та похоронні тексти все ще писали ієрогліфами та ієратичним письмом, тоді як для неофіційних, повсякденних записів використовували ще більш скорописний стиль — демотичне письмо[13]. Останнім письмом, яким користувалися стародавні єгиптяни, стала коптська абетка — адаптована версія грецької[17]. Коптська абетка утвердилася як стандарт у IV столітті нашої ери, коли християнство стало державною релігією в усій Римській імперії; ієрогліфи було відкинуто як ідолопоклонницькі образи язичницької традиції, непридатні для запису біблійного канону[17].
Письмове приладдя та матеріали
Єгипетську літературу створювали на різних носіях. Поруч із різцем, потрібним для висічення написів на камені, головним письмовим знаряддям Стародавнього Єгипту була очеретяна ручка[en] — стебло очерету з розім’ятим кінцем, схожим на пензлик[18]. Очеретяні ручки вмочували в чорний (вуглецевий) та червоний (вохровий) пігменти й писали ними на сувоях папірусу — тонкого матеріалу, виготовленого зі склеєних хрест-навхрест смужок серцевини[en] стебел рослини Cyperus papyrus, — а також на невеликих керамічних черепках або вапнякових скалках, знаних як остраки[19]. Вважають, що папірусні сувої були доволі дорогими, адже багато з них є палімпсестами — рукописами, з яких стерто або зіскоблено старіший текст, щоб звільнити місце для нового[20]. Це явище, разом із практикою відривання частин від папірусних документів для створення менших листів, свідчить про сезонний дефіцит папірусу, спричинений обмеженим періодом росту рослини Cyperus papyrus[20]. Цим також пояснюється часте використання остраків та вапнякових скалок як письмових носіїв для коротших текстів[21]. Крім каменю, керамічних остраків і папірусу, для письма ще застосовували дерево, слонову кістку та гіпс[22].
На початку римського періоду на зміну традиційній єгипетській очеретяній ручці прийшов головний письмовий інструмент греко-римського світу[en] — коротша і товстіша очеретяна ручка з розщепленим пером[23]. Так само відмовилися й від давніх єгипетських пігментів на користь грецьких чорнил на основі свинцю[23]. Використання греко-римського письмового приладдя вплинуло на єгипетський почерк: ієратичні знаки стали ширше розташованими, набули округліших рис і точнішої кутової форми[23].
Збереження письмових матеріалів
Підземні єгипетські гробниці, зведені в пустелі, забезпечують, мабуть, найбільш захищене середовище для збереження папірусних документів. Наприклад, добре збереглося багато похоронних папірусів «Книги мертвих», які клали до гробниць, щоб вони служили путівниками в загробному житті для душ померлих мешканців[24]. Однак, класти в похоронні камери нерелігійні папіруси було заведено лише наприкінці Середнього царства та в першій половині Нового царства. Тож більшість добре збережених літературних папірусів припадає саме на цей період[24].
Більшість поселень Стародавнього Єгипту лежали на алювіальних землях заплави Нілу[en], де вологе довкілля не сприяло збереженню папірусів. Археологи натомість виявили значно більше папірусних документів у пустельних поселеннях, розташованих на підвищеннях над заплавою[25], і в поселеннях без іригаційних споруд, таких як Елефантина, Ель-Лахун[en] і Ель-Хіба[en][26].
Тексти, створені на довговічніших матеріалах, також часто не збереглися. Камені з написами часто повторно використовували як будівельний матеріал, а чорнила на керамічних остраках збереглися лише в сухому кліматі[27]. Якщо сувої та пакунки з папірусу зазвичай зберігали в коробках, то остраки, навпаки, викидали до сміттєвих ям. Одну таку яму випадково виявили в селі епохи Рамесидів — Дейр-ель-Медіна, де знайдено більшість відомих приватних листів на остраках[21]. Серед знайдених там документів: листи, гімни, оповідання, рецепти, квитанції та заповіти[28]. Пенелопа Вілсон[en] порівнює цю археологічну знахідку з сучасним звалищем або контейнером для сміття[28]. Вона зазначає, що жителі Дейр-ель-Медіни були неймовірно грамотними за мірками стародавнього Єгипту, і попереджає, що такі знахідки трапляються лише «...у виняткових обставинах і за особливих умов»[29].
Джон В. Тейт підкреслює: «Єгипетські матеріали збереглися вкрай нерівномірно ...і в часовому, і в просторовому сенсі»[27]. Наприклад, якщо в дельті Нілу збереглася лише мізерна кількість письмового матеріалу з усіх періодів, то в західних Фівах доби їхнього розквіту такого матеріалу збереглося більш ніж досить[27]. Він зазначає, що якщо одні тексти неодноразово переписували, то інші дійшли лише в одному примірнику. Наприклад, від часів Середнього царства збереглася лише одна повна копія «Казки про моряка, який зазнав кораблетрощі[en]»[30]. Однак фрагменти цього твору трапляються і на остраках періоду Нового царства[31]. Багато інших літературних творів дійшли лише уривками або у вигляді неповних копій утрачених оригіналів[32].
Класична, середня, пізня та демотична єгипетські мови
Хоча письмо з’явилося ще наприкінці 4-го тисячоліття до нашої ери, спочатку його використовували лише для коротких імен і написів. Зв’язані тексти почали з’являтися лише близько 2600 року до н. е., на початку періоду Стародавнього царства[33]. Саме тоді розпочалася перша відома фаза розвитку єгипетської мови — староєгипетська[33]. Вона залишалася розмовною мовою приблизно до 2100 року до н.е., коли на початку Середнього царства розвинулася в середньоєгипетську[33]. Якщо середньоєгипетська мова була тісно споріднена зі староєгипетською, то новоєгипетська вже істотно відрізнялася від них за граматичною структурою. Як народна мова новоєгипетська, ймовірно, з’явилася ще 1600 року до н.е., але як письмова мова утвердилася лише близько 1300 року до н.е. в Амарнський період Нового царства[34]. До VII століття до н.е. новоєгипетська вже поступово розвинулася в демотичну, і хоча демотика залишалася розмовною до V століття нашої ери, починаючи з I століття н.е. її поступово витіснила коптська мова[35].
Поряд з ієрогліфами ієратику використовували для записів староєгипетською та середньоєгипетською мовами, а згодом вона стала основним письмом новоєгипетської мови[36]. У період Нового царства і протягом решти історії Стародавнього Єгипту середньоєгипетська мова мала статус класичної[en] — її зазвичай використовували, щоб читати та писати ієрогліфами[37], а усно — для урочистих жанрів літератури: історичних хронік, надгробних саможиттєписів, гімнів та поховальних заклять[38]. Однак, у пізніші періоди твори Середнього царства, написані середньоєгипетською, переписували ще й ієратичним письмом[39].
Remove ads
Функції літератури: соціальна, релігійна та освітня
Узагальнити
Перспектива
Упродовж усієї історії Стародавнього Єгипту вміння читати й писати було основною вимогою для служби на державних посадах, хоча урядовцям у повсякденній роботі допомагала елітна, грамотна соціальна верства — писарі[40]. Як свідчить папірус Анастасі I[en] епохи Рамесидів, від писарів могли навіть очікувати, зі слів Вілсона, що вони «...організують копання озера та будівництво цегляного насипу, визначать кількість людей, потрібних для транспортування обеліска і організують постачання військової місії»[41]. Окрім державної служби, неписьменні люди часто зверталися до писарів із проханням скласти листи, торговельні чи юридичні документи[42]. Визначити рівень грамотності в давньоєгипетському суспільстві складно, однак, за наявними оцінками, письменні люди становили 1-15% населення[43], тоді як решту становили неписьменні селяни, пастухи, ремісники та інші робітники[44], а також торговці, які потребували допомоги писарів-секретарів[45]. Привілейоване становище писаря в порівнянні з неписьменними трудівниками стало темою популярного навчального твору періоду Рамесидів — «Сатира професій[en]», у якій автор висміював низькі, небажані професії, наприклад, гончара, рибалки, пралі чи солдата — а натомість звеличував професію писаря[46]. Подібне зневажливе ставлення до неписьменних виражене й у «Повчаннях Хеті» часів Середнього царства, що утверджували високе становище писарів у соціальній ієрархії[47].
Саме писарі становили ту соціальну верству, що відповідала за збереження, передачу та канонізацію літературної класики, а також за написання нових творів[48]. Класичні твори, як-от «Розповідь Сінухе[de]» й «Настанови Аменемхета[de]», школярі переписували і як навчальні вправи з письма, і щоб засвоїти етичні та моральні цінності, характерні для писарської верстви[49]. Більшість педагогічних текстів, написаних на остраках у період Середнього царства, належали до жанру повчань («себайт[en]»). Оповідні історії, як-от «Розповідь Сінухе» та «Цар Неферкаре і генерал Сасенет[en]», рідко використовувалися для шкільних вправ до часів Нового царства[50]. Вільям Келлі Сімпсон[en] характеризує такі оповідання, як «Розповідь Сінухе» та «Моряк, що зазнав кораблетрощі», як «...настанови чи повчання під маскою оповідань», адже їхні головні дійові особи втілювали тогочасні загальноприйняті чесноти, як-от любов до дому чи самостійність[51].
Відомі окремі випадки, коли люди, що не належали до писарської верстви, були грамотними й мали доступ до класичної літератури. Так, Менена — кресляр, що працював у Дейр-ель-Медіні за часів ХХ династії — у повчальному листі до неслухняного сина цитує уривки з оповідань Середнього царства «Красномовний селянин[en]» і «Казка про моряка, який зазнав кораблетрощі[en]»[31]. Його сучасник за часів Рамесидів, писар Горі — автор сатиричного листа на папірусі Анастасі I — докоряв адресатові за те, що той цитував «Настанови Харджедефа[en]» в неприйнятній манері, властивій напівосвіченим людям, що не належать до писарської верстви[31]. Ганс-Вернер Фішер-Ельферт[en] далі пояснює цю уявну образу аматора на адресу класичної літератури:
Напад Хорі на спосіб, у який деякі писарі епохи Рамессидів прагнули будь-що показати свою більшу чи меншу обізнаність зі стародавньою літературою, можливо свідчить про уявлення, що ці поважні твори слід було знати в повному обсязі, а не використовувати їх як джерело вирваних із контексту популярних висловів із минулого. Класичні тексти належало завчити напам’ять і глибоко осмислити, перш ніж їх цитувати[52].
Давньоєгипетська література та мистецтво мають нечисленні, але переконливі свідчення того, що тексти читали вголос перед слухачами[53]. Слово «декламувати» (šdj) зазвичай пов'язували з життєписами, листами і заклинаннями[54], тоді як «співати» (ḥsj) уживали щодо хвалебних пісень, пісень про кохання, похоронних плачів і певних типів заклинань[54]. Такі дискурси, як «Пророцтво Неферті[en]», свідчать, що композиції призначались для усного виконання під час елітних зібрань[54]. У циклі демотичних оповідей 1-го тисячоліття до нашої ери, присвячених діянням Петісе[en], кожне оповідання починається словами «Голос, який перед фараоном», що вказує на участь читця й слухачів у прочитанні тексту[55]. У деяких текстах згадано вигадану аудиторію високопосадовців і придворних, однак імовірно, що в таких читаннях брала участь і ширша, неписьменна публіка[56]. Наприклад, на поховальній стелі Сенусерта I (правив у 1971–1926 рр. до н. е.) прямо згадано людей, що збираються і слухають, як писар «читає вголос» написи на стелі[56].
Література ще й виконувала релігійну функцію. Починаючи з «Текстів пірамід» Стародавнього царства, твори поховальної літератури, викарбувані на стінах гробниць, а згодом написані на саркофагах і покладених у гробниці папірусах, призначалися для захисту та живлення душ у потойбічному світі[57]. До таких текстів належали магічні замовляння, заклинання та ліричні гімни[57]. Знахідки копій непоховальних літературних текстів у некоролівських гробницях свідчать, що душі небіжчиків могли розважати себе в потойбіччі, читаючи ці повчальні твори й оповідання[58].
Хоча створення літератури було переважно справою чоловіків-писарів, вважають, що авторками деяких творів могли бути й жінки. Зокрема, відомо кілька згадок про жінок, які писали листи, а також збереглися приватні послання, написані жінками або адресовані їм[59]. Однак Едвард Ф. Венте[en] припускає, що навіть у таких випадках жінки могли доручати написання листів писарям[60].
Remove ads
Датування, місце дії та авторство
Узагальнити
Перспектива
Річард Б. Паркінсон[en] і Людвіг Девід Моренц[en] пишуть, що давньоєгипетська література — у вузькому значенні белетристики («красиве письмо») — не була зафіксована в письмовій формі до початку Дванадцятої династії Середнього царства[61]. Тексти Стародавнього царства здебільшого слугували для підтримання божественного культу, збереження душі в загробному житті та ведення практичних облікових записів у повсякденному житті. Лише в Середньому царстві тексти почали писати з метою розваги та задоволення інтелектуальної цікавості[62]. Паркінсон і Моренц ще припускають, що письмові твори Середнього царства були транскрипціями усної літератури[en] Стародавнього царства[63]. Відомо, що деяка усна поезія збереглася в пізніших письмових пам'ятках. Наприклад, пісні носіїв нош було записано у вигляді віршів у написах гробниць Стародавнього царства[62].
Датування текстів палеографічними методами — тобто за почерком — є проблематичним через різноманітність стилів ієратичного письма[64]. Використання орфографічного аналізу, що вивчає писемні системи та вживання символів, також становить труднощі, оскільки деякі автори могли наслідувати характерний стиль старішого архетипу[64]. Художні оповіді часто розгорталися у далекому минулому, адже використання сучасних сюжетів у художній літературі було відносно пізнім явищем[65]. Стиль тексту мало допомагає визначити точну дату його написання, бо вибір жанру та авторський задум міг бути більше пов’язаний з настроєм тексту, ніж із епохою його написання[66]. Наприклад, автори Середнього царства могли переносити дію своїх вигаданих текстів літератури мудрості[en] в золоту добу Стародавнього царства (наприклад, «Повчання Кагемні», «Повчання Птаххотепа» чи пролог «Неферті»), або, навпаки, розміщувати свої оповіді в хаотичний період, який більше нагадував складне життя Першого перехідного періоду (наприклад, «Повчання для Мерікаре[en]» і «Красномовний селянин»)[67]. Події інших художніх текстів відбуваються в невизначену епоху і зазвичай мають позачасові теми[68].
Паркінсон зазначає, що майже всі літературні тексти писали під псевдонімами і часто помилково приписували знаменитим діячам минулого, як-от фараонам та чаті[en][70]. Лише твори жанрів «повчання» та «плачі/бесіди» приписували історичним авторам, натомість тексти в жанрі «розповіді» ніколи не створювали від імені відомої історичної особи[71]. Тейт твердить, що в класичний період Єгипту «єгипетські писарі виробили власний погляд на історію ролі писарів і самого поняття «авторства» текстів», але в період Пізнього царства інтерпретацію авторства перебрала на себе релігійна еліта при храмах[72].
Є кілька винятків із правила використання псевдоніма. Відомо, що справжніх авторів деяких навчальних текстів доби Рамессидів визнавали, проте ці випадки були рідкісними, локальними й нехарактерними для основної літературної традиції[73]. Авторів приватних, а часом і зразкових листів зазвичай визнавали справжніми. Такі приватні листи могли використовувати в судах як свідчення, адже унікальний почерк людини можна ідентифікувати як справжній[74]. Приватні листи, отримані або написані фараоном, іноді висікали ієрогліфами на кам'яних пам'ятниках на честь його царювання, а царські укази, вирізьблені на кам’яних стелах, часто оприлюднювали[75].
Remove ads
Літературні жанри та сюжети
Узагальнити
Перспектива
Сучасні єгиптологи класифікують єгипетські тексти за жанрами, наприклад, «плачі/дискурси» та оповідання[76]. Єдиний літературний жанр, який самі стародавні єгиптяни назвали власною назвою, - це «повчання» або себайт[77]. Паркінсон твердить, що для визначення жанру слід ураховувати назву твору, його вступні слова або ключові слова, ужиті в самому тексті[78]. Більшість текстів писали у віршованій формі, але деякі «оповідання» створювали прозою[79]. Більшість давньоєгипетських віршів мали форму двовіршів, проте іноді траплялися й тривірші або чотиривірші[80].
Настанови та повчання
Жанр «настанов» або «повчань», а також жанр «рефлексивних дискурсів» можна згрупувати в рамках ширшого корпусу літератури мудрості, поширеної на Стародавньому Близькому Сході[81]. Цей жанр має дидактичний характер і, як вважають, за часів Середнього царства входив до навчальної програми писарів[82]. Проте повчання часто містять оповідні елементи, які можуть не лише повчати, а й розважати[82]. Паркінсон наголошує, що існують докази того, що такі тексти створювали насамперед з ідеологічною метою, а не для навчання писарів[83]. Наприклад, Адольф Ерман (1854–1937) зазначає, що вигадані настанови Аменемхета I (правління 1991–1962 рр. до н. е.) своїм синам «...далеко виходять за межі шкільної філософії, а велике застереження дітям бути вірними своєму цареві не має жодного стосунку до школи»[84]. Якщо в оповідній літературі, як-от у творі «Красномовний селянин», підкреслюється роль окремої героїчної особистості, що кидає виклик суспільству й усталеним ідеологіям, то в повчальних текстах, навпаки, наголошується на потребі дотримуватися суспільних догм[85].
Ключовими словами в повчальних текстах є «знати» (rḫ) і «навчати» (sbꜣ)[81]. Ці твори зазвичай мають шаблонну назву «настанови, які зробив X для Y», де «X» — авторитетна особа (наприклад, чаті[en] або фараон), яка надає моральні вказівки синові або синам[86]. Іноді важко визначити, скільком вигаданим адресатам призначені ці повчання, бо в деяких текстах при звертанні до слухача чергується однина та множина[87].
До прикладів жанру «повчань» належать: «Максими Птаххотепа[en]», «Настанови Кагемні», «Повчання для царя Мерікаре[en]», «Настанови Аменемхета[de]», «Настанови Харджедефа[en]», «Повчання вірнопідданого[ru]» і «Настанови Аменемопе[en]»[88]. Від часів Середнього царства збереглися тільки повчання, записані на папірусах[89], а жоден навчальний острак цього періоду не дійшов до нас[89]. Найдавніша письмова дерев'яна дошка школяра з копією навчального тексту («Повчання Птаххотепа») сягає Вісімнадцятої династії[89]. І «Повчання Птаххотепа, і «Кагемні» збереглися на папірусі Прісса, написаному за часів Дванадцятої династії Середнього царства[90]. Повністю «Повчання вірнопідданого» дійшло лише в рукописах часів Нового царства, хоча вся його перша половина збереглася на кам’яній стелі, зведеній на честь чиновника Дванадцятої династії Середнього царства Сехетепібре[91]. «Мерікаре», «Аменемхет» і «Харджедеф» — твори часів Середнього царства, що збереглися лише в пізніших копіях Нового царства[92]. «Аменемопе» — компіляція періоду Нового царства[93].
Оповідна література
«Казки та оповідання» — це, мабуть, найменш представлений жанр серед збереженої літератури Середнього царства та пам'яток середньоєгипетської мови[95]. Натомість, від періоду Рамесидів Нового царства до періоду Пізнього царства «казки та оповідання» становлять більшість збережених літературних творів[96]. До важливих оповідань Середнього царства належать: «Казка про двір царя Хеопса», «Цар Неферкаре і генерал Сасенет[en]», «Красномовний селянин[en]», «Розповідь Сінухе[de]» та «Казка про моряка, який зазнав кораблетрощі[en]»[97]. До корпусу казок Нового царства належать: «Сварка Апепі та Секененра», «Здобуття Йоппи[en]», «Казка про приреченого царевича[en]», «Казка про двох братів» і «Подорож Уну-Амона[en]»[98]. У I тис. до н. е. оповідна література продовжила свій розвиток. До творів, написаних демотикою, належать: оповідання на Стелі Голоду (створене за часів Птолемеїв, але з сюжетом про Стародавнє царство) і цикли оповідань[en] птолемеївського і римського періодів, у яких відомі історичні діячі, як-от Хаемуасет (Дев'ятнадцята династія) та Інарос[en] (Перший перський період[en]), постають як вигадані, легендарні герої[99]. У попередні періоди, в оповіданнях новоєгипетською мовою, автори найчастіше зображали божественних героїв у міфологічному оточенні[51].
Паркінсон визначає казки як «...немеморативні, нефункціональні, вигадані оповіді», які зазвичай використовують ключове слово «оповідати» ( s d d )[95]. Він характеризує цей жанр як найбільш відкритий, оскільки казки часто містять елементи інших літературних жанрів[95]. Наприклад, Моренц характеризує початкову частину «Розповіді Сінухе», де починаються його пригоди в чужих землях, як «...заупокійну самопрезентацію», яка пародіює типові автобіографіїї, знайдені на пам’ятних поховальних стелах[100]. Це автобіографія кур'єра, чия служба розпочалася за Аменемхета I[101]. Сімпсон твердить, що опис смерті Аменемхета I, який його син, співправитель[en] і наступник Сенусерт I (правив у 1971–1926 рр. до н. е.) виголошує війську на початку «Сінухе» є «...взірцевою пропагандою»[102]. Моренц тлумачить «Казку про моряка, що зазнав кораблетрощі», як поєднання звіту про експедицію та міфу про подорожі[100]. Сімпсон відзначає, що літературний прийом оповіді в оповіді, застосований у цьому тексті, можливо є «...найдавнішим прикладом оповідного звіту про добування в кар'єрі»[103]. Проте наявність в оповіді чарівного безлюдного острова і персонажа в образі говорющого змія, дозволяє віднести цей твір ще й до жанру казок[104]. Якщо такі історії, як «Сінухе», «Здобуття Йоппи» та «Приречений принц», містять вигадані зображення єгиптян за кордоном, то «Подорож Уну-Амона», найімовірніше, ґрунтується на реальному звіті єгиптянина, який за правління Рамзеса XI вирушив до Біблу у Фінікії по ліванський кедр для будівництва кораблів[105].
Сюжетні казки та оповідання найчастіше трапляються на папірусах, однак часткові, а іноді повні, тексти виявлено ще й на остраках. Наприклад, «Сінухе» зберігся на п'яти папірусах, створених за часів XII–XIII династій[106]. Згодом його неодноразово копіювали на остраках в епоху XIX–XX династій, причому один острак містить повний текст, записаний з обох боків[106].
Плачі, бесіди, діалоги та пророцтва
Жанр «пророчих текстів» Середнього царства, відомий також під назвами «плачі», «дискурси», «діалоги» або «апокаліптична література»[107], представлений такими творами, як «Застереження Іпувера», «Пророцтво Неферті[en]» та «Суперечка людини зі своїм Ба[en]». Наскільки відомо, цей жанр не мав прецедентів в Стародавньому царстві, і жодних оригінальних творів не було написано в Новому царстві[108]. Однак такі твори, як «Пророцтво Неферті», часто переписували в Рамессидський період Нового царства[109], коли цей жанр Середнього царства був канонізований, але перестав розвиватися[110]. Єгипетська пророча література відродилася під час птолемейського та римського періодів, коли з'явивлися такі твори, як «Демотична хроніка[en]», «Оракул Агнця[en]», «Оракул гончара[en]» та два пророчі тексти, в яких головним героєм виступає Нектанеб II (360–343 до н. е.))[111]. Разом із текстами «повчань» ці рефлексивні «дискурси» (ключове слово mdt) відносять до категорії літератури мудрості давнього Близького Сходу[81].
У текстах Середнього царства простежуються спільні теми — песимістичне світосприйняття, описи соціальних і релігійних змін, а також загальний безлад у країні, що часто оформлено у вигляді синтаксичної віршової формули «тоді-тепер»[112]. Хоча ці тексти зазвичай характеризують як плачі, «Неферті» відходить від цього зразка, пропонуючи позитивний розв'язок світових проблем[81]. Хоча це оповідання збереглося лише в пізніших копіях, починаючи з Вісімнадцятої династії, Паркінсон твердить, що через очевидний політичний зміст «Неферті» створено під час або невдовзі після правління Аменемхета I[113]. Сімпсон вважає його «...відвертим політичним памфлетом, покликаним підтримати новий режим» XII династії, заснованої Аменемхетом, який узурпував владу в нащадків Ментухотепа IV з XI династії[114]. У наративному дискурсі фараон IV династії Снофру (2613–2589 рр. до н. е.) кличе до двору мудреця та жреця-лектора Неферті. Той розважає царя пророцтвами про те, що країну охопить хаос (натяк на Перший проміжний період), але згодом колишню славу і могутність держави відновить праведний володар на ім'я Амен, якого давньоєгипетські слухачі легко впізнавали в особі Аменемхета I[115]. Подібну модель непростих часів, які трансформуються в золотий вік завдяки «царю-рятівнику», згодом було використано в «Оракулі агнця» та «Оракулі гончара», хоча для їхніх читачів, які жили за римського панування, спаситель ще тільки мав прийти[116].
Хоча «Застереження Іпувера» написано за XII династії, до нас цей твір дійшов лише в копії на папірусі XIX династії. Натомість «Суперечку людини зі своїм Ба» знайдено на оригінальному папірусі XII династії — Берлінському папірусі № 3024[117]. Обидва твори нагадують інші дискурси за стилем, тоном і тематикою, але унікальні тим, що вигаданим читачам відводиться дуже активна роль у діалозі[118]. В «Іпувері» мудрець звертається до безіменного царя та його почту, описуючи жалюгідний стан країни, причиною якого він називає нездатність володаря дотримуватися царських чеснот. Це можна тлумачити або як застереження царям, або як спробу легітимізації чинної династії, протиставляючи її правління уявним неспокійним часам, що йому передували[119]. У «Суперечці людини зі своїм Ба» людина розповідає читачам про розмову зі своїм Ба (елементом єгипетської душі) про те, чи варто й далі жити в розпачі, чи ліпше шукати смерті як визволення від страждань[120].
Вірші, пісні, гімни та тексти про загробне життя
Поховальні кам'яні плити-стели[en] почали виготовляти ще в ранній період Стародавнього царства. Зазвичай їх знаходять у мастабах; вони поєднували рельєфне зображення з написами, що містили ім’я померлого, його офіційні титули (якщо такі були) та інвокації[121].
Вважалося, що заупокійні вірші зберігають душу монарха після смерті. Тексти пірамід — це найдавніша зі збережених пам’яток релігійної літератури, написана в поетичній формі[122]. Ці тексти не трапляються в гробницях чи пірамідах, зведених до часу правління Унаса (близько 2375–2345 рр. до н. е.), який звів свою піраміду в Саккарі[122]. Вони були покликані зберегти та підтримати душу правителя в потойбічному світі[122]. Згодом ця мета поширилася на охорону в загробному житті не лише володаря, а й його підданих[123]. Із початкового корпусу Текстів пірамід розвинулись різноманітні текстові традиції: Тексти Саркофагів Середнього царства[124], а згодом так звані «Книга мертвих», «Літанія Ра» та «Амдуат», які записували на папірусах від часів Нового царства аж до занепаду давньоєгипетської цивілізації[125].
Вірші створювалися ще й для прославляння царської влади. Наприклад, у святилищі Амона-Ра[en] в Карнаку Тутмос III (1479–1425 рр. до н. е.) з XVIII династії спорудив стелу на честь своїх військових перемог, де боги благословляють його в поетичній формі та забезпечують йому перемоги над ворогами[126]. Окрім кам’яних стел, вірші виявлено й на дерев’яних письмових дощечках, якими користувалися школярі[127]. Окрім прославляння царів[128], вірші писали на честь різних божеств і навіть Нілу[129].
Серед збережених гімнів і пісень доби Стародавнього царства — ранкові гімни богам, що виконувалися в їхніх храмах[130]. В Ель-Лахуні[en] виявлено цикл пісень Середнього царства, присвячених Сенусерту III (1878–1839 рр. до н. е.)[131]. Ерман вважає їх світськими піснями, якими вітали фараона в Мемфісі[132], тоді як Сімпсон розглядає їх як релігійні, втім зауважуючи, що межа між релігійними та світськими піснями в Єгипті була розмитою[131]. «Пісню арфіста», текст якої зберігся на надгробку доби Середнього царства та на Папірусі Гарріса 500 з доби Нового царства, виконували гостям на урочистих бенкетах[133].
За правління Ехнатона (1353–1336 рр. до н. е.) було створено Великий гімн Атону[en], збережений у гробницях Амарни (зокрема, у гробниці[en] Ая). Його присвячено Атону — божеству сонячного диска, яке в Амарнський період отримало виняткове шанування[134]. Сімпсон порівнює композицію цього гімну — за побудовою та послідовністю ідей — із Псалмом 104[en][135].
Зберігся лише один поетичний гімн, записаний демотичним письмом[136]. Проте існує багато прикладів єгипетських гімнів Пізнього періоду, висічених ієрогліфами на стінах храмів[137].
Жодна єгипетська пісня про кохання не датується часом ранішим за початок Нового царства; вони написані пізньоєгипетською мовою, хоча припускають, що подібні тексти існували й раніше[138]. Ерман порівнює пісні про кохання з Піснею над піснями, посилаючись на слова «сестра» та «брат», якими закохані зверталися одне до одного[139].
Приватні листи, зразкові листи та епістоли
Зразкові листи та епістоли в давньоєгипетській традиції об’єднують в єдиний літературний жанр. Для надсилання листів на великі відстані використовувалися папірусні сувої, запечатані глиняними печатками, тоді як остракони часто використовували для написання коротших неконфіденційних листів, адресованих одержувачам, що мешкали поблизу[140]. Листи королівської чи офіційної кореспонденції, спочатку написані ієратичним письмом, іноді отримували піднесений статус, коли їх висікали на камені ієрогліфами[141]. Серед різноманітних текстів, написаних школярами на дерев’яних письмових дощечках, є зразкові листи для переписування[89]. Ними могли слугувати і приватні листи, авторами яких, зокрема, були їхні вчителі чи родичі[142]. Однак такі зразки нечасто траплялися в навчальних рукописах; натомість використовували вигадані листи, відомі з численних копій[143]. Звичайна епістолярна формула в таких зразках мала вигляд: «Чиновник А говорить писареві Б»[144].
Найдавніші відомі приватні листи на папірусі знайдено в поховальному храмі часів правління Джедкаре-Ісезі (2414–2375 рр. до н. е.) з V династії[145]. Більше подібних листів датуються VI династією, коли почав виокремлюватися епістолярний піджанр[146]. Навчальний текст «Книга Кеміта», що сягає XI династії, містить перелік епістолярних привітань й розповідь із закінченням у формі листа, де вжито лексику, придатну для біографічних написів[147]. Виявлено й інші листи раннього Середнього царства, де використовуються епістолярні формули, подібні до тих, що містяться в «Книзі Кеміта»[148]. Папіруси Хеканахта[en], написані заможним землевласником, датуються XI династією і являють собою одні з найдовших відомих приватних листів, написаних у стародавньому Єгипті[69].
У пізньому Середньому царстві спостерігається більша стандартизація епістолярних формул, наприклад, у серії зразкових листів, взятих із донесень, надісланих до фортеці Семна[en] в Нубії за правління Аменемхета III (1860–1814 рр. до н. е.)[149]. Подібні послання також складали впродовж всіх трьох династій Нового царства[150]. Якщо листи до померлих[en] писали від часів Стародавнього царства, то послання до богів у формі епістолярних звернень з’являються лише в період Рамессидів і набувають значного поширення в перський[en] та птолемеївський періоди[151].
Епістолярний «сатиричний лист» з Папіруса Анастасі I[en], написаний за часів XIX династії, був педагогічним і дидактичним текстом, який школярі часто переписували на остраках[152]. Венте характеризує його як універсальне послання, яке містило «...належні вітання з побажаннями на це та потойбічне життя, вправи з риторики, тлумачення афоризмів у літературі мудрості, застосування математики до інженерних задач і підрахунку запасів для війська, а також відомості з географії Західної Азії»[153]. Ба більше, Венте називає цей текст «...полемічним трактатом», який виступає проти механічного зазубрювання назв місцевостей, професій і предметів; наприклад, слід знати не лише топоніми Західної Азії, а й особливості її топографії та шляхів сполучення[153]. Для посилення навчального ефекту, в тексті застосовано сарказм та іронію[153].
Біографічні та автобіографічні тексти
Кетрін Парк, почесна професорка англійської мови та жіночих студій Університету Міссурі в Колумбії (штат Міссурі), зазначає, що найдавніші «пам’ятні написи» належать до Давнього Єгипту і датуються III тисячоліттям до нашої ери[154]. Вона пише: «У Давньому Єгипті шаблонні описи життя фараона прославляли безперервність династичної влади. Хоча зазвичай ці тексти написані від першої особи, вони є публічними, загальними свідченнями, а не особистими висловлюваннями»[155]. Вона додає, що, подібно до цих давніх написів, людське прагнення «...святкувати, уславлювати та увічнювати життєвий імпульс на противагу смерті» є метою біографій, написаних сьогодні[155]
Олів’є Пердю, професор єгиптології в Колеж де Франс, вважає, що в Давньому Єгипті біографій як таких не існувало, а пам’ятні написи слід вважати автобіографіями[156]. Едвард Л. Ґрінштейн, професор біблійних студій Тель-Авівського університету та Університету Бар-Ілан, не погоджується з термінологією Пердю, твердячи, що в давньому світі не було «автобіографій» у сучасному розумінні, і їх слід відрізняти від «автобіографічних» текстів стародавніх часів[157]. Однак і Пердю, і Ґрінштейн погоджуються, що автобіографії стародавнього Близького Сходу не слід ототожнювати з сучасним поняттям автобіографії[158].
Розглядаючи «книгу Екклезіястову» з «Танаха» Дженніфер Кусід, доцентка релігієзнавства в коледжі Олбрайт[en], зазначає, що серед науковці немає єдиної думки щодо того, чи існували в давнину справжні біографії або автобіографії[159]. Одним із головних наукових аргументів проти цієї теорії є те, що поняття індивідуальності з'явилося лише в добу європейського Відродження, що спонукає Кусід писати: «...отже, автобіографія стає продуктом європейської цивілізації: Августин породив Руссо, Руссо — Генрі Адамса[en], і так далі»[159]. Кусід підкреслює, що вживання першої особи «Я» в давньоєгипетських пам’ятних поховальних текстах не слід розуміти буквально, адже передбачається, що автор вже помер. Такі поховальні тексти слід вважати радше біографічними, а не автобіографічними[158]. Водночас Кусід застерігає, що застосування терміна «біографія» до подібних текстів є проблематичним, позаяк вони зазвичай описують ще й подорожі небіжчика в потойбіччі[158].
Починаючи з кінця III династії на поховальних стелах чиновників поруч з їхніми титулами з'являються невеликі біографічні деталі[160]. Однак лише за часів VI династії на гробницях почали висікати розповіді про життя та кар’єру урядовців[161]. В епоху Середнього царства біографії на гробницях стають докладнішими й починають містити відомості про родину небіжчика[162]. Переважна більшість автобіографічних текстів присвячена писарям-бюрократам, проте в епоху Нового царства деякі з них стосуються офіцерів і солдатів[163]. В автобіографічних текстах Пізнього періоду більше уваги приділяється зверненню за допомогою до божеств, ніж праведним вчинкам як запоруці успіху в житті[164]. Якщо давніші автобіографії зосереджувалися суто на прославлянні успішних життів, то автобіографічні тексти Пізнього періоду містять нарікання з приводу передчасної смерті, чим нагадують давньогрецькі епітафії[165].
Укази, хроніки, списки царів та історії
Сучасні історики вважають деякі біографічні чи автобіографічні тексти важливими історичними документами[166]. Наприклад, біографічні стели воєначальників у молитовнях гробниць, побудованих за Тутмоса III, містять більшу частину наявної інформації про його війни в Сирії та Палестині[167]. Однак аннали Тутмоса III, вирізьблені на стінах кількох пам’ятників, побудованих за його правління, наприклад, у Карнаку, також зберігають інформацію про ці походи[168]. Аннали Рамзеса II (1279–1213 до н. е.), що описують битву при Кадеші проти хеттів, уперше в єгипетській літературі містять оповідну епічну поему, відмінну від усієї попередньої поезії, яка мала суто урочисто-повчальний характер[169].
Іншими важливими джерелами для вивчення історії Єгипту є давні списки царів, виявлені в стислих хроніках, наприклад на Палермському камені V династії[170]. Такі документи легітимізували претензії тогочасного фараона на владу[171]. Протягом усієї давньоєгипетської історії царські укази розповідали про звершення правлячих фараонів[172]. Наприклад, нубійський фараон Піє (752–721 рр. до н. е.), засновник XXV династії, звелів установити стелу з написом класичною середньоєгипетською мовою, у якій з надзвичайною виразністю та яскравими образами описано його успішні військові походи[173].
Єгипетський історик, відомий під грецьким іменем Манефон (бл. III ст. до н. е.), першим уклав вичерпну історію Єгипту під назвою «Aegyptiaca» («Єгиптика»)[174]. Манефон жив за правління Птолемея II (283–246 рр. до н. е.) і почасти писав у відповідь на «Історії» грека Геродота (бл. 484 р. до н. е. — бл. 425 р. до н. е.)[174]. Його першоджерелами, ймовірно, були списки царів і хроніки історичних правителів, які він розбив на тридцять одну династію Давнього Єгипту — поділ, що зберігається в історіографії донині[171].
Графіті на стінах гробниць та храмів
Фішер-Ельферт виокремлює давньоєгипетські графіті як літературний жанр[175]. За часів Нового царства писарі, які відвідували стародавні пам’ятки, часто залишали графіті на стінах священних заупокійних храмів[en] і пірамід, зазвичай на знак вшанування цих споруд[176]. Сучасні вчені не вважають цих писарів звичайними туристами, а радше паломниками, які відвідували священні місця, де покинуті культові центри могли слугувати посередниками для спілкування з богами[177]. З освітнього остракона, знайденого в гробниці Сененмута (TT71), відомо, що в писарських школах навчали шаблонного написання графіті[177]. В одному з графіті, залишеному в заупокійному храмі Тутмоса III у Дейр-ель-Бахрі, до молитви, викарбуваної на стіні храму, було додано змінений вислів із «Максим Птахотепа[en]»[178]. Писарі зазвичай групували свої написи окремими скупченнями, щоб відрізнити їх від чужих[175]. Це призводило до суперництва між писарями — вони іноді знецінювали якість графіті, залишених іншими, навіть своїми професійними попередниками[175].
Remove ads
Спадщина, переклад та тлумачення
Узагальнити
Перспектива
Після того як копти прийняли християнство в перші століття н. е., їхня коптська література відокремилася від фараонічної та елліністичної літературних традицій[179]. Попри це, дослідники припускають, що давньоєгипетська література, можливо, в усній формі, вплинула на грецьку та арабську літератури. Наприклад, проводять паралелі між історією про єгипетських воїнів, які пробралися до Яффи, сховавшись у кошиках («Здобуття Йоппи[en]»), і міфом про мікенських греків, які потай проникли до Трої всередині Троянського коня[180]. «Здобуття Йоппи» порівнюють ще й з арабською історією про Алі-Бабу зі збірки «Тисяча й одна ніч»[181]. Існують припущення, що на створення «Сіндбада-Мореплавця» можливо надихнула фараонічна «Казка про моряка, який зазнав кораблетрощі»[182]. Деякі твори єгипетської літератури були предметом коментарів античних учених. Наприклад, юдейсько-римський історик Йосип Флавій (37– бл. 100 р. н. е.) цитував історичні тексти Манефона, супроводжуючи їх докладними роз'ясненнями[183].
Найпізніший відомий ієрогліфічний напис Давнього Єгипту зберігся в храмі на острові Філи і датований точно 394 роком н. е., за правління Феодосія I (379–395 рр.)[184]. У IV столітті н. е. еллінізований єгиптянин Гораполлон склав огляд майже двох сотень єгипетських ієрогліфів і запропонував власне тлумачення їхніх значень, хоча його розуміння було обмеженим, і він не знав про фонетичні функції знаків[185]. Цей трактат, очевидно, був утрачений, доки 1415 року італієць Крістофоро Буондельмонті[en] придбав його на острові Андрос[185]. Атанасіус Кірхер (1601–1680) першим у Європі усвідомив, що коптська мова є прямою нащадкою давньоєгипетської[185]. У своєму «Едіпі Егіпетському» він здійснив першу в Європі послідовну спробу інтерпретувати значення єгипетських ієрогліфів, хоч і спирався на символічні припущення[185].
Лише після 1799 року, коли під час наполеонівського походу було знайдено тримовний (тобто ієрогліфічний, демотичний, грецький) напис на стелі на Розеттському камені, науковці дістали інструменти для розшифрування давньоєгипетських текстів[186]. Ключові прориви відбулися більш ніж через двадцять років завдяки працям Жана-Франсуа Шампольйона, який розшифрував ієрогліфи, та Томаса Янга, що розтлумачив демотичне письмо[187]. На час смерті Шампольйона в 1832 році вже можна було зрозуміти загальний зміст єгипетських текстів[188]. Першим ученим, який зміг прочитати єгипетський текст повністю, був Еммануель де Руж, котрий 1856 року опублікував перші переклади єгипетських літературних творів[189].
До 1970-х років науковий консенсус полягав у тому, що давньоєгипетська література, хоч і мала подібності з сучасними літературними жанрами, не становила самостійного дискурсу, вільного від впливу стародавнього суспільно-політичного ладу[190]. Однак, починаючи з 1970-х років, дедалі більше істориків і літературознавців ставлять під сумнів цей погляд[191]. Якщо до 1970-х років давньоєгипетські літературні твори розглядали як достовірні історичні джерела, що правдиво віддзеркалювали реалії суспільства, то нині дослідники застерігають від такого підходу[192]. Замість цього дедалі частіше застосовують багатоаспектний герменевтичний підхід до аналізу окремих літературних творів, у якому враховані не лише стиль і зміст, а й культурний, соціальний та історичний контекст їхнього створення[191]. Тоді окремі твори можуть слугувати кейсами для реконструкції основних рис давньоєгипетського літературного дискурсу[191].
Remove ads
Примітки
Джерела і література
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads