Бородай Василь Захарович

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Бородай.

Васи́ль Заха́рович Борода́й (18 серпня 1917, Катеринослав — 19 квітня 2010, Київ) — український скульптор; член Спілки радянських художників України з 1955 року (голова правління у 1968—1982 роках). Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР з 1967 року, дійсний член — з 1973 року; почесний член Російської академії мистецтв з 1991 року; академік Академії мистецтв України з 1997 року. Батько художниць Тетяни та Галини Бородаїв, дід художниці Дарії Одайник.

Бородай Василь Захарович
Народився	5 (18) серпня 1917  Катеринослав, Російська імперія
Помер	19 квітня 2010(2010-04-19) (92 роки)  Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	Російська республіка  УНР  СРСР  Україна
Діяльність	скульптор, викладач
Alma mater	Дніпропетровське художнє училище і Київський державний художній інститут (1953)
Вчителі	Гайчук-Раздорська Таїсія Іванівна, Муравін Лев Давидович, Яблонська Олена Нилівна, Болдирєв Володимир Степанович, Лисенко Михайло Григорович і Глухенька Наталія Олександрівна
Відомі учні	[⇨]
Заклад	Київський державний художній інститут
Учасник	німецько-радянська війна
Членство	Спілка радянських художників України
Magnum opus	Монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції (Київ)
Партія	ВКП(б)
Діти	Бородай Галина Василівна
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 5 [18] серпня 1917(19170818) року в місті Катеринославі (нині Дніпро, Україна) в сім'ї листоноші. Протягом 1932—1934 років навчався у школі фабрично-заводського учнівства «Юний металіст» у рідному місті, по закінченні якої працював токарем верстатобудівного заводу. У 1936 році вступив до Дніпропетровського художнього училища, яке закінчив з відзнакою^[1].

У Червоній армії з серпня 1941 року^[2]. Учасник німецько-радянської війни, під час якої спочатку командував ротою розвідників^[3], потім звільняв від нацистів Польщу, Чехію, Румунію^[4]. Член ВКП(б) з 1945 року.

Після війни повернувся до Дніпропетровська й працював майстром у скульптурному цеху^[4]. Упродовж 1947—1953 років навчався в Київському художньому інституті, був учнем Михайла Лисенка, Лева Муравіна, Олени Яблонської, Володимира Болдирєва^[5], Таїсії Гайчук-Раздорської^[6]. Дипломна робота — скульптура «Олександр Невський»^[4][7].

З 1953 року працював скульптором науково-реставраційної майстерні при Архітектурному управлінні Ради Міністрів УРСР. У 1966—1973 роках обіймав посаду ректора Київського художнього інституту (професор з 1971 року). Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 9-го і 10-го скликань (1975—1985 роки). Був делегатом XXV з'їзду Компартії України (10—13 лютого 1976 року).

Мешкав у Києві в будинку на вулиці Великій Житомирській, № 8 а, квартира № 14. Помер у Києві 19 квітня 2010 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Учні

• Атаманчук Володимир Борисович;
• Багаліка Юрій Васильович;
• Белень Михайло Олексійович;
• Бурда Василь Федорович;
• Валієв Анатолій Васильович;
• Гайдар-Прудка Ольга Олександрівна;
• Ганзенко Володимир Миколайович;
• Глемязь Петро Васильович;
• Гоголь Василь Данилович;
• Голець Ірина Павлівна;
• Головко Володимир Пилипович;
• Гордєєв Віктор Сергійович;
• Грицюк Владислав Михайлович;
• Дідур Денис Іванович;
• Дідур Іван Денисович;
• Дмитрів Михайло Андрійович;
• Древецький Анатолій Анатолійович;
• Єрмаков Сергій Володимирович;
• Єршов Геннадій Олексійович;
• Забой Аліса Василівна;
• Загайкевич Стефан Михайлович;
• Закревський Василь Васильович;
• Калуєв Валерій Георгійович;
• Карпов Євген Олександрович;
• Карунський Олександр Михайлович;
• Кисельов Юрій Олександрович;
• Козлов Леонід Леонідович;
• Концевий Володимир Павлович;
• Корвач Андрій-Василь Богданович;
• Корчовий Василь Іванович;
• Кудрявченко Георгій Олександрович;
• Кулябко-Корецька Людмила Мефодіївна;
• Кухар Роман Романович;
• Кущ Анатолій Васильович;
• Липовка Віктор Романович;
• Лисаківський Микола Михайлович;
• Марголіна Діна Марківна;
• Марченко Юрій Андрійович;
• Мацюк Олександр Васильович;
• Михайлевич Валентина Вікторівна;
• Міненко Володимир Олексійович;
• Найда Руслан Анатолійович;
• Небоженко Володимир Павлович;
• Непорожній Анатолій Кузьмович;
• Нікулін Георгій Владленович;
• Новак Юлія Вікторівна;
• Озюменко Андрій Сергійович;
• Озюменко Петро Сергійович;
• Олашин Василь Степанович;
• Олексієнко Сергій Миколайович;
• Олійник Микола Олексійович;
• Прокопов Євген Йосипович;
• Швецов Валерій Валентинович.

Творчість

Могила Василя Бородая.

Працював у галузях станкової та монументальної скульптури. Серед робіт:

Станкові роботи

Композиції

• «Юність» (гіпс тонований, 1951; Сімферопольський художній музей);
• «Уходили комсомольцы…» (1955—1957; Національний художній музей України);
• «Земля моя» (1957, Одеський національний художній музей);
• «Козак-бандурист» (гіпс тонований, 1961; Черкаське управління культури^[8]);
• «Дума про волю (Тарас Шевченко)» (гіпс тонований, 1961; разом з Іваном Воропаєм; Національний музей Тараса Шевченка);
• «Тарас Шевченко» (оргскло, 1964, разом з Анатолієм Білостоцьким та Оксаною Супрун; Національний музей Тараса Шевченка);
• «Мовчання» (граніт, 1964);
• «Вода прийшла» (1964);
• «Деснянка» (оргскло, 1973);
• «Пам'яті товариша» (мідь, 1974);
• «Вічна слава героям» (1975);
• «Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков» (бронза, 1975)^[8];
• «Перемога» (оргскло, 1975)^[8];
• «Україна» (оргскло, 1976);
• «А мати чекає» (1985);

Портрети

• «Іван Богун» (гіпс тонований, 1954; Національний музей історії України);
• «Петро Панч» (мармур, 1960; Дніпровський художній музей);
• «Угорська студентка» (1960; Закарпатський художній музей);
• «Павло Тичина» (граніт, 1963; Чернігівський історичний музей);
• «Лев Ревуцький» (дерево, 1963; Національний художній музей України);
• «Василь Касіян» (1973; Національний художній музей України);
• «Тетяна Яблонська» (1974; Національний художній музей України).

Автор серії скульптурних та графічних творів «По Єгипту» (1961—1964): «Спрага» — кована мідь, «Мовчання» — граніт, «Ранок» — граніт та інші^[9].

Пам'ятники

• Миколі Щорсу у Києві (у співавторстві, 1954; демонтований 9 грудня 2023);
• Лесі Українці в Міському парку Києва (бронза, 1957);
• Партизанам-ковпаківцям у місті Яремче Івано-Франківської області (кована мідь, граніт, 1967; архітектори Анатолій Ігнащенко, Семен Тутученко);
• Чекістам у Києві (1967; демонтований 28 травня 2016 року^[10]);
• Юліушу Словацькому в Кременці (бронза, граніт, 1969; архітектор Анатолій Ігнащенко);
• Тарасові Шевченку в Арров-парку поблизу Нью-Йорка у США (бронза, граніт, 1970; архітектор Анатолій Ігнащенко);
• Василю Скопенку у місті Сандомирі в Польщі (1971)^[11];
• Жовтневій Революції на теперішньому майдані Незалежності в Києві (1977, у співавторстві з Валентином Знобою; демонтований 12 вересня 1991 року);
• Батьківщина-Мати у Києві (1981);
• Засновникам Києва у Києві (1982);
• «А мати жде…» у селі Миколаївці, Макарівського району, Київської області;
• Тарасові Шевченку у Білому Бірі у Польщі, (граніт, 1986);
• Петру Калнишевському у селі Пустовійтівка Роменського району Сумської області (1992, у співавторстві);
• Тетяні Яблонській у смт Седневі Чернігівської області, на території творчої бази Національної спілки художників України (2006)^[11].

Миколі Щорсу	Чекістам	Юліушу Словацькому	Жовтневій революції	Батьківщина-Мати»	Засновникам Києва	«А мати жде…»	Тарасу Шевченку у Польщі

Брав участь у всеукраїнських виставках з 1954 року, всесоюзних з — 1951 року. Персональні виставки відбулися у Києві та Москві у 1964 році, Одесі у 1965 році^[9], Копенгагені у 1968 році. Групова виставка разом з Тетяною Яблонською, Євгеном Волобуєвим, Миколою Глущенком пройшла протягом 1965—1968 років у Баку, Кишиневі, Ризі, Мінську.

Відзнаки

Нагороджений

• радянськими орденами: Вітчизняної війни І (4 лютого 1945^[2]) і ІІ (2 вересня 1944^[2]; 6 квітня 1985^[12]) ступенів, Червоної Зірки і Червоного Прапора (28 квітня 1945)^[2], Трудового Червоного Прапора (1967^[11]), Леніна (2 липня 1971^[2]), Жовтневої Революції (1982)^[11], Дружби народів (1987)^[11];
• українськими орденами: «За заслуги» ІІІ ступеня (1997), Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (1999), князя Ярослава Мудрого V ступеня (20 серпня 2007)^[13];
• срібною медаллю Академії мистецтв СРСР (1965; за скульптурну композицію із серії «По Єгипту»);
• золотою медаллю імені Митрофана Грекова (1969; за пам'ятник партизанам-ковпаківцям в Яремче);

Почесні звання СРСР

• Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1960 року;
• Народний художник УРСР з 1964 року;
• Народний художник СРСР з 1977 року.

Лауреат Ленінської премії (1984; за меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років»).

Інше

У журналі «Перець» № 16 за 1977 рік розміщено дружній шарж Анатолія Арутюнянца з нагоди 60-річчя митця^[14].