Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Венеційська республіка
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Венеці́йська респу́бліка (лат. Respublica Veneta, вен. Repùblega de Venexia; італ. Repubblica di Venezia) — італійська морська республіка із столицею в місті Венеція, що існувала у 751—1797 роках. Розташовувалася в північно-східній частині території сучасної Італії, мала колоніальні володіння в Адріатиці, басейнах Егейського, Мармурового і Чорного морів. Інститут дожів проіснував рівно 1100 років (697—1797).
Remove ads
Назва
- Венеці́йська респу́бліка, або Респу́бліка Венеція (лат. Respublica Veneta, італ. Repubblica di Venezia)
- Найясні́ша Венеці́йська респу́бліка (італ. Serenissima Repubblica di Venezia)
Історія
Узагальнити
Перспектива
Народження республіки
На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину венети, від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів Аттіла 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки По, багато жителів Аквілеї шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. Відтоді тут поступово виникло декілька міських поселень, зокрема Градо, Ераклеа, Маламокко та Кіоджа. Після падіння Західної Римської імперії Венеційська лагуна разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім остготів і, нарешті — Східної Римської імперії; навіть після вторгнення лангобардів вони залишалися ще під владою Візантії. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в 697 році Паоло Лучіо Анафесто загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — дож.
Уряд перебував спершу в Ераклеї, 742 року його було перенесено до Маламокко і 810 року — на доти пустельний острів Ріальто, де після того виникло місто Венеція. 806 року Венеційську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії Карла Великого, але вже 812 року, відповідно до Pax Nicephori, мирного договору, укладеного між Візантійською імперією і імперією Каролінгів, повернено (разом з Далмацією) Візантії. Проте влада Візантійської імперії над Венецією була значною мірою номінальною і вже в укладеному в 840 році Pactum Lotharii дож Венеції виступив рівноправним партнером короля Італії та Каролінзької імперії без будь-яких посилань на сюзерінітет Візантії над цими територіями. У 992 році імператор Василій II Болгаробійця уклав угоду з венеційським дожем П'єтро II Орсеоло. Візантія погодила зниження митних зборів для венеційських купців в Константинополі з 30 до 17 номізм. Натомість венеційці погодилися надавати свій флот для транспортування візантійських військ до півдня Італії під час війни[3].
Незабаром після того Венеційська республіка, майстерно використовуючи своє вигідне і безпечне положення між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти нормандців і сарацинів Південної Італії, так само як і проти слов'янських неретвянських піратів на східному узбережжі Адріатичного моря. До островів у лагунах і прилеглих до них берегових землях були приєднані території, завойовані в Істрії, а найголовнвші прибережні міста Далмації 997 року добровільно поставили себе під венеційське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, з огляду на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала номінальний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час Хрестових походів Венеція досягла високого рівня процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, попри конкуренцію Пізи і Генуї, на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партіями; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож Вітале II Мікель, 1172 року була заснована Велика рада, що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і значно обмежила могутність дожів. Загальне народне зібрання, що скликалося раніше, відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і 1423 року було зовсім скасовано. За панування аристократії було розроблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.
Розквіт республіки
Високе Середньовіччя
Впродовж періоду Високого середньовіччя Венеційська республіка стала надзвичайно багатою завдяки контролю торгівлі між Європою і Левантом, крім того вона почала розширюватися по Адріатичному морю та поза його межі. У 1084 році Доменіко Сельва особисто очолив флот та виступив проти норманів, проте зазнав поразки і втратив дев'ять великих галер, що були найбільшими та найкраще озброєними кораблями венеційського військового флоту. Венеція була задіяна у хрестових походах майже з самого їх початку. Двісті венеційських кораблів надавали допомогу в захопленні прибережних міст Сирії після першого хрестового походу. У 1110 році Орделафо Фальєро особисто командував венеційським флотом, що складався із 100 кораблів, аби допомогти Балдуїну I Єрусалимському та королю Норвегії Сігурду I Магнуссону в захопленні міста Сідон (сучасний Ліван). У 1123 році Пактом Вармунді венеційцям було надано фактичну автономію у Єрусалимському королівстві, після чого венеційський флот прийняв провідну участь під час облоги та захоплення Тіру.
Венеційці також отримали значні торговельні привілеї у Візантії в XII столітті, їхні кораблі часто забезпечували імперію флотом. У 1182 році спалахнув антизахідний бунт в Константинополі. Венеційська могутність та впливовість стали причиною заздрощів багатьох в імперії, тому під час урочистої ходи самозванця Андроніка I Комніна містом, венеційське майно було розграбовано, а його власників ув'язнено, цей акт принизив і розлютив республіку. У 1183 році місто Зара (сучасний Задар в Хорватії) здійснило успішне повстання проти венеційського правління. Пізніше місто заручилося подвійним захистом від папства та Угорщини. У 1199 році далматинці відокремилися від Угорщини та передали їй частину Македонії. У 1201 році місто Зара офіційно визнало угорського короля Імріха своїм сюзереном.
Лідери Четвертого хрестового походу (1202—1204 роки) уклали угоду з Венецією, аби забезпечити флот для перевезення в Левант. Коли виявилося, що хрестоносці не в змозі заплатити за кораблі, дож Енріко Дандоло запропонував їм транспорт за умови, якщо хрестоносці захоплять на Андріатичному узбережжі Зару, місто, яке повстало кілька років тому і зарекомендувало себе торговим конкурентом Венеції. Після захоплення Зари Четвертий хрестовий похід був скерований до Константинополя. Могутність республіки досягла найвищого рівня, коли дож Енріко Дандоло за сприяння французьких хрестоносців в 1204 році завоював Константинополь і під час розділу між союзниками отримав на долю Венеції три восьмих Візантійської імперії та острів Кандія (Крит). Захоплення і розграбування Константинополя було описане як один з найприбутковіших і найганебніших погромів міста в історії. Венеційці стверджували, що більшу частину награбованого, у тому числі і знаменитих чотири бронзових коня, було привезено для прикраси Базиліки Святого Марка. Крім того, надалі поділі візантійських земель Венеція отримала велику територію в Егейському морі, зокрема острови Кандія (Крит) і Негропонте (Евбею). Сучасне ядро міста Ханья (венційською — Кандія) на Криті, було зведене венеційцями на руїнах стародавнього міста Сидонії. Егейські острови також перейшли у володіння республіки та сформували венеційське Герцогство Архіпелагу.
Венеційська республіка підписала торговий договір з Монгольською імперією в 1221 році.
Візантійська імперія була відновлена у 1261 році Михайлом VIII Палеологом, проте втрачені сила та міць так і не були поновлені і, зрештою, імперію завоювали османи. Венеція не змогла перешкодити падінню в 1261 році Латинської імперії, а візантійські імператори після того надали Генуї такі широкі права в Константинополі, що венеційців було відсунуто на задній план. Крім того, 1256 року між Венецією і Генуєю розпочалася тривала Війна Святого Сави, яка проходила зі змінним успіхом. У 1295 році П'єтро Граденіго послав флот, що складався з 68 кораблів атакувати Генуезький флот в Александретті, пізніше інший флот зі 100 кораблів був відправлений атакувати Геную у 1299 році. З іншого боку, у 1298 році Генуя нанесла Венеції чутливу поразку в Адріатичному морі в Битві при Курцолі, повністю знищивши в цій битві венеційський флот і захопивши в полон його адмірала — сина венеційського дожа Андреа Дондоло. Від 1350 до 1355 роки Венеція вела з Генуєю дві війни - Війну за черноморські протоки і Війну Кіоджи. Програвши Генуї в морських битвах при Галліполі (1351) і при Сапієнці (1354), республіка знищила генуезький флот в Битві при Кіоджі в 1380 році і тим самим зберегла своє чільне становище у східних середземноморських справах за рахунок погіршення становища морської імперії Генуї.
Аристократично-олігархічний устрій республіки 1297 року зробився ще більш замкнутим унаслідок «закриття» Великої ради дожем П'єтро Граденіго і перетворення Синьорії, яка доти обиралася щороку, у спадкову колегію, до складу якої входили записані до Золотої книги прізвища нобілів. Після змови Тьєполо 1310 року було засновано Раду Десяти, яка встановила поліцейське управління з широкими повноваженнями і доповнила цю аристократичну систему. Відтоді Золота книга відкривалася лише в окремих випадках (1379, 1646, 1684—1699, 1769), і лише невелика кількість прізвищ була внесена до нобілів. Дож Марино Фальєро за свою змову проти аристократії 1355 року поплатився життям.
У 1363 році в колонії Кандія (о. Крит) спалахнуло повстання Святого Тита проти венеційського правління. Бунт став результатом співпраці венеційських колоністів і критських дворян, які намагалися створити незалежну державу. В свою чергу Венеція направила багатонаціональну найману армію, яка незабаром відновила контроль над великими містами. Однак Венеція не спромоглася повністю відвоювати Крит до 1368 року.
До кінця XIV століття Венеція захопила материкові володіння в Італії, анексувавши Местре і Серавале в 1337 році, Тревізо і Бассано-дель-Граппа в 1339 році, Одрезо в 1380 році та Сенеду в 1389 році.
- XV століття
На початку XV століття, республіка продовжила розширюватися по суші. Зміни, що сталися в стосунках з Левантом, спонукали республіку зосередити головну увагу на Італії, особливо після того, як суперниця Венеції — Генуя — внаслідок 130-річної боротьби 1381 року була переможена у війні Кіоджи. Венеційські володіння на материку — Тераферма — дедалі більше розширювалися. Віченца, Верона, Бассано, Фельтре, Беллуно, Есте і Падуя зі своїми територіями були приєднані в 1404—1405 роках, Фріулі — 1421, Брешія і Бергамо — 1428 і Кремона — 1448 року, тоді ж завершилося завоювання Іонічних островів.
Венеція розширилася також уздовж узбережжя Далмації від Істрії до Албанії, котра була приєднана від короля Ласло під час громадянської війни в Угорщині. Ласло майже зазнав поразки у конфлікті та вирішив втікати до Неаполя, але перш ніж зробити це, він погодився продати його на той час практично втрачені права на далматійські міста за знижену ціну в 100000 дукатів.
Венеційці використали ситуацію і швидко поставили дворянство для управління областю, наприклад, граф Філіппо Стіпанов контролював Задар. Цей крок венеційців був відповіддю на загрозливу експансію на чолі з Джан Галеаццо Вісконті, герцога Мілану. Контроль над північно-східними основними наземними маршрутами був також необхідністю задля забезпечення виконання угод. Станом на 1410 рік Венеційський флот складався з 3300 суден (з екіпажами у 36000 чол.), за його допомоги було захоплено більшу частину території, що і сьогодні називається Венето, у тому числі такі міста як Верона (що присягла на вірність Венеції в 1405 році) і Падуя.
Ситуація в Далмації була вирішена в 1408 році перемир'ям з королем Угорщини Сигізмундом, таким чином труднощі Угорщини перейшли до республіки, а саме до консолідованих Адріатичних володінь. Після закінчення терміну перемир'я в 1420 році, Венеція відразу вторглася до Аквілейського патріархату та підкорила Трау, Спалато, Дураццо та інші міста в Далмації. В Ломбардії Венеція приєднала Брешію в 1426 році, Бергамо в 1428 році і Кремону в 1499 році.
У 1481 році Венеція знову відвоювала Ровіго, що було утримане республікою раніше, у період від 1395 до 1438 року; у лютому 1489 року острів Кіпр, що раніше був державою-осередком хрестоносців (Кіпрське королівство), також був приєднаний до володінь Венеції.
Раби переважно жили в італійських містах-державах до кінця XV століття. У період між 1414 та 1423 роками, близько 10000 рабів перевезених з Кафи, було продано в Венеції.
Наприкінці XV століття Венеційська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова і художня освіта була поширена більше, ніж в середовищі інших націй. Торгівля і промисловість процвітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких 1539 року було призначено трьох державних інквізиторів.
- Камбрейська ліга, втрата Кіпру та битва при Лепанто
Османська імперія розпочала морські кампанії ще в 1423 році, у той час, коли вона вела семирічну війну з Венеційською республікою за морський контроль над Егейським, Іонічним і Адріатичним морями. Війни з Венецією поновилися в 1463 році та продовжилися до підписання сприятливого мирного договору в 1479 році, відразу після облоги Шкодри. В 1480 (тепер без завад з боку венеційського флоту), османи окупували Родос та досить швидко захопили Отранто. Станом на 1490 рік населення Венеції зросло до 180 000 чоловік.
Війну з османами було відновлено з 1499 по 1503 рік. У 1499 Венеція уклала союз з королем Франції Людовиком XII проти Мілану, долучаючи також Кремону. Цього ж року османський султан вирушив у атаку на Лепанто, крім того він послав великий флот, аби підтримати наступальну операцію на морі. Антоніо Грімані, у більшій мірі бізнесмен та дипломат, аніж моряк, зазнав поразки в морській битві при Дзонкйо в 1499 році. У свою чергу османи знову розграбували Фріулі. Віддаючи перевагу миру супроти тотальної війни як проти османів, так і на морі, Венеція капітулювала у Лепанто, Дураццо, Модоні та Короні.
Увагу Венеції від свого звичайного морського положення було відвернуто критичним становищем в Романьї, що на той час була однією з найбагатших земель в Італії, територія номінально входила до складу Папської держави, проте насправді була поділена на ряд невеликих володінь, які папським солдатам важко було контролювати. Бажаючи завоювати частину земель Венеції, усі сусідні держави об'єдналися у так звану Камбрейську лігу під керівництвом папи Юлія II у 1508 році. Папа хотів приєднати до своїх володінь Романью; Імператор Максиміліан I — Фріулі та Венето; Іспанія — порти Апулії; король Франції — Кремону; король Угорщини — Далмацію, крім того кожен з них бажав загарбати деякі інші території. Наступ величезної армії розпочався з Франції.
14 травня 1509 року Венеція зазнала нищівної поразки в битві за Агнаделло, у Гарра д'Адді, що відзначилося як одна з найбільш критичних подій в історії Венеції. Французькі та імперські війська окупували Венето, проте Венеції вдалося вирішити ситуацію завдяки дипломатичним зусиллям. Порти Апулії були передані для того, аби дійти згоди з Іспанією. Папа Юлій II незабаром визнав небезпеку потенційного руйнування Венеційської республіки (єдиної на той час італійської сили, здатної конкурувати з королівствами на зразок Франції або імперіями, на зразок Османської).
Андреа Грітті вдруге захопив Падую в липні 1509 року, успішно захищаючи територію від нападів імперських військ. Іспанія і папа розірвали свій союз з Францією, а Венеція повернула Брешію та Верону від Франції. Після семи років руйнівної війни, Венеційська республіка повернула свої материкові володіння на захід аж до річки Адда. Незважаючи на те, що поразка перетворилася на перемогу, події 1509 ознаменували кінець венеційської експансії.
1489 року вдова останнього кіпрського короля венеційка Катерина Корнаро поступилася республіці островом Кіпр. Але у перший же рік венеційського правління Кіпром, османи напали на півострів Карпас, грабуючи і беручи багатьох в полон для продажу в рабство. У 1539 році османський флот атакував і знищив Лімасол. Побоюючись постійного розширення Османської імперії, венеційці укріпили Фамагусту, Нікосію та Киренію, проте більшість інших міст досі були легкою здобиччю для ворога. Влітку 1570 року османи знову аткакували, але на цей раз з повномасштабним вторгненням, а не рейдом. Близько 60 тисяч військовослужбовців, у тому числі кавалерії і артилерії під командуванням Мустафи-паші розкинулися поблизу Лімассола 2 липня 1570 і взяли в облогу Нікосію. На хвилі перемоги того дня, коли місто впало — 9 вересня 1570 — 20000 жителів Нікосії було страчено загарбниками, а кожна церква, громадська будівля, і палац були розграбовані. Чутка про різанину поширилася, вже через кілька днів Мустафа взяв Киренію без єдиного пострілу. Фамагуста, однак, чинила опір, захист тривав з вересня 1570 року до серпня 1571 року. Падіння Фамагусти поклало початок періоду Османського володіння Кіпром. Два місяці потому, військово-морські сили Священної ліги, що складалися в основному з венеційських, іспанських, і папських кораблів під командуванням дона Хуана Австрійського, розгромили османський флот в битві при Лепанто. Незважаючи на перемогу в морі над османами, Кіпр залишився підконтрольним Османській імперії протягом наступних трьох століть.
До 1563 року населення Венеції скоротилося до приблизно 168000 чоловік. До 1575 року населення Венеції складало близько 175000 людей, проте частково це було результатом чуми 1575-76 років, станом на 1581 рік кількість населення знизилася до 124000 людей. Разом з тим венеційські купці у 1550—1580-х роках Нікколо ді Конті та Чезаре Федерічі дісталися до південного Індостану, сучасних М'янми та Індонезії, прокладаючи торгівельні маршрути та встановлюючи нові зв'язки.
- XVII століття
У 1606 році конфлікт між Венецією і Святим Престолом почався з арешту двох кліриків, обвинувачених в скоєнні дрібних злочинів, а також через закон, що обмежував право Церкви на володіння та купівлю земельної власності. Папа Павло V ухвалив рішення про те, що ці положення суперечать канонічним правам, і зажадав, аби вони були скасовані. Одержавши відмову, він відлучив Венецію від церкви. Республіка не звернула жодної уваги на заборону або акт відлучення, і наказала своїм священикам продовжувати виконувати служіння. Рішення було підтримане монахом Паоло Сарпі, полемічним письменником, який був призначений радником Сеньйорії з теології та канонічного права в 1606. Інтердикт було скасовано через рік, після того, як Франція втрутилася і запропонувала формулу компромісу, Венеція була задоволена, затверджуючи принцип, згідно з яким жоден громадянин не був вищим за закон.
У другій половині XVII століття також тривали війни з Османською імперією; у Критській війні (1645—1669 років), після героїчної облоги, яка тривала 24 роки, Венеція втратила своє найбільше заморське володіння — острів Крит, але в той же час досягла деяких успіхів у Далмації. У 1684 році користуючись тим, що Османська імперія була задіяна у Великій війні проти Австрії, республіка розпочала війну з османами, що тривала до 1699, завдяки чому Венеція змогла підкорити півострів Морею (Пелопоннес) у південній Греції.
Занепад республіки
Але потім настали зміни, яким жодна розсудливість запобігти не могла. Португалець Васко да Гама відкрив ще 1498 року морський шлях до Ост-Індії, і тому Венеція з часом втратила вигоди ост-індійської торгівлі. Османи стали володарями Константинополя і поступово відняли у венеційців володіння, що належали їм в Архіпелазі і Мореї, так само як і в Негропонті. Досвідчена у веденні державних справ республіка лише з відносно невеликими втратами позбавилася від небезпеки, якою загрожувала їй заснована папою Юлієм II Священна ліга, що поставила Венецію на короткий час майже на край загибелі; ця боротьба дала новий поштовх могутності і впливу республіки. У церковному розбраті з папою Павлом V, у якому чернець Павло Сарпі захищав справу Венеції (з 1607 року), республіка відстояла свої права проти ієрархічних домагань. Змова проти незалежності республіки, затіяна у Венеції 1618 року іспанським посланцем маркізом Бедемаром, була вчасно розкрита і криваво придушена. З іншого боку, Османська імперія 1571 року відняла у республіки острів Кіпр, а 1669 року, після 24-річної війни, і Кандію. Останні фортеці на Криті були втрачені Венецією лише 1715 року. Морея 1687 року була знов завойована венеційцями і за Карловацьким миром 1699 року османи поступилися нею, але 1718 року, за Пассаровицьким миром, вони знову повернулася туди. Відтоді республіка майже перестала брати участь у всесвітній торгівлі. Вона задовольнялася збереженням свого застарілого державного ладу і утриманням, за дотримання суворого нейтралітету, останніх своїх володінь (Венеції, Істрії, Далмації і Іонічних островів), у яких було до 2,5 мільйонів підданих.
У війнах, що виникли внаслідок Французької революції, Венеція втратила свою самостійність. Коли Бонапарт 1797 року вторгся у Штирію, у запіллі у нього повстало проти французів сільське населення Терраферми. Внаслідок цього, після підписання попередніх мирних умов з Австрією, Бонапарт оголосив республіці війну. Марно намагалася вона поступливістю і зміною конституції схилити переможця до милосердя. Останній дож, Людовіко Манін, і Велика рада змушені були 12 травня 1797 року підписати своє зречення. Потім, 16 травня, місто Венеція було без опору зайнято французами.
За Мирним договором, укладеним в Кампо-Форміо 17 жовтня 1797 року, Венеційська територія на схід від Ечу, разом з Істрією і Далмацією була надана Австрії, тоді як область на захід від Ечу відходила до Цизальпійської республіки (згодом Італійське королівство). Іонічні острови перейшли у володіння Франції.
Remove ads
Державне управління
Узагальнити
Перспектива
Венеція була класичним прикладом аристократичної республіки. Структура влади була різноманітна і заплутана. Основну еліту складали сім'ї патриціїв, з яких виходили представники влади. Окрім патриціїв, у Венеції було досить значне число громадян, що мали право працювати в адміністративному апараті, не займаючи політичних посад, при цьому за громадянами були зарезервовані ряд найважливіших адміністративних посад республіки. Більшість мешканців належали до народу, що не мав формальних прав, але думка якого проте уважно враховувалася політичним класом.
Політична система республіки спиралася на велику кількість цивільних комітетів або Рад, зв'язаних між собою складною системою заборон і противаг.
Велика рада
Найвищим органом республіки була Велика рада. З 1297 року членство у Великій раді було істотно обмежене, лише людина, чиї предки вже засідали у Раді, могла стати її членом. Всі вони були занесені до спеціальної книги, яка носила назву «Золота книга». У Золотій книзі налічувалося близько 300 прізвищ венеційських родин.
Кожен чоловік з сім'ї нобілів (аристократів) по досягненню 25-річного віку входив до складу ради. Спочатку рада налічувала 400—500 чоловік. Пізніше її чисельність зросла до тисячі з лишком осіб. Максимально ж Рада складалася з 2500 членів. Таким чином, у Раду входило близько 5 % всього дорослого чоловічого населення Венеції.
Рада обирала інші органи управління і головних магістратів республіки та дожа.
Дож
Дож зазвичай вибирався з числа дванадцяти прокураторів Сан-Марко, як правило довічно. Голосування Великої Ради з виборів дожа не було прямим. Велика Рада реалізовувала процедуру виборів, яка включала одинадцять етапів. Спочатку збиралися члени Великої Ради віком понад 30 років, які вибирали 30 чоловіків, що належали до різних родин. Потім ці 30 вибирали 9 чоловіків, які вибирали сорок чоловіків. Ці сорок обирали 12 чоловіків, а ці 12 — 25. Двадцять п'ять чоловіків вибирали дев'ять, а дев'ять чоловіків — 45; 45 вибирали 11, а ці 11 — вибирали остаточний комітет з виборів у складі 41 члена, які обирали дожа.
Влада дожа була значно обмежена. Він мав право брати участь у всіх радах, але не міг нав'язувати свою думку. Дож не міг приймати самостійні рішення. Його контакти, зустрічі, листування ретельно контролювалися. Він не міг покидати меж Венеції і не міг мати власності за межами держави.
Мала рада
При дожеві була «Мала Рада» з шести його радників.
Сенат
Сенат складався з 120 чоловік, які обиралися на термін один рік з правом переобрання. З 120 чоловік, 60 чоловік висувалися Великою радою, ще 60 чоловік висувалися початковим складом Сенату і схвалювалися Великою Радою. Ще близько 140 чоловік, що представляли різні політичні органи республіки, входили в Сенат з правом узгоджувального голосу. Керувала Сенатом Колегія, яка включала 16 чоловік і відповідала за поточні щоденні рішення уряду.
Сенат вирішував основні оперативні питання зовнішньої і внутрішньої політики.
Рада сорока
Рада сорока виконувала функції верховного суду республіки. Його склад також визначався Великою радою. Члени Ради сорока після 16 місяців виконання своїх обов'язків також входили в Сенат.
Рада десяти
У Венеції існувала організація, що стежила за політичною ситуацією, що мала назву державна інквізиція.
Для контролю за діяльністю дожа була створена «Рада десяти», члени якої обиралися на один рік Великою радою, причому було заборонено обирати в Раду двох чи більше членів однієї сім'ї. Дож разом з радниками мав право бути лише присутнім на деяких засіданнях Ради, але не брав участь у голосуванні.
Однією з офіційних цілей ради був контроль над дожем та іншими установами республіки. Рада мала дуже добре розвинену систему інформаторів і ґрунтуючись на їх донесеннях оцінювала діяльність всіх правлячих структур республіки. Рада десяти мала законне право заарештувати, допитати, у тому числі із застосуванням тортур, і заочно засудити будь-кого, кого вважала за потрібне.
І оскільки вибори в Раду відбувалися на засіданнях Великої ради, куди не пускали жодних чужаків, і склад Ради ніде не оприлюднювався, Рада десяти була анонімним органом влади, список членів якого не був відомим більшості мешканців міста.
Рада десяти, разом з Колегією Сенату і Малою радою утворювали Повну Колегію, що була осердям всієї влади республіки.
Інші інститути влади
Окрім найвищих органів влади в республіці була достатня кількість професійних гільдій і релігійних братств, які відстоювали інтереси своїх членів.
Представниками виконавчої влади були подести, проведитори, прокуратори, авагадори, володарі ночі і багато інших чиновників
Remove ads
Адміністративний поділ
Узагальнити
Перспектива
Адмінстартивно-територіальною одиницею був регимент (полк), яким керував подеста. Їх впроваджено у 1-й пол. XV ст. У захоплених містах призначався ректор для управління (іт. «reggere»)[4]. Для неупередженого та ефективного управління найважливішими региментами подеста обирався з числа членів венеціанського патриціату, тоді як у вторинних — часто обирали з місцевої знаті[5]. Республіка залишила подестам значну свободу управління, але після закінчення їхнього мандату, максимум через чотири роки, вони були зобов'язані подати звіт про своє управління[6]. Зрештою, регименти утворили три адміністративні регіони: Догадо, Тераферма, Морські володіння
Подесту також називали ректором, байло, графом або губернатором. У великих региментах йому допомагали два радники та інші адміністратори. Армія та поліція перебували під командуванням капітана[7], тоді як кордони контролювали кастелані, канчельєрі здійснювали правосуддя[8], фінансами — камерленги. Над подестами діяли генеральні проведитори, які, окрім права обирати ректорів у разі небезпеки, зазвичай відповідали за нагляд за подестами, надсилаючи наглядачів, яких називали інквізиторами-синдиками[9].
Remove ads
Військо
Узагальнити
Перспектива
Армія
Флот
Формування венеційського флоту бере початок у військово-морських традиціях Візантії. У VIII—XI ст. не було реальної різниці між торговельним та військовим венеційськими флотами. Усі кораблі мали бути готові захищатися від потенційних атак, якщо це необхідно. Після закінчення війни судна поверталися до торгівлі. Втім вже існували два типи суден: один для суто військових цілей, а інший переважно для торговельних цілей: тонкий корабель, що походить від римських трирем, які були основними суднами Середземномор'я протягом тисячоліття; круглий корабель, що безпосередньо походить від римських онераріїв.
Наприкінці IX століття з'являється тонка галера — струнке, спритне судно з однією палубою, яке за потреби приводилося в рух веслами або вітрилами з латеральною вітрильною системою. Іншими судами, запозиченими у війзантійців були галандії або дзаландрії, однощоглові галер, що походили від візантійських хеладіонів; паландрія, ще один тип військової галери; дромон, схожий на візантійський дромон, але більший, з двома палубами та високими вежами, корисними для морських облог, ніс сифони, озброєні грізним грецьким вогнем, запальною рідиною, здатною горіти на воді, склад якої був невідомий іншим західним народам та мусульманам; гумбарія, згадана за часів П'єтро II Кандіано; іппого, що використовувався для перевезення військ верхи; бузо, велика військова та торгова галера, оснащена двома або трьома щоглами; брандер; гатто.
У XII столітті зростання комерційних інтересів на Сході, візантійські поступки з боку перших Комнінів, та вигідна участь у хрестових походах призвело до необхідності створення великого та постійного військового флоту. Для цієї мети споруджується Арсенал. Ця велика державна верф зосередила всю діяльність, пов'язану з будівництвом та обслуговуванням флоту, під суворим контролем держави. Право власності на галери також перейшло до держави, яка організовувала регулярні комерційні експедиції (муди), в яких приватні особи просто орендували місце для перевезення товарів.
XIII століття характеризувалося перетворенням Венеції на провідну морську державу у східному Середземномор'ї, забезпечивши її флот мережею баз. Також було розроблено новий тип судна — велику галеру (відому також як «ринкова галера») бл. 50 м завдовжки та 7 м завширшки, з 25 рядами веслярів. Це був компроміс між військовими та комерційними функціями, що робило цю галеру особливо корисною для прибуткового перевезення коштовного краму. Водночас остаточний занепад влади дожа та посилення республіканської форми призвели до поступового переходу повноважень дожа з призначення військових командирі до Великої ради. При цьому військові конфлікти з Пізанською і Генуазькою республікою спонукали створення більш-менш постійного військового флоту. З 1268 року Венеція, практично єдина на той час, мала постійний військовий флот для контролю Адріатики: для венеціанців це була просто Затока.
Поряд із військово-морськими флотами, що діяли в морі, Венеція почала розгортати військові флоти вздовж річки По принаймні з середини XIII століття. Спочатку вони складалися лише з кількох одиниць, шести або семи скаулів (невеликих пласкодонних суден)
У XIV столітті впровадження нових будівельних технологій, центрального керма (раніше кораблі рухалися двома бічними кермами) та магнітного компаса, радикально змінило спосіб навігації людей по морю. В цей період Арсенал постійно утримувала щонайменше 50 військових суден, завжди готових до негайного оснащення та озброєння.
На початку XV століття Венеція перейняло новий тип корабля, розроблений у флотами Ганзейського союзу — ког, який венеційці стали називати «кокка». – великий круглий корабель, придатний для використання навіть у суворих північних морях. Ці кораблі, побудовані Венецією, мали виражену каплеподібну форму корпусу, ширшу до носа та вужчу на кормі, а також високий бак.
Протягом XV століття, під час воєн проти Міланського герцогства, під час Феррарської війни та до 1509 року, венеційський флот діяв вздовж річки По та на озері Гарда з повноцінними військовими флотами. У внутрішніх водах венеціанці використовували річкові галеони, що мали пласке дно, в середньому від 35 до 40 м завдовжки та були оснащені дерев'яними укріпленнями вздовж бортів. Їхні екіпажі складалися десь з 50 моряків, бл. 20 арбалетників та піхотинців, і кожне судно було оснащене принаймні однією бомбардою. Поряд з галеонами, венеційці також використовували галери, які виявилися погано пристосованими для річкового судноплавства[10].
Новий етап для венеціанського флоту розпочався у 1453 році з падінням Константинополя та початком багатовікового конфлікту з Османською імперією. Зіткнувшись зі зростаючою загрозою своїм морським володінням, Венеція постала перед вибором створення повноцінного постійного флоту з десятками галер, що діяли б у мирний час, та більш ніж сотнею галер, готових до використання на випадок війни. 1545 року було впроваджено утанову відповідальну за будівництво та обслуговування кораблів та артилерії, постачання харчів, зброї та пороху, набір екіпажів та виплату заробітної плати — Магістрат військової міліції.
Поширення вогнепальної зброї поступово призвело до того, що галери перестали бути озброєні традиційним грецьким вогнем, а артилерією, розташованою на носі, здатною стріляти у напрямку руху корабля вперед. Водночас були розроблені нові типи суден: бригантина 20 м завдовжки і 3 м завширшки для супроводження та транспортних послуг; галеот 25 м завдовжки і 4 м завширшки, подібне до галери, але швидше та маневреніше; фуста 35 м завдовжки та 5 м завширшки; бастард-галера як флагман.
У XVI столітті луки та арбалети поступово замінювалася на борту кораблів сучаснішими аркебузами. У той самий період до традиційних вільних галер, екіпажі яких складалися з каторжників (buonavoglia, вільних людей, завербованих за плату) та зонтаролів (боржників та каторжників, які таким чином сплачували свої борги, або призовників з воєнних причин), почали приєднуватися перші примусові галери, які керували виключно каторжниками, засудженими до примусової праці на веслах. Проте використання цього типу суден залишалося досить обмеженим у венеціанському флоті. 1571 року під час битви при Лепанто став часом тріумфу нового венеційського судна — галеас 50 м завдовжки та 8 м завширшки, з приблизно 25 лавками, що вперше міг вести бортовий вогонь. Водночас, зі спадом комерційного руху, зникла велика галера.
XVII століття ознаменувало остаточну втрату колоніальних володінь Венеції. У вересні 1669 року було представлено проект будівництва човна, здатного плавати під водою[11], для атаки османських укріплень Криту під час Критської війни, але майже одночасне підписання мирного договору зірвало проєкт. У цей період з'явилися: галера-бастарделла, проміжна за розміром між бастард-галерою та тонкою галерою; галеон – багатопалубне вітрильне судно, здатне перевозити численні гармати. Але галери залишалися важливими учасниками середземноморських війн.
Досвід, отриманий під час війн з Іспанією та турками з кораблями, зафрахтованими у голландців та англійців, фактично підштовхнув венеційський флот до дедалі більшого звернення до вітрильних суден. У цей період було встановлено поділ між двома гілками військового флоту — так званою Armada Grossa (Великою армадою), вітрильною, та Armada Sottile (Рідка (легка) армада), весловою. У 1619 році сенат постановив створити Коледж молодих шляхтичів на острові Джудекка, який мав на меті підготовку морських офіцерів.
Одним з нововведень цього періоду був бомбардирський корабель, що було створено в 1640-х роках. Вона була здатна бомбардувати ворожі міста та порти з моря, навіть килимово бомбардувати їх, використовуючи міномети або бомбарди.
_-_WGA25839.jpg)
У XVIII столітті, окрім введення секстанта, розвиток вітрильних кораблів спонукав Венецію наслідувати інші європейські держави, конкуруючи з ними у створенні нових типів вітрильних суден — фрегат і лінійний корабель, велике багатопалубне вітрильне судно, озброєне десятками гармат і призначене для формування кістяка флоту. До 1775 року Венеція вже не була головною морською державою у Середземномор'ї. Флот мав 23 лінійні кораблі, але лише 5 з 70 гармат та 5 з 66 гармат були «готові», вони не мали мідних корпусів, як британські та іспанські судна, і були оснащені гарматами вагою близько 24 фунтів[12], 15 фрегатами та близько 30 менших суден (включаючи кілька фрегатів типу «шебек»). У другій половині століття венеціанська військово-морська політика зосереджувалася на наполегливій обороні венеціанських торговельних шляхів у Середземномор'ї.
Капітан моря Анджело Емо спробував реформувати венеціанський флот за зразком британського, а також для того, щоб відповісти на виклик, поставлений появою російського флоту в Середземному морі. Він відмовився від галер (на той час вже явно застарілих) і передав усі кораблі під безпосереднє управління професійного державного флоту. Він також збільшив мізерну заробітну плату моряків і змінив правила дисципліни та кар'єрного зростання.
Rінець венеціqського флоту настав разом із кінцем усієї держави в 1797 році з прибуттям військ Наполеона Бонапарта. З падінням республіки французи спалили Арсенал і захопили або потопили всі 184 кораблі, що знаходилися там.
Управління
Формально командування флотом завжди було правом та прерогативою дожа, право, яке залишалося незмінним до кінця Республіки. Хоча були випадки, коли навіть дуже літні князі брали на себе керівництво військово-морськими операціями, Республіка зобов'язала, щоб на чолі флоту у разі війни був призначений головнокомандувач у ранзі генерал-капітан моря. Заступником останнього був генерал-проведитор моря, відповідальний за дисципліну та порядок, генеральний казначей та заступник командувача у війні.
Постійними військово-морські ескадрами керували: капітан Затоки, командувач Адріатичного флоту, розміщений на Корфу; капітан галеасів, розміщених в Арсеналі; капітан галеонів, командир Великої армади в Арсеналі; губернатор засуджених, командир військово-морської ескадри примусових галер, що використовувалися для патрулювання на великі відстані.
Нижчі стояли командири менших військово-морських сил, організованих відповідно до потреб, які носили загальний титул капитан моря — адмірал; три офіцери, що керували портом Венеції та командували бучинторо: Адмірал Арсеналу, військовий командувач Арсеналу; Адмірал Лідо, командир патруля гавані Лідо; Адмірал Маламокко, командир патруля гавані Маламокко. Крім того, були: капітан Арсеналу, заступник військового командувача Арсеналу.
На кораблях вітрильного флоту (Велика армада) командування складався з: капітана кораблів (звичайного у мирний час, надзвичайного у воєнний час), завжди патриціанського рангу; адмірала; патрона кораблів; губернатора корабля; нобілів (офіцерів). Команда веслового флоту (Armata sottile) складалися з: сопракоміто (до XIII століття називався патроном, потім коротко коміто), капітан корабля, завжди патриціанського рангу; коміто (раніше називався парон дзурадо), перший офіцер, завжди громадянин; адмірал, офіцер, відповідальний за маневри; нобілі на кормі — два або три офіцери, які були виключно відповідальні за організацію битв; секретар (корабельний писар) та лікар. Протягом певного періоду в XVI столітті також існувала посада капітана озера — командира ескадри для контролю над озером Гарда. Командуючі флотом і кораблями призначалися Сенатом.
Remove ads
Див. також
Посилання
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Венеційська республіка
Примітки
Джерела
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads