Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи

Святійший правлячий синод

вищий орган управління РПЦ за часів РІ З Вікіпедії, вільної енциклопедії

Святійший правлячий синод
Remove ads

Святійший правлячий синод, або Святійший урядуючий синод (рос. дореф. Святѣйшій Правительствующій Сѵнодъ, рос. Святейший правительствующий синод) — вищий орган церковно-державного управління Російською церквою в синодальний період (1721—1917 рр.).

Коротка інформація Святійший правлячий синод, Тип ...

Святійший синод був вищою адміністративною та судовою інстанцією Російської церкви. Йому належало право, зі схвалення верховної влади Російської імперії, відкривати нові кафедри, обирати і ставити єпископів на посади, встановлювати церковні свята та обряди, канонізувати святих, здійснювати цензуру щодо творів богословського, церковно-історичного та канонічного змісту. Йому належало право суду першої інстанції щодо єпископів, обвинувачених в скоєнні антиканонічних діянь, також Синод мав право виносити остаточні рішення зі шлюборозлучних справ, справ про зняття з духовних осіб сану, про віддання мирян анафемі; питання духовної просвіти народу також входили у відання Синоду[1].

Remove ads

Історія

Узагальнити
Перспектива

16 (27) жовтня 1700 року помер патріарх Адріан. Цар Петро I призначив утвореного «малоросійського» митрополита Рязанського Стефана (Яворського) екзархом, тобто охоронцем патріаршого престолу. З його компетенції Петро вилучив кадрові та адміністративні питання. 24 січня (4 лютого) 1701 року[2] було відновлено «Монастирський приказ», ліквідований ще 19 (29) грудня 1677 року [3], у відання якого перейшло управління всіма церковними вотчинами.

В 1718 році Петро I виказав думку, що «для кращого наперед управління вважаю має бути зручним духовна колегія»; Петро I доручив псковському єпископові Феофану Прокоповичу скласти для майбутньої колегії Статут, що отримав назву Духовний Регламент.

Протягом 1720 р. відбулося підписання Регламенту (Устав) архієреями і архімандритами монастирів. 25 січня (5 лютого) 1721 року документ було ухвалено[4].

14 (25) лютого 1721 року Духовна колегія, що отримала назву Святійшого урядуючого синоду, була офіційно відкрита[джерело?].

Іменним указом від 14 (25) січня 1725 року, «Монастирський приказ» було перетворено на Камер-контору[5].

За часів Катерини I Синод на деякий час перестав називатися «Урядуючим», а отримав назву «Духовний»[1].

У 1888 р. став виходити журнал «Церковні відомості» (рос. Церковные ведомости), як офіційне друковане видання Святійшого Синоду.

До 1901 р. члени Синоду і присутні в Синоді при вступі на посаду повинні були складати присягу.

До 1 вересня 1742 р. Синод також був і єпархіальною владою для колишньої «Патріаршої області», перейменованої на «Синодальну».

У ведення Синоду були передані патріарші прикази: духовний, казенний і палацовий, перейменовані в синодальні, монастирський приказ, приказ церковних справ, канцелярія розкольницьких справ і друкарська контора. У Санкт-Петербурзі була заснована тивунська контора (рос. Тиунская Изба); в Москві — духовна дикастерія, канцелярія синодального правління, синодальна контора, приказ інквізиторських справ, канцелярія розкольницьких справ.

Всі установи Синоду були закриті протягом перших двох десятиліть його існування, крім синодальної канцелярії, московської синодальної контори і друкарської контори, що проіснували до 1917 року.

Члени Святішого синоду складу зимової сесії 1916/1917 років відіграли одну з провідних ролей в поваленні імператорської влади в Росії[6][7][8][9].

Remove ads

Склад синоду

Спочатку, згідно Духовному регламенту, Синод складався з одинадцяти членів: президента, двох віце-президентів, чотирьох радників і чотирьох асесорів; в його склад входили архієреї, настоятелі монастирів і особи білого духовенства.

З 1726 р. президент Синоду став називатися пріоритетним членом, а інші — членами Святійшого синоду і просто присутніми.

Пізніше номенклатурний склад Синоду багаторазово змінювався. На початку XX ст. член Синоду отримував звання, що довічно залишалося за ним навіть в разі, якщо особа не брала участі ніколи на засіданні Синоду. До того ж митрополити Петербурзький, Київський, Московський, екзарх Грузії були, як правило, постійними членами Синоду, а митрополит Петербурзький з них майже завжди був пріоритетним членом Синоду[1].

Remove ads

Головуючі члени

Thumb
Група членів Святійшого синоду (26 липня 1911 р.)

Правовий статус

Відповідно до Основних законів Російської імперії, Синод визначався як «соборний, що володіє в російській православній церкві всіма видами вищої влади і має зносини із закордонними православними церквами уряд, через який діє в церковному управлінні верховна самодержавна влада, котра його заснувала»[10].

У такій якості був визнаний східними патріархами та іншими автокефальними церквами. Члени Святійшого урядуючого синоду призначалися імператором. Представником імператора в Синоді був Обер-прокурор Святійшого Синоду.

Після скасування Петром I (1701 р.) патріаршого управління церквою, з 1721 р. аж до серпня 1917 р. (номінально існував до 1 (14) лютого 1918 р.) заснований ним Святійший Правлячий Синод був вищим державним органом церковно-адміністративної влади в Російській імперії, що заміняв патріарха щодо загальноцерковних функцій та зовнішніх зносин, а також собори всіх єпископів помісної церкви, тобто Помісний собор.

Синод діяв від імені імператора Росії, розпорядження якого у церковних справах були остаточними і обов'язковими для Синоду[1].

Remove ads

Див. також

Примітки

Джерела

Посилання

Loading related searches...

Wikiwand - on

Seamless Wikipedia browsing. On steroids.

Remove ads
Remove ads