Сташис Володимир Володимирович

Володимир Володимирович Сташис (10 липня 1925, Суми, Українська СРР — 2 листопада 2011, Харків, Україна) — радянський і український учений-правознавець, фахівець у галузі кримінального права, кандидат юридичних наук (1954), професор (1973). Учасник німецько-радянської війни, комсомольський організатор батальйону.

Сташис Володимир Володимирович
Народився	10 липня 1925(1925-07-10)  Суми, Харківська губернія, СРСР
Помер	2 листопада 2011(2011-11-02) (86 років)  Харків, Україна
Поховання	Міське кладовище № 2
Країна	СРСР  Україна
Діяльність	криміналіст
Alma mater	Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Галузь	кримінальне право
Заклад	Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	кандидат юридичних наук
Науковий керівник	Трахтеров Володимир Сергійович
Відомі учні	Тацій Василь Якович
Аспіранти, докторанти	Ломако Володимир Андрійович Ярмиш Наталія Миколаївна
Війна	німецько-радянська війна
Нагороди	Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Орден «За заслуги» І ступеня Орден «За заслуги» ІІ ступеня Почесна відзнака Президента України Заслужений працівник вищої школи УРСР Державна премія України в галузі архітектури Почесна грамота Кабінету Міністрів України Орден Святого рівноапостольного князя Володимира І ступеня
Сташис Володимир Володимирович у Вікісховищі

Протягом понад 50 років — з 1956 по 2011 рік — обіймав різні керівні посади в Харківському юридичному інституті (згодом — Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»): завідувач кафедри кримінального права та процесу (1956—1964), завідувач кафедри кримінального права (1964—1991), проректор з наукової та навчальної роботи (1964—1968), перший проректор (1968—2010), виконувач обов'язків ректора (1982), радник ректора (2010—2011).

Підготував 8 докторів і 29 кандидатів юридичних наук, зокрема Василя Тація. У 1950-х роках брав участь у відродженні аспірантури в Харківському юридичному інституті. Один із засновників і дійсний член Академії правових наук України. Мав почесні ступені та звання в кількох українських закладах вищої освіти. Є одним зі співавторів Кримінальних кодексів Української РСР 1960 року та України 2001 року. Автор понад 250 наукових праць.

Герой України з врученням ордена «Держави» (2006), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2006) та Державної премії України в галузі архітектури (2001), Заслужений працівник вищої школи УРСР (1970) і Заслужений діяч науки і техніки України (1995). Почесний громадянин Харкова (2000). Державний радник юстиції 1 класу (2009).

Життєпис

Володимир Сташис народився 10 липня 1925 року у Сумах^[1]. Його предки по материнській лінії були православними священниками зі Слобожанщини^[2]. У 1941 році закінчив 8 клас Сумської середньої школи № 2, після початку німецько-радянської війни та окупації Української РСР Володимира з матір'ю та сестрою евакуювали спочатку до Саратовської області, а потім до Татарської АРСР. Перебуваючи в евакуації, Сташис поєднував шкільне навчання з курсами трактористів, після яких почав працювати в колгоспі^[1]. Попри юний вік і життя в евакуації, Сташис хотів стати військовим, через своє бажання він носив військову форму^[2].

У січні 1943 року сімнадцятирічного Сташиса у званні рядового призвали на службу до Червоної армії^[3][4]. Три місяці провчився в евакуйованому до Суздаля Вінницькому піхотному училищі, після закінчення якого став сержантом^[2]. З липня того ж року Володимир Сташис брав участь у боях німецько-радянської війни — воював на Калінінському, Південно-Західному та Прибалтійських фронтах. Зміг дослужитися до звання молодшого лейтенанта та посади комсорга батальйону 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії, який відомий тим, що його солдати Михайло Єгоров та Мелітон Кантарія поставили Прапор Перемоги на даху німецького Рейхстагу. Сташис характеризувався як солдат, який першим підіймався в атаку. За час війни Сташиса неодноразово ранили, останнє — третє поранення було важким, внаслідок нього молодший лейтенант протягом восьми місяців перебував у госпіталі, де знову вчився ходити, став інвалідом 2 групи та не зміг взяти участь у битві за Берлін. У серпні 1945 року Володимира Сташиса комісували за інвалідністю та визнали непридатним до подальшої військової служби^[3][4][5]. Після війни в тілі Сташиса залишилося 17 осколків від різних боєприпасів і куля в хребті^[6][2].

	Я зі своєю оперативною групою теж попрямував на новий спостережний пункт у районі села Каракліні і тут на узліссі побачив комсорга батальйону Сташиса, що лежить на траві. Я зупинився. Володя був тяжко поранений —ворожа автоматна черга пройшла вздовж спини. Він розплющив очі, подивився на оточення. У погляді туга: ось, мовляв, і все... Підбігли санітари, старший сержант Ваганов дбайливо підняв своїми сильними руками Сташиса і поклав на тяганину. Пораненого повезли до медсанбату. Там два доктори — Олексій Степанович Бушуєв та Іван Пилипович Матюшин — зробили все, щоб врятувати Володі життя. І врятували. За хоробрість та героїзм, виявлені в боях за Батьківщину, комсомолець Володимир Сташис був нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
— Генерал-полковник В.М. Шатилов(інші мови) про третє поранення Сташиса[7]

З 1945 року продовжив навчання в школі, і вже в наступному році закінчив екстернатом 10 клас середньої школи^[8]. Вищу освіту почав здобувати на будівельному факультеті Харківського вугільно-індустріального інституту, але через великі фізичні навантаження, які були неприпустимі через попередні бойові поранення, за порадою медиків він змінив місце навчання^[6][2]. Після відходу з вугільно-індустріального інституту у вересні 1946 року Сташис подав документи в Харківський юридичний інститут, однак через те, що документи були подані після початку навчального року, адміністрація вишу відмовила йому у вступі. Не погодившись з цим рішенням, Сташис відправився в Народний комісаріат юстиції УРСР, який знаходився в Києві і якому підпорядковувався вишу. Після особистого прийому у наркома юстиції Республіки Сташис отримав дозвіл на вступ після початку навчального року. Однак повернувшись до Харкова, він дізнався, що юридичний інститут перейшов з ведення Наркомюсту в підпорядкування комітету у справах вищої освіти. Після цього, Сташис знову поїхав до Києва і домігся в комітеті дозволу на вступ до вишу^[9]. Практично відразу він став кращим студентом на курсі та вже через рік після початку навчання, в 1948 році став виконувати обов'язки народного засідателя, а потім народного судді на території першої ділянки Харкова. Оскільки Сташис навчався на «відмінно», а навчання поєднував з роботою на останніх курсах, йому дозволили вільне відвідування занять. У 1950 році з відзнакою закінчив Харківський юридичний інститут і вступив до аспірантури у тому ж виші^[2][8][10].

До 1953 року продовжував навчатися в аспірантурі ХЮІ та виконувати обов'язки народного судді, потім став асистентом на кафедрі кримінального права ХЮІ, у 1955 році обійняв посаду старшого викладача. У 1956 році — призначений завідувачем кафедри кримінального права та процесу ХЮІ, а в 1964 році став проректором з наукової та навчальної роботи та завідувачем кафедри кримінального права^[5][11][10].

В 1968 Володимир Володимирович став першим проректором ХЮІ, і до 1991 поєднував цю посаду з посадою завідувача кафедри кримінального права^[5][11][10]. У зв'язку із зайнятістю Сташиса на посадах проректора та першого проректора ХЮІ, багато разів, починаючи з 1966 року, обов'язки завідувача кафедри виконував професор Марк Бажанов^[12]. Влітку 1987 року, після смерті ректора ХЮІ Василя Маслова і до обрання нового ректора (яким став Василь Тацій), Сташис був призначений виконувачем обов'язків ректора^[13].

Один із творців Академії правових наук України (з 2010 року — Національної) (АПНУ), був академіком-секретарем відділення кримінально-правових наук АПНУ, а 1993 року став дійсним членом цієї наукової організації^[14], був членом Президії. Займався створенням низки структурних підрозділів АПНУ, у тому числі Інституту вивчення проблем злочинності. Крім цього, протягом п'яти років — з 1998 до 2003 року — обіймав посаду директора Харківського центру з вивчення організованої злочинності^[10].

На посаді першого проректора Володимир Володимирович Сташис пропрацював до 2010 року (за цей час ХЮІ кілька разів змінював назву: з 1991 по 1995 рік — Українська юридична академія, 1995—2010 — Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого та з 2010 року — Національний університет «Юридична академія імені Ярослава Мудрого»). З 2010 року і до смерті перебував на посаді радника ректора Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Василя Тація^[5]. Представляв Україну упродовж понад двадцяти років у Постійній палаті третейського суду в Гаазі^[15].

Володимир Володимирович Сташис помер 2 листопада 2011 року в Харкові. Причина смерті — інфаркт^[16]. Серед тих, що висловили свої співчуття у зв'язку зі смертю Сташиса, були Президент України Віктор Янукович, міський голова Харкова Геннадій Кернес і голова Харківської обласної ради Сергій Чернов. Двоє останніх, а також представники Верховної Ради України та Конституційного Суду України, були присутні на похоронах Сташиса^[17][18][19]. Прощання з колишнім першим проректором відбулося 5 листопада у центральному корпусі університету. Похований на Харківському міському цвинтарі № 2^[20].

Особистість

Учні Сташиса — доктори юридичних наук Василь Тацій, В'ячеслав Борисов, Микола Панов і Людмила Демидова — характеризували свого вчителя як принципову, скромну, доброзичливу і щедру людину, яка також мала властиві керівнику мудрість, вимогливість і авторитет^[21].

За спогадами Василя Тація, Сташис тренував пам'ять, заучуючи вірші різних авторів; вів аскетичний спосіб життя; його улюбленим поетом був Костянтин Симонов, майже всі вірші якого Сташис знав напам'ять^[22][23].

У 1961 році отримав свою першу ізольовану житлоплощу — однокімнатну квартиру, а згодом жив у трикімнатній квартирі. Подаровані йому картини відразу ж передаровував рідному вишу, а свою особисту бібліотеку, яка складалася з кількох тисяч томів, він розділив на художню та наукову та подарував дитячому будинку й вишу відповідно^[23].

Наукова діяльність

Ступені та звання, визнання

У 1954 році Володимир Володимирович під керівництвом Володимира Трахтерова захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему «Боротьба зі спекуляцією за радянським кримінальним правом»^[24]. В 1962 Сташису було надано вчене звання доцента, а в 1973 — професора^[5].

Володимир Сташис став заслуженим професором Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, почесним професором Національної академії внутрішніх справ України, почесним академіком Національного університету «Острозька академія», почесним доктором Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Соломонового університету^[16]. Крім цього, став іноземним членом Російської академії природничих наук з відділення «Геополітика та безпека», членом Міжнародної асоціації юридичної методології в Канаді, Лондонської дипломатичної академії, Європейської асоціації законодавства та Європейської асоціації кримінологів^[5].

3 листопада 1995 року Володимиру Сташису присвоїли класний чин Державного радника юстиції 3 класу^[25], 9 лютого 1999 року — класний чин Державного радника юстиції 2 класу^[26], а 8 жовтня 2009 року — класний чин Державного радника юстиції 1 класу^[27].

Науково-педагогічна робота

Сташис відіграв ключову роль у відродженні Харківського юридичного інституту, вживав заходів щодо розвитку педагогіки та збільшення професорсько-викладацького складу та згуртованості колективу на кафедрі кримінального права ХЮІ^[28]. Результатом цього стали поновлення аспірантури і початок прийому аспірантів на кафедрі, очолюваній Сташисом, а в чинних педагогів кафедри зростала педагогічна майстерність, що в результаті призвело до створення педагогічної школи. Один з ініціаторів створення вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій при ХЮІ, яку очолював упродовж тривалого часу. За деякими оцінками, кафедра кримінального права, очолювана Сташисом, була найкращою на пострадянському просторі, а сам ХЮІ, починаючи з 1970-х років, завдяки зусиллям першого проректора входив до числа кращих юридичних вишів СРСР, а потім України^[29].

Понад двадцять років очолював Науково-методичну комісію з правознавства при Міністерстві освіти і науки України, займався розробкою державних стандартів підготовки юридичних кадрів. Також був головою фахової ради Харківського юридичного інституту та Експертної ради з права при Державній акредитаційній комісії України, де займався питаннями зі створення, ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів юридичної спрямованості на території України^[10].

Володимир Володимирович Сташис неодноразово ставав науковим керівником кандидатських та науковим консультантом дев'яти докторських дисертацій^[30].

Список докторських та кандидатських дисертацій, в яких В. В Сташис був науковим керівником або науковим консультантом
Здобувач	Тема дисертації	Рік
Докторські дисертації[31]
Даньшин І. М.	Основні питання кримінально-правової відповідальності охорони громадського порядку	1975
Тацій В. Я.	Проблеми відповідальності за господарські злочини: об'єкт та система	1984
Панов М. І.	Основні проблеми способу скоєння злочину у радянському кримінальному праві	1987
Борисов В. І.	Основні проблеми охорони безпеки виробництва в кримінальному законодавстві України	1992
Стрельцов Є. Л.	Проблеми кримінальної відповідальності за злочини у сфері підприємництва	1993
Ярмиш Н. М.	Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)	2003
Хряпинський П. В.	Заохочувальні норми у кримінальному законодавстві України: теоретичні, законотворчі та правозастосовні проблеми	2010
Шостко О. Ю.	Теоретичні та прикладні проблеми протидії організованій злочинності в європейських країнах	2010
Демідова Л. М.	Кримінально-правова відповідальність за заподіяння майнової шкоди	2014
Кандидатські дисертації[32]
Корчева З. Г.	Кримінальна відповідальність за порушення безпеки руху та експлуатації залізничного транспорту	1963
Даньшин І. М.	Хуліганство та заходи щодо його ліквідації в СРСР	1965
Кривоченко Л. М.	Боротьба зі злочинністю неповнолітніх за радянським кримінальним правом	1967
Ломако В. А.	Умовне засудження з радянського кримінального права та ефективність його застосування	1969
Тацій В. Я.	Кримінальна відповідальність за комерційне посередництво	1970
Шаньгин Ю. Н.	Відповідальність за знищення чи пошкодження державного чи громадського майна за радянським кримінальним правом	1972
Кравченко П. Я.	Кримінальна відповідальність та заходи боротьби із самогоноваренням	1973
Панов М. І.	Кримінальна відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довірою	1973
Борисов В. І.	Кримінальна відповідальність за порушення правил під час виконання будівельних робіт	1974
Гулаков В. Д.	Кримінальна відповідальність за розкрадання державного та громадського майна в особливо великих розмірах	1974
Іванов Л. І.	Кримінальна відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність за радянським кримінальним правом	1975
Архіпцев Н. І.	Кримінальна відповідальність за приписки та інші спотворення звітності про виконання плану	1979
Перепелиця А. І.	Кримінальна відповідальність за зайняття забороненим промислом	1980
Орлов П. І.	Кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці потерпілого під час автопригоди	1980
Габаідзе І. Б.	Відповідальність за самовільне будівництво за радянським кримінальним правом	1980
Стрєльцов Є. Л.	Відповідальність за обман замовників за радянським кримінальним правом	1981
Бражніков Г. Н.	Кримінальна відповідальність за порушення правил щодо валютних операцій	1983
Хряпинський П. В.	Кримінальна відповідальність за присвоєння знайденого або випадкового, що виявилося у винного державного або громадського майна	1983
Мірошниченко Н. А.	Кримінальна відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів	1984
Кіріченко В. Н.	Кримінальна відповідальність за отримання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов'язаних із обслуговуванням населення	1986
Бойко Н. В.	Відповідальність за незаконне позбавлення волі за радянським кримінальним правом	1989
Мосєсов М. М.	Кримінальна відповідальність за порушення правил торгівлі (за матеріалами Грузинської РСР)	1989
Ярмиш Н. М.	Кримінальна відповідальність за доведення до самогубства	1992
Давітадзе Д. Д.	Кримінальна відповідальність за контрабанду: питання кваліфікації (за матеріалами Республіки Грузія)	1992
Тарасенко А. В.	Кримінальна відповідальність за заважання здійснення релігійного обряду	1995
Кураш Я. М.	Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів (аналіз складу злочину)	1998
Ляпунова Н. М.	Кримінальна відповідальність за приховування банкрутства та фіктивне банкрутство	2001
Демідова Л. М.	Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації	2003
Михайлов В. Є.	Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: соціальна зумовленність та склад злочину	2011

Володимиру Володимировичу я завдячую своєю долею, самостійним життям, яке, мені здавалося, я зробив сам. Але все, що було, це було за допомогою Володимира Володимировича. Його якості були бездоганними та його доля, його образ — це приклад для всіх нас. І те, що ми його втратили, ми втратили дуже багато.

— Юрій Смирнов, міністр внутрішніх справ України (2001—2003)^[33]

Наукові інтереси та праці

Могила на Другому міському цвинтарі Харкова

До кола наукових інтересів Сташиса входили питання, пов'язані з дослідженням Загальної частини кримінального права та Особливої частини кримінального права^[34], серед них: боротьба з організованою злочинністю, вчення про покарання та його застосування, злочини проти особи, власності, громадянської безпеки, народного здоров'я, а також господарські злочини^[35]. Був засновником наукової школи з підготовки фахівців у галузі кримінального права^[34].

Співавтор Кримінального кодексу Української РСР 1960^[5]. Один із 25 членів Робочої групи Кабінету Міністрів України, яка займалася створенням Кримінального кодексу України 2001 року. Робота здебільшого велася вченими з Харкова, а безпосередньо сама робота над новим Кримінальним Кодексом велася в кабінеті проректора Сташиса^[36]. Під час роботи над новим кодексом України Володимир Володимирович займався питаннями пов'язаними з оптимізацією, підвищенням якості та ефективності цього законодавчого акту^[35].

Став автором/співавтором більш ніж 250 наукових праць, з них: 7 монографій, 8 науково-практичних коментарів, 14 підручників та 8 навчальних посібників. Основними науковими працями Сташиса були:

• «Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий» (1969, 1978 и 1987),
• «Новое в уголовном законодательстве» (1970, у співавторстві з Бажановим М.І.),
• «Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918—1922)» (1971 и 1990),
• «Уголовное законодательство Украинской ССР» (1971),
• «Уголовно-правовая охрана Социалистического хозяйства: Научно-практический комментарий действующего уголовного законодательства УССР» (1973),
• «Уголовно-правовая охрана личности» (1976),
• «Преступления против личности в УК УССР и судебной практике» (1981 и 1987),
• «Уголовное право УССР. Общая часть» (1984),
• «Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть особенная» (1989),
• «Особа під охороною кримінального закону» (1996),
• «Кримінальне право України. Загальна частина» (1997, 2001, 2004, 2007 та 2010),
• «Уголовное право Украины. Общая часть» (1998 и 2003),
• «Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування та вивчення» (2002),
• «Уголовное право Украины. Особенная часть» (2003),
• «Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України» (2003, 2004, 2006 та 2008)^[37][38].

Деякі статті та рецензії Сташиса публікувалися у таких провідних виданнях, як «Радянське право» (9 статей та 11 рецензій), «Радянська держава і право» (2 статті та 2 рецензії), «Соціалістична законність» (1 стаття та 1 рецензія), «Радянська юстиція» (колишній «Радянське право», 4 статті), «Вісті ВНЗ. Правознавство» (1 рецензія)^[39].

Брав участь у написанні статей для дванадцятитомника «Українська радянська енциклопедія», чотиритомника «Радянська енциклопедія історії України»^[40] та шеститомника «Юридична енциклопедія»^[41]. Був членом редакційних колегій низки періодичних видань юридичного спрямування: «Вісник Академії правових наук України», «Прокуратура. Людина. Держава», «Право України» (до того «Радянське право», з 1958 року^[42]), «Бюлетень Міністерства юстиції України», «Проблеми законності» та «Терези Феміди»^[43].

Родина

З 1948 року — одружений з Ольгою Олександрівною Прийменко (померла у січні 2010), яка була співробітницею органів прокуратури, мала класний чин старший радник юстиції^[44]. Мав дочку^[45][46] Оксану^[47].

Нагороди

Володимир Володимирович Сташис за свою діяльність відзначений державними та міжнародними громадськими орденами, медалями, преміями та почесними званнями^{[48][49][43][10][50]}.

Державні, відомчі та регіональні

• Звання Герой України з врученням Ордену Держави (Указ Президента України № 925/2006 від 1 листопада 2006) — «за видатні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку юридичної науки, підготовку висококваліфікованих працівників, багаторічну плідну та педагогічну діяльність»^[51];
• Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня (Указ Президента України № 18/2006 від 20 січня 2006) — «за вагомий особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток Харківщини, вагомі трудові здобутки, високий професіоналізм та з нагоди Дня Соборності України»^[52];
• Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (Указ Президента України від 19 листопада 2003) — «за значний особистий внесок у розвиток юридичної науки, підготовку висококваліфікованих юристів, багаторічну наукову та педагогічну діяльність»^[53];
• Орден «За заслуги» I ступеня (Указ Президента України № 1276/99 від 4 жовтня 1999) — «за вагомий особистий внесок у реалізацію державної правової політики, заслуги у зміцненні законності та правопорядку, високий професіоналізм»^[54];
• Орден «За заслуги» II ступеня (Указ Президента України № 1121/97 від 4 жовтня 1997) — «за вагомі заслуги у зміцненні законності та правопорядку, високий професіоналізм»^[55];
• Почесна відзнака Президента України (Указ Президента України № 464/94 від 23 серпня 1994) — «за видатні заслуги в розвитку вітчизняної юридичної науки, багаторічну плідну діяльність з підготовки висококваліфікованих фахівців і наукових кадрів»^[56];
• Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 1329/99 від 14 жовтня 1999) — з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, за мужність і самовіддачу, виявлені у боротьбі з фашизмом роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років^[57];
• Орден Леніна;
• Орден Червоного Прапора;
• Орден Трудового Червоного Прапора;
• Орден Олександра Невського;
• Два Ордени Вітчизняної війни I ступеня (наказ військам 3-ї ударної армії № 193 / н від 5 серпня 1944^[58]; 6 квітня 1985^[59]);
• Два Ордени «Знак Пошани»;
• Державна премія України в галузі науки і техніки (Указ Президента України № 1103/2006 від 20 грудня 2006) — "за підручники: «Кримінальне право України: Загальна частина» — К.: Юрінком Інтер; х.: Право, 2001. — 416 с. «„Кримінальне право України: Загальна частина“ -2-е вид., перероб. і дод. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 480 с.; „Кримінальне право України: Особлива частина“ — К.: Юрінком Інтер; х.: Право, 2001—496 з; „Кримінальне право України: Особлива частина“. — 2-е вид., перероб. і дод. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 544 с.»^[60];
• Державна премія України в галузі архітектури (Указ Президента України № 424/2001 від 11 червня 2001) — «за архітектуру комплексу будівель Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в місті Харкові»^[61];
• двадцять дев'ять державних медалей;
• почесне звання «Заслужений робітник вищої школи Української РСР» (Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1970 № 3292-VII) — «за досягнуті успіхи в навчально-виховній та науковій роботі та підготовку висококваліфікованих фахівців для народного господарства»^[62];
• Почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (Указ Президента України № 122/95 від 14 лютого 1995) — «за значний особистий внесок у розвиток правових засад української державності, підготовку висококваліфікованих юридичних кадрів»^[63];
• Почесна грамота Кабінету Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів України № 1070-2000-п від 7 липня 2000) — «за багаторічну педагогічну діяльність та вагомий особистий внесок у реформування вищої юридичної освіти і науки в Україні та з нагоди 75-річчя від дня народження»^[64].
• Почесний громадянин Харкова (2000);
• Почесна відзнака Харківського міського голови «За старанність» (2003 або 2004)^[65].

Громадські та наукові

• Премія АН Української РСР імені Д. З. Мануїльського (1981) — «за цикл робіт, присвячених кримінально-правовим проблемам боротьби зі злочинами проти особистості та господарськими злочинами»^[66];
• Три премії імені Ярослава Мудрого.

Церковні

• Орден Святого рівноапостольного князя Володимира І ступеня^[67];
• Орден преподобного Нестора Літописця;
• Орден Святого Георгія;
• Ювілейний орден «Різдво Христово — 2000» І ступеня^[68].

Пам'ять

У 2003 році Міжнародний астрономічний союз надав ім'я Stashis малій планеті № 7373^[16].

У 2007 році юридичний факультет Класичного приватного університету в Запоріжжі було реорганізовано в Інститут права і йому було надано ім'я В. В. Сташиса^[69].

У 2012 році ім'я академіка Сташиса було присвоєно Науково-дослідному інституту вивчення проблем злочинності, який знаходиться у Харкові^[70].

Монографія Л. М. Демідової «Проблеми кримінально-правової відповідальності заподіяння майнової шкоди в Україні (майнову шкоду як злочинний наслідок): теорія, закон, практика», що вийшла у 2013 році, була присвячена пам'яті Сташиса^[71].

У 2015 році, до 90-річчя Сташиса, харківське видавництво «Право» випустило тиражем 200 примірників 1184-х сторінкову книгу «Вибрані праці»^[72], до якої були включені роботи з історії Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого та кафедри кримінального права цього вишу, а також праці у галузі кримінального права: монографії, статті, тези, підручники, навчальні посібники та інші праці Володимира Сташиса^[73].

У Національному юридичному університеті склалася традиція щорічного покладання квітів на могили вчених університету — фронтовиків, похованих на 2-му міському цвинтарі Харкова: В. П. Маслова, Р. С. Павловського, А. Й. Рогожина, А. І. Свечкарьова, В. В. Сташиса, М. М. Страхова та М. В. Цвіка^{[74][75][76][77]}.

У 2025 році на честь 100-річчя з дня народження науковця було проведено міжнародну науково-практичну конференцію «Творча спадщина професора В. В. Сташиса в сучасному науковому дискурсі», на якій обговорювалися теми воєнного та мирного часів, а також вшанували пам'ять науковця^[78]. У тому ж році відкрито меморіальну дошку з барельєфом Сташиса на фасаді будинку, де проживав учений (вул. Сумська, 126)^[79].