Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Юс малий
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Мали́й юс (Ѧ ѧ) — давня кирилична літера, що нині вживається лише в церковнослов'янській мові. Мала вигляд і посідала 36-ту позицію. Була присутня також у глаголичній абетці, де мала вигляд
і посідала 35-ту позицію.
У ранній кирилиці позначала також число 900. Це можна пояснити тим, що малий юс графічно дещо схожий на архаїчну (відсутню в класичному грецькому алфавіті) давньогрецьку букву сампі (Ϡ) — з тим же числовим значенням. У глаголиці й пізній кирилиці числового значення вже не мала.
Remove ads
Історія
Узагальнити
Перспектива
Літера «малий юс» уперше з'являється в глаголиці, де вона мала накреслення . У хорватських джерелах відомий як «енсъ» (хорв. ęsъ). Графічне походження «малого юса» неясне, її пояснюють як варіант глаголичного
(«наш») або як лігатуру грецьких літер εν («епсилон» + «ню») або ον («омікрон» + «ню»), в обох випадках це пов'язане з носовим характером позначуваного звука (ен). Відоме вживання малого юса і замість
(наприклад у слові «ангелъ» у «Синайській псалтирі»). Існує гіпотеза, що символу
не існувало в найдавнішій глаголиці: окреме позначення нейотованого носового впроваджено пізніше[1]. Зрідка, тільки в Зографському і Маріїнському Євангеліях, вживається «юс з хвостом» —
.
Кириличну форму Ѧ пояснюють як повернуту на 90° за годинниковою стрілкою глаголичну літеру.

У староцерковнослов'янській мові позначав носовий звук [ɛ̃] (у фонетичній транскрипції праслов'янської мови ця фонема позначається символом *ę), і відповідав сучасній польській літері ę (староцерк.-слов. сѧ, пѧть — пор. пол. się, pięć). Успадкований старослов'янською від праслов'янської, цей звук ще на початку ІІ тис. н. е. існував у південнослов'янському і західнослов'янському мовленні. Але оскільки у східнослов'янських землях на X—XI ст. малий юс втратив носове звучання і став позначати звук ['a], [ja], незабаром ця зміна відбулася і на письмі в руському ізводі старослов'янської: ѧ стали змішувати з йотованим а (староцерк.-слов. сѧ — д.-рус. ся (себе), староцерк.-слов. пѧть — д.-рус. пять).
З XVII ст. у церковнослов'янській мові вживання малого юса і йотованого «а» визначається правилами правопису, а не первісним фонетичним значенням цих символів.
У разі використання церковнослов'янського алфавіту для письма іншими мовами (українською, російською, сербською) займенник «я» (якому відповідав церковнослов'янський азъ) передавався тільки через йотоване «а», а не через Ѧ.
У польській кирилиці (варіант «юсовиця») символ ѧ передавав носовий [e] і відповідав латинському ę («e з огонеком»).
Remove ads
Сучасність
Узагальнити
Перспектива
Малий юс зберігається у сучасній церковнослов'янській мові, де він є фонетичним дублером йотованого а і читається як ['a], [ja]. Різниця в їхньому вживанні регулюється орфографічними правилами й слугує для розрізнення омофонів.

Правила церковнослов'янської орфографії вимагають вживання йотованого «а» на початку слів, а малого юса — у середині та наприкінці, за такими двома винятками:
- особовий займенник ѧ҆̀ («їх», 3-тя особа знах. відм. множини та двоїни) пишеться через Ѧ. Проте, похідний від нього відносний займенник я́же («яка», «котра», «які», «котрі», «яких», «котрих») — через йотоване «а»;
- слово ѧ҆́зыкъ («язик», «мова») з похідними пишеться через Ѧ, слово іазыкъ («народ», «плем'я») — через йотоване «а»: наше́ствїе га́ллѡвъ и҆ съ ни́ми двана́десѧти іа́зы̑къ.
На відміну від староцерковнослов'янської мови південнослов'янських ізводів, написання літер Ѧ, звичайного і йотованого «а» у сучасній церковнослов'янській не є етимологічним: так, у формі аориста 3-ї особи однини (быша, взѧша) прикінцеве «а» походить від носового *ę (староцерк.-слов. бышѧ, взѧшѧ), у слові іазыкъ початкове йотоване «а» — до *ję, а в займеннику моѧ, твоѧ прикінцевий Ѧ сходить до *ja (староцерк.-слов. моіа, твоіа).
На відміну від східнослов'янських мов, де літера «я» ніколи не пишеться після шиплячих, заміняючись «а», у церковнослов'янському правописі Ѧ можуть писати й в цій позиції. Вживання Ѧ замість трапляється у таких випадках:
- у закінченнях займенників, прикметників, дієприкметників і іменників Ѧ вказує на форми множини. Наприклад, дщѝ на́ша («наша дочка») — дщєрѝ на́шѧ («наші дочки»);
- в суфіксах коротких активних дієприкметників теперішнього часу (називний відмінок однини чол. і сер. родів) іноді може використовуватися для відрізнення на письмі від тотожних їм за вимовою форм аориста. Наприклад, слы́шѧ («чуючи») — слы́ша («ти/він чув», аорист від слы́шати). Втім, Ѧ часто пишеться у суфіксах форм, що не мають омофонів, наприклад, слы́шѧй («той, хто чує»).
Remove ads
Малий йотований юс
Малий йотований юс мав накреслення ѩ і був лігатурою літер І і Ѧ. Передавав *ję — йотований звук *ę. Відомий лише в найдавніших пам'ятках. У руському ізводі замінявся ѧ або іа.
У глаголиці мав накреслення і був лігатурою
(«єсть») і
(«малий юс»). У хорватських джерелах відомий як «йен», «єн» (хорв. ję). Існує гіпотеза, що в найдавнішій глаголиці був лише йотований варіант малого юса, а нейотований з'явився пізніше[1].
У польській кирилиці (варіант «юсовиця») символ ѩ передавав йотований носовий [je] і відповідав латинським сполученням ję, ię.
Таблица кодів
У Юнікоді:
В HTML велику літеру Ѧ можна записати як Ѧ або Ѧ, а малу ѧ — як ѧ або ѧ.
Див. також
Джерела
- Л. В. Біленька-Свистович, Н. Р. Рибак. Церковнослов'янська мова: Підручник зі словником для духов. навч. закл. — К.: Криниця, 2000.
Примітки
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads