Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Каміль Фламмаріон
французький астроном, відомий популяризатор астрономії З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Камі́ль Фламмаріо́н (26 лютого 1842—3 червня 1925) — французький астроном і популяризатор науки. Він популяризував астрономію серед широкого загалу за допомогою книг і газетних статей, лекцій і доповідей. Також він створив ряд наукових товариств і установ, зокрема Французьке астрономічне товариство, журналу "L'Astronomie"[fr], обсерваторію Жувізі-сюр-Орж[fr], яка нині носить його ім'я. Серед його науково-популярних книг особливо відомими стали «Історія неба», «Множинність населених світів», «Популярна астрономія». Його книжки публікувалися у видавництві «Фламмаріон», створеному його братом, й були в той час справжніми бестселерами. Його твори були перекладені багатьма мовами, що принесло йому міжнародну відомість.
Remove ads
Біографія
Узагальнити
Перспектива
Дитинство і навчання
_Camille_et_Ernest_Flammarion_et_leur_famille.jpg)
Каміль був старшим із чотирьох дітей у сім'ї. Його молодший брат Ернест[fr] заснував книгарню та видавництво «Фламмаріон», де видавав, зокрема, книги Каміля. Каміль виріс у скромній родині в Моніньї-ле-Руа[4]. Його батьки, Жуль і Франсуаза Фламмаріон, тримали крамницю мережива та галантереї. Освітою Каміля займався абат Мірбель, сільський священник. Його захоплення астрономією зародилося 9 жовтня 1847 року, коли він спостерігав кільцеподібне сонячне затемнення, використовуючи, на пораду матері, відро з водою як імпровізоване дзеркало[5].
Через фінансові труднощі, коли Моніньї-ле-Руа охопила епідемія холери, родина в пошуках кращої долі переїхала до Парижа та планувала, що Каміль стане священником. У 1853 році його віддали до семінарії у Лангрі. У 1856 році він приєднався до батьків у Парижі, де став учнем гравера-різьбяра і, зокрема, навчився малювати. Його батько, який працював у студіях Турнашон-Надара, познайомив його з фотографією.
Астрономія
Відвідуючи безплатні вечірні курси для підготовки до бакалавріату, він зміг завершити навчання у 1858 році та написати великий рукопис обсягом 500 сторінок під назвою «Всесвітня космогонія», який пізніше вийшов друком під заголовком «Світ до появи людини»[6]. Однак через надмірне навантаження він виснажився. Його лікар, доктор Фурньє, помітивши пристрасть Каміля до астрономії, познайомив його з директором Паризької обсерваторії, відомим астрономом Урбеном Левер'є, який запропонував йому посаду обчислювача в Імператорській паризькій обсерваторії. Там Фламмаріон працював у Бюро обчислень і допомагав професорові Жану Шакорнаку у спостереженнях вночі після своєї основної роботи.
Множинність населених світів
Ця тема вже була популярною протягом XIX століття. Хоча вперше її розвинув Бернар ле Бов'є де Фонтенель у своїй праці «Розмови про множинність світів»[7], її популяризували також Шарль Фур'є, Альфонс Ескіро[fr], Жан Рейно[fr], Теофіль Готьє, Огюст Конт (який писав про «наших співгромадян, мешканців планет») і навіть Огюст Бланкі[8]. Після зустрічі з Алланом Кардеком (1861) він, через медіума мадемуазель Юе, «спілкувався» з духом Галілея й опублікував у 1862 році книгу «Множинність населених світів» — одночасно спіритичну й астрономічну працю, присвячену умовам заселеності «небесних земель»[8]. На той час йому було лише 19 років.
Після виходу цієї книги його звільнив із Паризької обсерваторії директор Урбен Левер'є, сказавши: «Пане, ви не вчений, а поет!»[9]. Проте директор Бюро обчислень Шарль-Ежен Делоне знову прийняв його на роботу — для розрахунку щорічних ефемерид Місяця[10]. Після цього, замінивши абата Муаньйо[fr], він, на прохання Фердинанда Гефера[fr], увійшов до редакції журналу "Cosmos"[fr][10]:97, де розгорнув кампанію проти адміністрації Левер'є[11].
У 1865 році він став науковим редактором газети "Le Siècle"[fr][10]:104 і наступного року відновив традицію Араго читати численні публічні лекції з популярної астрономії[12]. У 1868 році він здійснив кілька польотів на повітряній кулі, щоб дослідити вологість і напрямки повітряних потоків у атмосфері[12]:32.
2 квітня 1869 він виголосив надгробну промову на похороні Аллана Кардека, у якій зазначив[13]:
 |
[...] спіритизм — це не релігія, а наука, наука, абетку якої ми лише починаємо вивчати. Час догм минув. Природа охоплює Всесвіт, і сам Бог, якого колись створили за подобою людини, може розглядатися сучасною метафізикою лише як "Дух у природі". Надприродного не існує. Явища, отримані за посередництва медіумів, так само як і прояви магнетизму чи сомнамбулізму, належать до сфери природного і повинні суворо перевірятися експериментом. Чудес більше немає. Ми є свідками світанку нової, досі невідомої науки. Хто може передбачити, до яких наслідків приведе у світі думки позитивне вивчення цієї нової психології? |  |
Цей епізод залишив глибокий слід у його світогляді та знаходить відображення у його художніх творах («Оповіді безкінечності», «Зоряні сни», «Уранія», «Кінець світу», «Стелла»)[14]. Упродовж життя він підтримував зв'язки з колами спіритистів, окультистів і парапсихологів[15].
Сільвія Петіо
У 1874 році Каміль Фламмаріон одружився із Сільвією Петіо[fr][16], з якою він вже мав стосунки вже кілька років. Наречені здійснили весільну подорож на повітряній кулі. Сільвія поділяла інтерес чоловіка до астрономії. Саме з її ініціативи було засновано «Премію дам»[fr], яка відзначає видатні заслуги перед Французьким астрономічним товариством. Уперше нагороду вручено Доротеї Клумпке 1897 року[17]. Як активна феміністка, Сільвія у 1899 році заснувала пацифістську організацію «Мир і роззброєння через жінок».
Популярна астрономія
У 1876 році Фламмаріон спостерігав зміну пір року в темних областях Марса. З 1876 по 1880 рік він здійснив кілька польотів на повітряній кулі, щоб досліджувати атмосферні явища, зокрема атмосферну електрику. Завдяки доходам від романа Еміля Золя «Пастка», Каміль і його брат Ернест[fr] 1879 року опублікували вражаючий альбом «Популярна астрономія». Загалом від 1879 і 1924 альбом вийшов загальним тиражем у 130000 примірників[18].
У 1887 році Фламмаріон заснував Французьке астрономічне товариство, де став першим президентом і до самої своєї смерті керував щомісячним бюлетенем "L'Astronomie"[fr][19].
Обсерваторія Жувізі-сюр-Орж
У 1882 році багатий бордоський підприємець Луї-Ежен Мерет, шанувальник Фламмаріона, подарував йому маєток у Жувізі-сюр-Орж, де в 1883 році він заснував обсерваторію Жувізі-сюр-Орж[fr]. Там він побудував астрономічний купол, оснастивши його екваторіальною лінзою діаметром 24 см і фокусною відстанню 75 см, роботу над якою довірив фірмам Bardou (оптика), Breguet (годинникарство) та Gaussin (механіка)[20].
Його приватна бібліотека містила численні книги з історії науки. Тут він розвивав астрофотографію разом із своїм помічником Фердинандом Кеніссе[en].
У 1894 році він створив у своєму саду станцію для вивчення впливу сонячного випромінювання на ріст рослин, що складалася з кількох теплиць із кольорового скла. Експерименти проводили інженер Луазель та його дружина Сільвія. Він визначив, що червоне світло найефективніше, і температура при цьому не є визначальним фактором. У 1898 році аналогічні висновки він зробив, спостерігаючи пуголовків і шовкопрядів[21].
Каміль Фламмаріон приймав у своїй обсерваторії численних відомих осіб, зокрема імператора Бразилії, Дона Педро де Алькантару, Персиваля Лоуелла та королеву Румунії Марію[22]. У 1889 році популярність вченого була такою великою, що місто Жювізі назвало на його честь вулицю (rue Camille-Flammarion)[23].
Марс
У 1892 році він опублікував книгу «Планета Марс та умови її заселеності», у якій провів детальний аналіз спостереженm Джованні Скіапареллі, що виявилися хибними, зокрема щодо наявності на планеті Марс каналів і моря. Фламмаріон включив у роботу всі відомі на той час спостереження планети, починаючи з 1636 року. Під впливом досліджень Вільяма Генрі Пікерінга він навіть висунув гіпотезу, що Марс, можливо, населений «расою, вищою за нашу»[24].
Останні роки життя
У 1911 році святкували науковий ювілей Каміля Фламмаріона. Олександр Цейтлін[ru] виготовив срібну медаль, що зображувала погруддя Фламмаріона перед обсерваторією. Існує також бронзова версія медалі.
1914 року Фламмаріон оселився в Аркашоні, а потім у Шербурі. У грудні 1914 року, під час Першої світової війни, він організував для уряду збір біноклів та фотоапаратів[23]. Після війни він присвячував більше уваги спіритизму, ніж науці. Після смерті першої дружини від іспанського грипу 23 лютого 1919 року[25], він вдруге одружився 9 вересня 1919 року зі своєю асистенткою Габріель Ренодо[fr], бакалавркою й авторкою численних наукових робіт, яку він знав від 1893 року[12]:184.
Каміль Фламмаріон помер 3 червня 1925 року у своєму робочому кабінеті в Жувізі-сюр-Орж від серцевого нападу[26]. Похований 6 червня 1925 року в парку обсерваторії Жувізі-сюр-Орж поряд зі своєю першою дружиною Сільвією Петіо[fr]. На похороні були присутні численні політики (Поль Пенлеве, Едуар Ерріо, Александр Мільєран), науковці (Поль Аппель, Еміль Борель, Андре-Луї Данжон), митці (Моріс Шаба[fr], Рашильд)[27] та спіритуалісти (Жан Меєр[fr])[28]. Його друга дружина, Габріель Ренодо-Фламмаріон[fr], похована тут у 1962 році.
- Могила Каміля Фламмаріона та його двох дружин.
_2.jpg)
_3.jpg)
_4.jpg)
_5.jpg)
_6.jpg)
Remove ads
Наукова діяльність
Каміль Фламмаріон вивчав вплив Сонця на рослини[10]:180, а також сонячний цикл. Він довів, що сонячні плями з'являються тоді, коли активність сягає максимуму[10]:83. В обсерваторії Жувізі-сюр-Орж[fr] він запросив до співпраці Ежена Антоніаді, з яким досліджував планету Марс і її «канали». У 1878 році він також опублікував «Каталог подвійних і кратних зір із достовірним відносним рухом»[29].
Між наукою і спіритуалізмом
Узагальнити
Перспектива
Упродовж усього життя його пристрасть до астрономії поєднувалася з інтересом до невідомого. Від юності, у 1860-х роках, і до самої смерті в 1925 році Фламмаріон цікавився зв'язками між таємничими явищами спіритуалізму та наукою, які сам називав «невідомими природними силами»[15]. Це зблизило його з Жераром Анкоссом[30], який зробив його почесним членом свого ордену мартіністів[31].
У розділі колективної праці Вчені перед обличчям окультного: 1870—1940 (фр. Des savants face à l’occulte : 1870-1940), опублікованої у 2002 році, подано багато подробиць про участь Фламмаріона в спіритуалізмі та метафізиці.
Від релігійного спіритуалізму до метапсихіки
У 1861 році Фламмаріон відкрив для себе "Книгу духів"[fr] Аллана Кардека, кодифікатора спіритизму. Йому вдалося встановити з ним контакт і взяти участь у численних спіритичних сеансах[32].
На основі своєї участі в сеансах спіритуалізму в салоні мадам Юе він написав твір ''Мешканці того світу'' (Les Habitants de l'autre monde, 1862), який можна вважати своєрідним сповіданням віри спіритуаліста. Згодом він підготував розділ «Астрографічне дослідження» для книги Аллана Кардека Буття згідно зі спіритизмом[en] (1868), у якому захищав ідею населеності планет душами померлих[15]. На наступні майже 20 років він покинув спіритичну літературу на користь наукової, але згодом знову повернувся до спирітизму, опублікувавши відверто спіритичні романи — «Зоряні сни» (1886) й «Уранія» (1889)[15].
Деякий час його розглядали як можливого наступника Кардека. Він написав і виголосив надгробну промову, де зазначив:
|
спіритизм — це не релігія, а наука, азбуку якої ми лише починаємо вивчати. […] У чому полягає таємниця життя? Яким зв’язком душа поєднана з тілом? Яким чином вона виривається з нього? У якій формі й за яких умов вона існує після смерті? Які спогади й почуття вона зберігає? Це, панове, питання, які ще далеко не розв’язані, і саме їх сукупність становитиме психологічну науку майбутнього[13][32]. | |
Якщо спочатку він належав до тих, хто пов'язував спіритизм із релігією — поряд із П'єром-Гаетаном Лемарі[fr] та Леоном Дені[fr], — то згодом він перейшов до спіритизму, заснованого на тогочасній науці, яка зазнавала глибоких змін, особливо у сфері спектроскопії та дослідження невидимих хвиль[15]:
|
Фізична наука навчає нас, що ми живемо серед світу, невидимого для нас, і що не виключено, що істоти (також невидимі для нас) живуть на Землі, маючи абсолютно інший порядок відчуттів, ніж наш, і ми не можемо усвідомити їхню присутність, якщо тільки вони не виявляться перед нами у формах, доступних нашому чуттєвому сприйняттю[13]. | |
Особисті дослідження Фламмаріона
На початку 1890-х років Фламмаріон підтримував наукові зв'язки з Шарлем Ріше та Ксав'є Дар'є. За зразком «Товариства психічних досліджень»[en] ці двоє заснували журнал «Анали фізичних наук» (Annales des sciences psychiques), до редакційного комітету якого увійшов і Фламмаріон — разом з іншими відомими європейськими спіритуалістами: Вільямом Круксом, Чезаре Ломброзо, Марселем Манженом[33], Жозефом Максвелом[34], Енріко Морселлі[en], Юліаном Охоровичем, Франческо Порро[it], Альбером де Роша[en], Альбертом фон Шренком-Нотцінгом[en][15]. Завдяки своїй популярності він також спілкувався з європейськими спіритичними колами, зокрема з Британською національною асоціацією спірітуалістів[en], а також з американськими організаціями, такими як Американська асоціація паранормальних досліджень[en]. У 1923 році його навіть обрали президентом Лондонського товариства психічних досліджень[35].
Пояснюючи явища, які виникали під час сеансів із медіумами, він висунув кілька гіпотез: дію невидимих хвиль, вплив «четвертого виміру» у рамках неевклідової геометрії та, зрештою, погодився з Круксом, який припускав існування «псионічної сили» (force psychique).
Від 1898 року Фламмаріон проводив серію дослідів із італійською медіумкою Евсапією Паладіно[en][36], викривши її у шахрайстві[15]. Його недовіра базувалася на попередньому досвіді — у випадках з іншими медіумами він також виявляв фальсифікації:
|
«Я бачив на власні очі, як були підготовлені фотознімки Бюґе; бачив, як Слейд писав під столом на прихованій дощечці»[37]. | |
7 травня 1899 року він вивчав спіритичні повідомлення, які Віктор Гюго отримував на острові Джерсі під час свого вигнання 1851 року. Фламмаріон заперечив їхнє паранормальне походження, стверджуючи, що це — зовнішнє виявлення думки самого Гюго. У 1907 році він опублікував працю «Невідомі природні сили» (фр. Les Forces naturelles inconnues).
У 1921 році, у межах дослідження привидів і «будинків із привидами» в обсерваторії Жувізі-сюр-Орж[fr], він запросив медіумку Еву Карр’єр[en], щоб дослідити явища ектоплазми, які вона начебно могла спричиняти. Фламмаріон вважав їх ключовими для пояснення привидів, про що написав у книзі «Будинки з привидами» (Les Maisons hantées, 1923). У цей період він створив тритомну серію праць «Смерть і її таємниця» (La Mort et son mystère, т. I — «Перед смертю», Avant la mort, 1920; т. II — «Навколо смерті», Autour de la mort, 1921; т. III — «Після смерті», Après la mort, 1922).
У 1924 році він підписав «Маніфест тридцяти чотирьох», який Гюстав Желе[en] опублікував у своїй книзі «Ектоплазма і ясновидіння» (L'ectoplasmie et la clairvoyance)[38]. Документ намагався довести реальність явищ, що їх демонстрував медіум Жан Кюзік під час сеансів у Міжнародному метапсихічному інституті[en] з листопада 1922 по травень 1923 року.
Його смерть у 1925 році завадила завершити працю «Привиди і спостережні науки» (фр. Les Fantômes et les sciences d’observation), яку видали посмертно — лише через 80 років.
Remove ads
Відзнаки та вшанування пам'яті
Узагальнити
Перспектива
Каміль Фламмаріон отримав низку відзнак[39]:
- Офіцер академії (1867)[40]
- Премія Монтйона Академії наук за «Популярну астрономію» (1880)[41]
- Кавалер Ордена Почесного легіону (1881)[42]
- Офіцер народної освіти (1882)[43]
- Імператорський Орден Троянди (1887, Бразилія)[44]
- Великий офіцер Ордена Карла III (1896, Іспанія)[45]
- Премія Жуля Жансена Французького астрономічного товариства (1897)
- Великий хрест Королівського ордена Ізабелли Католицької (1900, Іспанія)
- Офіцер Ордена Почесного легіону (1912)[46]
- Командор Ордена Почесного легіону (1922)[46]
1935 року Міжнародний астрономічний союз назвав його ім'ям місячний кратер Фламмаріон[en][47]. Йому також відповідають супутні кратери Фламмаріон A, B, C, D, T, U, W, X, Y, Z та борозна Фламмаріона. Марсіанський кратер Фламмаріон[en] і астероїд 1021 Фламмаріо також названі на його честь[48][49]. Опосередковано його ім'ям вшановано також астероїд 605 Жувізія, названий на честь його обсерваторії Жувізі-сюр-Орж[fr]. Астероїд 141 Люмен носить назву одного з його романів, а 286 Іклея — ім'я героїні роману «Уранія».
У різних країнах світу його ім'ям названо багато вулиць: понад 70 у Франції, а також в Аргентині, Бразилії, Канаді, Чилі, Іспанії, США, Греції, Італії, Мексиці, Нідерландах, Румунії, Тунісі та Уругваї[50].
Близько 1913 року альпініст і керівник служби реєстрації та маєтків Каміль Тьйонвіль дав назву Фламмаріон[fr] озеру, що заповнює кратер вулкана Сітерн на острові Бас-Тер у Гваделупі[51].
Ім'ям Фламмаріона було названо низку наукових товариств — як за його життя (наприклад, Астрономічне товариство Фламмаріона в Боготі, засноване 1880 року; Астрономічне товариство Фламмаріона в Ікселі в Бельгії, засноване 1883 року; Астрономічне товариство Фламмаріона в Женеві в Швейцарії, засноване 1923 року, яке 1946 року стало Астрономічним товариством Женеви[fr]), так і після його смерті (наприклад, Болгарське астрономічне товариство Фламмаріона, засноване 1928 року; Науковий гурток Фламмаріона в Ніцці; Астрономічне товариство Фламмаріона в Анже). Каміль Фламмаріон був почесним патроном Наукового товариства Фламмаріона в Марселі[52], створеного 15 травня 1884 року, яке досі діє.
Деякі астрономічні обсерваторії також названі його ім'ям, зокрема Астрономічна й метеорологічна обсерваторія Фламмаріона (1908) у Мексиці, Народна обсерваторія Фламмаріона (1948) у Сан-Паулу (Бразилія) та Кузбаська геліометеорологічна обсерваторія Каміля Фламмаріона (бл. 1950, Теміртау, Росія)[53].
2024 року на честь Каміля Фламмаріона була названа викопна комаха Flammarionella hehaikuni, знайдена 2016 року в М'янмі китайським професором Ченьяном Цаєм з Інституту геології та палеонтології в Нанкіні[54].
Фламмаріон першим запропонував назви Тритон для одного з супутників Нептуна та Амальтея для одного з супутників Юпітера, які були офіційно затверджені лише через кілька десятиліть[19].
Remove ads
Вибрані праці
Узагальнити
Перспектива
Найголовніші твори Фламмаріона:
- «La pluralité des mondes habités» (1862);
- «Les Mondes imaginaires et les mondes réels» (1865);
- «Les Merveilles célestes» (1866); «Histoire du ciel» (1873);
- «Astronomie populaire» (1880, здобула премію Французької академії),
- «Les Etoiles et les curiosités du ciel» (1881),
- «La planète Mars» (1893).
Крім того, їм написано 9 томів «Etudes et lectures sur l'Astronomie» (1867—1880); «L'Atmosphère» (1872) і величезна кількість менших за розміром книг, брошур і журнальних статей.
Більшість названих великих робіт Фламмаріона витримали десятки видань, розійшлися у сотнях тисячах примірників, перекладені на всі європейські мови і принесли гучну популярність автору. Як суто наукові роботи Фламмаріона потрібно згадати його «Catalogue des étoiles doubles et multiples en mouvement relatif certain» (1878); «Atlas céleste» (1877), його вимірювання подвійних зірок і кілька заміток у «Comptes Rendus».
Найважливіші наукові досягнення Фламмаріона пов'язані з спостереженням подвійних і кратних зірок, зокрема, він відкрив власний рух низки подвійних зірок, довівши гравітаційний зв'язок між ними. Крім того, Фламмаріон багато сил присвятив дослідженню Марса (і написав книгу «Планета Марс та умови проживання на ній»).
Крім астрономії Фламмаріон вивчав питання земної атмосфери, кліматології, вулканології. Ім'я Фламмаріона присвоєно об'єктам на Місяці та Марсі.
Окремо стоять його науково-фантастичні твори: «Dieu dans la nature» (1867); «астрономічні» романи «Lumen» (1872); «Uranie» (1889), «Кінець світу[fr]» (фр. «La Fin du monde», 1893) та «Стелла» (фр. «Stella», 1897).
Remove ads
Див. також
- 1021 Фламмаріо — астероїд, названий на його честь.
Примітки
Джерела
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads