Кіпіані Вахтанг Теймуразович

Вахта́нг Теймура́зович Кіпіа́ні (груз. ვახტანგ ყიფიანი; нар.1 квітня 1971(19710401), Тбілісі, Грузинська РСР^[4]) — український журналіст, публіцист, письменник, історик грузинського походження.^[5][6] Головний редактор Інтернет-видання «Історична Правда», однойменного тележурналу, викладач магістерської програми з журналістики Українського католицького університету у Львові та кафедри PR у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», засновник Музею-архіву преси. Заслужений журналіст України (2005).

Вахтанг Теймуразович Кіпіані
Вахтанг Кіпіані на Форумі видавців у Львові (2017)
Народився	1 квітня 1971(1971-04-01)[1] (54 роки)  Тбілісі, Грузинська РСР, СРСР[2]
Громадянство	Україна
Національність	грузин
Місце проживання	Київ, Україна
Діяльність	журналіст, публіцист, історик, викладач
Галузь	журналістика[3], публіцистика[3], історія[3] і редагування[3]
Alma mater	Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського
Знання мов	російська і українська[3]
Посада	головний редактор Інтернет-видання «Історична Правда», ведучий тележурналу «Історична правда з Вахтангом Кіпіані»
Партія	НРУ
У шлюбі з	Тетяна Миколаївна Кіпіані
Діти	донька Тамара (1998), сини Іларіон (2001) і Давид (2006)
Нагороди	Заслужений журналіст України
Сайт	kipiani.org
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кіпіані.

Біографія

Батько, Теймураз Кіпіані був енергетиком, за національністю грузин. Мати Тамара має вірменське та ерзянське коріння, родом з Новоросійська, займалася шиттям. За деякий час після народження сина батьки розлучилися і мати з Вахтангом повернулася до Новоросійська. Тут з 1978 по 1980 він навчався у школі, потім мати вдруге взяла шлюб і у грудні 1980 року сім'я переїхала до Києва^[7].

У Києві Вахтанг Кіпіані продовжив навчання спочатку в середній школі № 119, потім у школі № 120, тут і вивчив українську мову^[7]. Після закінчення школи 1989 року вступив до Миколаївського державного педагогічного інституту на історичний факультет. Закінчив 1994 року за спеціальністю «Вчитель історії та правознавства». У 1993—1995 працював викладачем в Українській педагогічній гімназії № 5 Миколаєва. Під час навчання (1989—1995) брав участь в іграх КВН у складі збірної команди Миколаєва «Діти Прибужжя»^[4].

У 1997 році Вахтанг одружився з Тетяною Кіпіані. Вони виховують трьох дітей: дочку Тамару (1998), синів Іларіона (2001) та Давида (2006)^[8].

Професійна діяльність

Професійну діяльність розпочав у Миколаєві, коли ще був студентом. Його першою публікацією стала стаття, надрукована 1990 року в підпільному виданні Народного Руху «Чорноморія»^[9]. У 1992 році він обійняв посаду головного редактора газети Миколаївської обласної організації УРП «На сторожі». Потім спробував новий напрямок діяльності, працював майже рік на телебаченні, з червня 1994 до березня 1995, — редактором, ведучим та автором програм телеканалу «Миколаїв»^[4]. Після цього знов повернувся до друкованих ЗМІ і до травня 1996 року був кореспондентом «Новой николаевской газеты», а також позаштатним оглядачем редакцій «УНІАН-політика», «УНІАН-суспільство». Потім був призваний на строкову службу в Збройних силах України, проходив її у Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України, здобув звання молодшого сержанта. Звільнившись у травні 1997^[4], залишився працювати у Києві.

Свою подальшу професійну діяльність Вахтанг Кіпані пов'язав із ЗМІ^[4][10][11]:

• газета «Україна молода» (червень 1997 — липень 1998) — кореспондент відділу політики, парламентський кореспондент
• телеканал «Новий» (липень 1998 — березень 1999) — випусковий редактор
• ТО «Телефабрика» (березень 1999 — листопад 1999) — головний редактор інформаційно-аналітичної групи, редактор щоденної телепрограми «Питання дня»
• газета «Київські відомості» (грудень 1999 — листопад 2001) — оглядач відділу політики
• телеканал «1+1» (листопад 2001 — вересень 2004) — випусковий редактор програми «ТСН»
• телеканал «1+1» (літо 2002 — вересень 2005) — головний редактор і ведучий програми «Подвійний доказ»
• телеканал «К1» (жовтень 2005 — травень 2006) — випусковий редактор програми «Один тиждень»
• журнал «Фокус» (червень 2006 — липень 2007) — головний редактор
• телеканал «Інтер» (липень 2007 — травень 2008) — шеф-редактор проєкту «Великі українці», ведучий фільму про Степана Бандеру
• телеканал «ТВі» (лютий 2009 — листопад 2009) — заступник головного редактора
• журнал «Главред», фонд «Демократичні ініціативи» (лютий 2009 — грудень 2009) — керівник проєкту «Перша сотня»
• телеканал «Перший національний» (грудень 2009 — січень 2010) — ведучий передвиборчих дебатів — президент-шоу «Українська рулетка»
• телеканал «ТВі» (травень 2012 — грудень 2012) — ведучий програми «Підсумки з Вахтангом Кіпіані»
• інтернет-проєкт «Владометр» (з вересня 2010 — грудень 2012) — головний редактор
• інтернет-видання «Історична Правда» (з вересня 2010 — дотепер) — головний редактор
• ведучий програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» — телеканал «ZIK» (з березня 2013 — 14 червня 2019), з 8 вересня 2019 року — на телеканалі «Еспресо».

Викладацька діяльність

З 2010 є викладачем магістерської програми з журналістики Українського католицького університету. До його наукових інтересів належать: передвиборна агітація, історія самвидаву, дисидентського руху та політичного екстремізму, нові медіа^[8][12].

Видавнича діяльність

«Справа Василя Стуса»

Автор та упорядник книг:

• «Зродились ми великої години…» ОУН і УПА. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. та передмова Вахтанга Кіпіані. — Харків: Vivat, 2016. — 303 с.^[13]
• Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому XX столітті. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2017. — 320 с.
• Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2018. — 304 с.
• Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2019. — 688 с.^[14] Книга про українського поета-дисидента Василя Стуса, яку Віктор Медведчук намагався заборонити через суд^[15].
• Країна жіночого роду / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2021. — 304 с. У книзі зібрано інтерв'ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України XX століття, які з'являлися на ресурсі «Історична правда».
• Дисиденти. / Уклад. і передмова В. Кіпіані. — Х.: Віват, 2021. — 352 с.

Військова служба

З першого дня російського вторгнення в Україну добровільно долучився до одного з підрозділів ТРО. Улітку 2024 року перевівся до 13-ої бригади оперативного призначення НГУ «Хартія»^[16]

Громадська та політична діяльність

Вахтанг Кіпіані. 2011

Зустріч з читачами 2021

Зі студентських років Вахтанг Кіпіані почав вести активну громадську діяльність:

• жовтень 1990 — учасник студентського голодування на Майдані Незалежності в Києві^[4]
• березень 1991—1994 — засновник і перший голова Миколаївської філії Української студентської спілки^[17]
• 1993 — організатор Першої Всеукраїнської студентської наукової конференції «Аркасівські читання» у Миколаєві^[17]

Також він був членом декількох політичних партій та об'єднань^[4]:

• 1990—1992 — Народний Рух України
• 1990—1996 — Українська республіканська партія
• 2005—2007 — «Пора»

У квітні 1996 Вахтанг Кіпіані брав участь у виборах до Верховної Ради України (Центральний виборчий округ № 287, Миколаївська область) — здобувши 15,9 % голосів підтримки, він посів третє місце^[17].

У 2006 балотувався до Верховної Ради України за списком виборчого блоку «Пора-ПРП», який не набрав достатньої кількості голосів і до парламенту не пройшов^[18].

На виборах 2014 року до Київської міської ради він балотувався у багатомандатному окрузі від політичної партії «Нове життя», п'ятим у партійному списку^[19] — депутатом не став, оскільки виборчим списком ця політична сила здобула лише три мандати^[20].

Вахтанг Кіпіані захоплюється колекціонуванням самвидаву, газет і передвиборних матеріалів. Збирати колекцію журналіст почав 1984 року, з періодичних видань Радянського Союзу, з часом додав також пресу народів, які проживали на території СРСР та видання діаспори^[21]. Колекція налічує понад 32 тисячі найменувань різних видань і складає, в цілому, понад 150 тисяч примірників^[22], багато з яких є рідкісними та унікальними. Для ознайомлення з ними Вахтанг Кіпіані організовує тематичні виставки^[21][23]. У 2015 р. на основі зібрання створено Музей-архів преси у Києві.

Нагороди та відзнаки

Досягнення Вахтанга Кіпіані відзначені низкою нагород^[4][8][24]:

• Відзнаки та почесні звання
  • Заслужений журналіст України (серпень 2005)
  • Найвища відзнака НРУ «За заслуги перед українським народом» II ступеня (вересень 2005)
  • Відзнака ім. Степана Бандери (Івано-Франківська обласна рада, січень 2010)
• Призи, нагороди та премії
  • Лауреат Конкурсу на найкращу публікацію в пресі про український правозахисний рух в СРСР (Благодійний фонд пам'яті Олекси Тихого, травень 2001)
  • Лауреат Конкурсу публіцистичних статей ім. В'ячеслава Чорновола (Миколаїв, грудень 2002)
  • Лауреат Другого Всеукраїнського журналістського конкурсу «Медіа про Медіа-2004» (Центр медіареформ, за сприяння уряду Британії, березень 2005)
  • Премія ім. Кривенка «За поступ у журналістиці» (Капітула «Поступу», Львів, травень 2007)
  • Національна телевізійна премія «Телетріумф» (лютий 2014) у номінації «Ведучий/ведуча програми будь-якого формату — регіон» за роботу над єдиним в Україні історичним тележурналом «Історична правда»^[25]
  • Премія імені Георгія Ґонґадзе (травень 2019) — PEN Ukraine у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням Українська правда.^[26]
  • Нагрудний знак «Знак пошани»^[27]