Давньоримська релігія

Давньори́мська релі́гія — система вірувань і звичаїв мешканців Апеннінського півострова та пізніше Римської республіки й імперії, що існували з давніх часів до пізньої античності перед прийняттям християнства.

Основи

Давньоримська релігія базувалася на ідеї, що для добробуту потрібно отримати прихильність богів. Кожна дія в природі чи людському житті мала свого бога-покровителя. Протягом багатьох століть їхня прихильність уявлялася наслідком правильного виконання ритуалів, вживання імен і титулів богів^[1]. Боги були більше уособленнями соціальних цінностей, аніж фундаментальних законів природи. Міфологія більше уваги приділяла не походженню світу і його явищ, а походженню Римської держави^[2].

Римський пантеон очолював Юпітер, багато богів були запозиченнями з грецької релігії, отримавши інші імена та зміщені функції. Серед таких пар грецьких-римських богів: Арес — Марс, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва, Гефест — Вулкан, Діана — Артеміда. Поряд з ними були місцеві божества, як Квірін, та численні дрібні божества й духи. Часто боги мали уособлення своїх окремих якостей, які могли вшановуватися як окремі персонажі. Наприклад, Вікторія — уособлення Юпітера-Віктора (Юпітера-Переможця)^[1]. Існував ряд другорядних богів і богинь, таких як Немезида — богиня помсти; Купідон — бог кохання; Пакс — бог миру; та фурії — богині помсти^[3]. Римська релігія визнавала реальність богів іноземних народів і вважалося, що при завоюванні інших держав, з місцевими богами треба підтримувати приязні стосунки. На практиці, однак, не всі іноземні чи нові релігії схвалювалися, якщо їхній влив виявлявся надто великим^[4].

Римський церемоніал був дуже детальним і консервативним. Навіть на пізніх етапах свого розвитку давньоримська релігія містила багато архаїчних елементів. Це відрізняє її від більш абстрактної давньогрецької релігії, де мораль, «внутрішній світ» людини були вагоміші за ритуали. Поки образотворчість греків не почала впливати на жителів Апеннінського півострова, вони мало зображали своїх божеств у людиноподібній формі та мали слабко розвинену міфологію. Римська релігія фактично не передбачала віросповідання. Людина могла мати будь-які переконання щодо божеств; головним було формально дотримуватися їхнього культу^[1]. Емоційність при релігійних церемоніях і прояви фанатизму не схвалювалися. Ставлення до релігії у римлян було загалом більш практичним, як до засобу досягнення особистого добробуту^[3].

Об'єктами поклоніння слугували як природні об'єкти (джерела, ліси, камені), такі і рукотворні (зброя, стародавні знаряддя), особливо незвичайного вигляду чи загадкового походження. Храми слугували для принесення жертв, а інші форми вшанування богів були більш приватними^[1].

Реконструювати історію та еволюцію римської релігії складно. Такі римські діячі, як Варрон і Веррій Флакк, писали через сотні років після заснування Риму. Самі римляни вели своє походження від Енея, чиїми нащадками були брати Ромул і Рем. Ромул вважався засновником міста Рима^[1].

Історія

Модель етруського храму

Виникнення, етруські та грецькі впливи

Корінний релігійний субстрат Апеннінського півострова характеризувався анімістичними релігійними віруваннями та культом родючості, в якому домінувала богиня-мати^[5].

На початку I тисячоліття до н. е. (традиційно датою заснування Риму вважається 753 рік до н. е.) латинські та сабінські пастухи й землероби прийшли з Альбанських та Сабінських гір. Їхні громади об'єдналися близько 620 року до н. е., і близько 575 року до н. е. Римський форум став місцем їхніх зустрічей та ринком. Об'єднання латинських і сабінських сіл у Рим збіглося з періодом (або відбулося невдовзі після), коли територія опинилася під контролем принаймні однієї з етруських династії (Тарквініїв). Етруська культура значною мірою зазнала грецького впливу через такі колонії, як Куми. Етруски мали розвинені уявлення про посмертне існування, що виражалося в їхніх пишних похованнях. Вони вірили, що померлих потрібно задобрювати, щоб вони не поверталися до світу живих і не шкодили. Але більший вплив на римлян мали різноманітні етруські традиції ворожіння у спробах дізнатися майбутнє. Велике святилище Капітолійської тріади — Юпітера, Юнони та Мінерви, мало помітний влив етруської архітектури. Від етрусків римляни запозичили зображення богів у людській подобі, що сприяло подальшому розвитку міфології, де грецька основа поєднувалася з місцевими патріотичними деталями. Рим завдячував етруським царям і своїм релігійним календарем, включно з назвами деяких місяців^[1].

Головними богами в той час були Юпітер, Марс і Квірін. Юпітер вважався верховним богом, що керував погодою і блискавками. Марса первісно уявляли захисником господарства, потім він став богом війни та батьком Ромула — засновника Риму. Квірін ймовірно був спершу покровителем села Квірінал. Пізніше вважали, що ним став Ромул, коли піднявся на небо. До давніх римських богів належать також Веста, богиня домашнього вогнища, та Янус, бог дверей, початків і кінців. Їхній культ був спершу більш приватним, а з розвитком держави став офіційнішим і їх уже приписувалася більша влада. Культ Вести, який справляли її жриці весталки, тримався впродовж усієї римської античності. Іншими важливими божествами були Діана та Фортуна. Діана спершу ототожнювалася з грецькою Артемідою, богинею полювання. Фортуна спочатку опікувалася врожаєм, а потім стала богинею удачі. Серед інших богів, культ яких відомий у найдавніші часи, Вулкан і Сатурн. Перший — бог вогню, якого ототожнювали з грецьким Гефестом, а другий — бог землеробства, якого ототожнювали з Кроном, батьком Зевса. Етруські царі розпочали і, можливо, завершили найважливіший римський храм, присвячений культу Капітолійської тріади: Юпітера, Юнони (дружини Юпітера та покровительки жінок) та Мінерви (богині мудрості). Його освячення відбулося у 509 або 507 році до н. е. після вигнання етрусків. Після вигнання етрусків частину жрецьких обов'язків їхніх царів перейняв верховний жрець — священний цар^[1].

Поряд з культом богів існував культ манів — духів предків, та більш абстрактних нуменів, які нібито впливали на добробут живих людей^[1][6]. Він лишився і в пізніші століття як спадок первісних анімістичних вірувань^[6].

Римська республіка

Статуя Юпітера

Рим мав тісні економічні зв'язки з Кумами, звідки імпортувалося зерно. Це місто вплинуло на заснування римських храмів у грецькому стилі. Через вторгнення Ганнібала до Італії під час Другої Пунічної війни римляни стали шукати підтримки не тільки в божеств, які на той час вважалися «рідними», а й у іноземних, як Кібела чи Діоніс. Також зріс інтерес до астрології та східних релігійних практик, хоча багато з них і не схвалювалися владою. Філософія стоїцизму отримала широкий відгук у римському суспільстві, популяризувавши ідею фортуни, братерства людей і душі людини як частинки «світової душі». Хоча такі поети, як Енній, сприяли поширенню релігійності, він та комічний драматург Плавт також висміювали уявлення про традиційних римських богів. Історик Полібій, жрець-юрист Сцевола, вчений Варрон та оратор і філософ Цицерон стверджували, що важливість релігії полягає в її силі тримати натовп під контролем^[1].

З південної Італії, внаслідок контактів із Кумами, прийшов культ Церери, храм якої відкрили у 496 році до н. е. та освятили у 493 році до н. е. Церера була давньоіталійською богинею і ототожнювалася з Деметрою, грецькою богинею зерна. Поряд з нею зріс культ Лібера (бога родючості, якого ототожнювали з Діонісом) та Лібери (його жіночого аналога). У V ст. до н. е. збудували храми Сатурна і святилище діоскурів, яким приписувалася допомога римлянам у битві проти латинян на озері Регілл. Куми також відіграли певну роль у запровадженні культу Аполлона та поширенню пов'язаних із них оракулів, але римський Аполлон був більше богом-цілителем. Афродіту запозичили під іменем Венери як богиню кохання. Їй приписувалася роль матері Енея, героя-предка римлян^[1]. Присутність фінікійців на півострові полегшила передачу східних релігійних ідей у період Республіки^[5].

У III—I ст. до н. е. в Римі збудували великі храми: Венери та Мінерви на Авентинському пагорбі, Геркулеса в Остії, Юпітера Статора^[7].

За Республіки повноваження священного царя та його колег послабилися Законом Дванадцяти Таблиць (близько 451—450 роки до н. е.)^[1]. У міру поширення культу Вакха римський сенат визнав його небезпечним і наказав придушити в 186 році до н. е., а згодом культ перейшов у підпілля^[3]. В I ст. до н. е. по Римській республіці поширився мітраїзм^[7].

Римська імперія

Інтер'єр пантеону, сучасний стан

Після закінчення громадянської війни в 30 році до н. е. та встановлення імперії, Октавіан Август, прийомний син диктатора Юлія Цезаря, підіграв уявленням, що попередні лиха були спричинені нехтуванням релігійними обов'язками. Відтоді римським імператорам надавалися все більші почесті. Спершу, за грецькою традицією, як рятівникам (почесті прирівнювалися до почестей богам), а потім і самих імператорів стали визнавати за богів. Їм не молилися, але вшановували. Однак, зі зростанням монотеїстичних тенденцій, цей звичай призвів не стільки до їх ототожнення з богами, скільки до доктрини про те, що вони були обранцями надприродних сил (комітами). Імператори Діоклетіан і Максиміан з огляду на це взяли собі імена Йовій та Геркулій на честь своїх покровителів Юпітера та Геркулеса^[1]. Часто імператор просив обожнювати свого попередника, але Тиберій, Калігула, Нерон і Доміціан не удостоїлися такої честі. Калігула та Нерон вважали себе богами за життя, тоді як Доміціан вважав себе реінкарнацією Геркулеса^[3]. Римські губернатори та чиновники заохочували культ імператорів у завойованих східних провінціях, починаючи з часів Октавіана. У західних частинах імперії цей культ укорінився пізніше. Він поєднувався з культом генія імператора та уособлення Римської держави, богині Роми^[8].

У міру розширення імперії на Балкани, в Малу Азію та в Єгипет, римська релігія поглинула багатьох богів і культів завойованих народів (Вакха, Кібели, Ісіди, Сарапіса). Вплив Греції, однак, залишався чільним^[3]. Як правило, на завойованих територіях римська влада дозволяла місцеві релігії за умови, що їхні прихильники поряд із вшануванням своїх богів вшановуватимуть імператора. Римляни міркували, що коли іноземні боги дозволили завоювати свої народи, то вони визнали верховенство римських богів і мають із ними дружні стосунки^[4].

Багатобожжя поступово втрачало популярність, натомість зростали вірування, що Всесвітом керує єдина сила. Неоплатонізм, мітраїзм, християнство та інші монотеїстичні релігії та вчення отримували дедалі більше прихильників^[1]. Євреї, що сповідували юдаїзм, мали особливий статус. У I ст. до н. е. євреї надали Юлію Цезарю та Октавіану цінну військову допомогу. За це євреям дозволялося сплачувати єврейський храмовий податок замість звичайних римських податків, а також вільно молитися та збиратися, і вони звільнялися від обов'язку вшановувати імператора як бога. Ці привілеї існували до антиримських повстань у 66 році та руйнування римлянами Єрусалимського храму в 70 році^[4].

З другої половини I ст. юдаїзм і виділене з нього християнство сприймалися римською владою вороже, оскільки їхні віряни заперечували божественність імператорів та відмовлялися приносити жертви римським богам. Це зрештою спричинило гоніння на християн, але молода релігія приваблювала все більше людей, оскільки проголошувала рівність усіх перед єдиним Богом. На відміну від інших монотеїстичних релігій, християнами могли ставати римські жінки та раби^[3]. В 50-60-і роки н. е. виникли численні спільноти християн по всьому Середземномор'ю та в самому Римі^[7]. Євреї також зазнавали утисків. Цицерон назвав юдаїзм «варварським забобоном», а Ювенал засуджував римлян, які прийняли юдаїзм. Римляни в цілому були стурбовані зменшенням вшанування їхніх богів і вбачали в цьому загрозу втратити божественну підтримку^[9].

У той же час перші століття нашої ери були часом найвищого розвитку язичницької релігійної архітектури. Близько 125 року завершилося спорудження пантеону — храму всіх богів^[7]. На початку IV ст. в Римської імперії налічувалося близько 1 млн споруд, присвячених різноманітним богам^[10].

Храм Ромула, перетворений на базиліку Косми і Даміана у 527 році

Перехід до християнства

Докладніше: Розповсюдження християнства та Переслідування язичників в християнській Римській імперії

Коли християнство поширювалося імперією, в язичницькому культі вже проявлялися тенденції, що призвели до його занепаду. Бюрократична інертність, поєднання релігійних і політичних посад, численність культів у провінціях, які мало цікавили метрополію, зумовили зростання популярності інших релігій. Язичники Римської імперії переставали бути єдиною силою і це відкрило простір для поширення нових вірувань, які пропонували світоглядну та діяльну альтернативу^[10]. Великі податки, надмірні витрати на військо, грандіозні будівництва та пишні державні святкування сприяли неприязні до політичної влади й поєднаної з нею релігії. Найдинамічніший період релігійних змін припав на століття між 250 і 350 роками^[11]. Поряд з поширенням монотеїстичних релігій зі сходу, відбувалися і трансформації самого римського язичництва. Після середини II ст. і аж до пізньої античності виникали релігійні течії, що проголошували окремого бога верховним, «справжнім» богом, або висувалися ідеї про бога, що стоїть вище за Юпітера, Зевса та інших^[12].

За імператора Костянтина християнство, прибічників якого ставало все більше, отримало визнання. Свою перемогу над Максенцієм у битві біля Мульвійського мосту в 312 році він пояснював тим, що розмістив зображення хреста на щитах своїх воїнів^[10]. У 325 році н. е. Костянтин провів Нікейський собор, примиривши розбіжності між різними християнськими сектами. Він відбудував церкви, зруйновані своїм попередником Діоклетіаном, і, можливо, сам став християнином^[3]. До Костянтина існувала опозиція, що виступала за повернення колишніх порядків, однак, страх втратити владу був сильніший і противники імператора не перейшли до суттєвих дій. Наступний імператор Юліан тимчасово поновив вищість язичництва, за що отримав у християн ймення Юліан Відступник^[10].

Імператор Феодосій, зіткнувшись із серією невдач, змінив язичницький курс розвитку імперії на християнській. Після поразки перед готами в 380 році Феодосій вирішив, що шанування язичницьких богів більше не може бути джерелом процвітання держави. Він розпочав широкі утиски язичників, забороняв жертвопринесення та закривав храми. Зображення божеств демонстративно знищували як символи колишньої епохи. Афінський Парфенон, один з останніх великих храмів імперії, що діяли відкрито, закрили близько 440 року. Відокремлені спільноти язичників, які чинили спротив, не могли змінити становище в цілому^[10].

В останні століття існування імперії головними суперниками християн були вже не язичники, а маніхеї та самаряни^[13].

Практики

Імператор Август (ліворуч) і жерці фламіни на Вівтарі миру, 13 рік до н. е.

Вшанування божеств і духів

Важливим аспектом давньоримської релігії було принесення жертв богам, пов'язане з ідеєю, що сила богів прямо залежить від того, скільки вони «їдять» жертв. Тому жертвопринесення супроводжувалося фразою «macte esto!» («більшай!»)^[1].

Римляни вірили в різноманітних духів-покровителів, яких називали манами. Їх вшановували і як покровителів родини, так і покровителів громади чи всієї держави. Серед них виділявся культ домашніх духів пенатів^[1].

У жертву богами приносили здебільшого свиней, а в особливих випадках овець і волів. Найкращими частинами для піднесення богам вважали серце, печінку та нирки^[1]. Значна частина м'ясних запасів у містах та селищах імперії надходила від забою тварин, яких приносили в жертву^[10]. Людські жертвопринесення можливо існували в етрусків, а в римлян як їхній спадок лишилися гладіаторські бої^[1]. Про принесення в жертву людей, щоб прямо задобрити богів, відомо лише декілька випадків за всю римську історію, що ставалося у винятково скрутні часи, як у 216 році до н. е., після поразки Риму під Каннами^[14].

Молитва була звичайним супроводом жертвопринесень, і в міру ускладнення релігії, включала різні лестощі, умовляння та виправдання, щоб отримати прихильність. Приблизно з III ст. до н. е. існував ритуал запрошення богів підкорених земель до Риму, щоб зробити їх своїми союзниками та збільшувати цим могутність держави^[1].

Магія та ворожіння

Проколота табличка з прокляттям злодію та переліком можливих винуватців

Серед магічних практик вагоме місце посідали прокляття, написів з якими знайдено багато, починаючи приблизно з 500 року до н. е.^[1] Таблички з прокляттями (дефіксиони, подібні до грецьких катадесмоїв), зроблені з тонких листів свинцю, призначалися для впливу на людей чи тварин проти їхньої волі. Після написання прокляття табличку проколювали, символічно знерухомлюючи або зв'язуючи здатність жертви до самостійних дій^[15].

Також давньоримська релігія включала багато табу, заборон на контакти з незнайомцями, трупами, новонародженими дітьми, місцями, в які вдарила блискавка тощо. Вагоме значення надавалося пророцтвам і ворожінням. Відомими в римському світі були Сивілині книги з пророцтвами долі Риму^[1]. Невдачі пояснювалися ігноруванням поганих прикмет^[3].

Жрецтво

Майже всі римські жерці були чоловіками. Жерці окремих божеств називалися фламінами. Головними жерцями були священний цар і верховний понтифік. Соціальне визнання та політичний престиж, що приносили ці посади, сприяли запеклій конкуренції між колегіями жерців за вплив. Їх існувало чотири: понтифіки, авгури, священнослужителі та епулони. Верховний понтифік (голова державного духовенства) був виборною довічною посадою^[1]. З часів Августа імператор приймав титул верховного понтифіка^[3]. Авгури повинні були з'ясовувати, чи схвалюють боги певну дію, тлумачачи різні явища, як-от політ птахів. Етруський метод ворожіння по нутрощах тварин став популярним під час Другої Пунічної війни, але ніколи не досягав офіційного священства. Священнослужителі займалися іноземними обрядами, а епулони наглядали за релігійними святами. Були також феціали, жрецькі чиновники, які займалися різними аспектами міжнародних відносин, такими як договори та оголошення війни. Жриці весталки доглядали за святилищем та вогнем Вести і давали довічну обітницю цноти^[1].

У родинах жрецькі функції виконував батько (патріарх), а сама родина уявлялася як держава в мініатюрі. Влада патріарха була абсолютною, його рішення щодо родини прирівнювалися до рішень імператора чи й перевищували їх. Накази патріарха слід було неухильно виконувати попри все. Він був власником не тільки нерухомого майна, а й своєї дружини, дітей і рабів; і повинен був зберігати й примножувати блага в своїх володіннях^[16].

Свята

Докладніше: Свята Стародавнього Риму

Священні дні різного роду об'єднувалися під назвою «ферії». В ці дні здійснювали ритуали вшанування богів і призупиняли всі нерелігійні справи. Ферії бували публічні та приватні. Усі ці дні зазвичай відзначалися молитвами, жертвопринесеннями та відвідуванням храмів (за винятком траурних днів)^[17].

Римський календар містив 58 регулярних свят, які відзначалися повсюдно. Серед них були 45, які святкувалися в той самий фіксований день щороку, а також іди кожного місяця, які були присвячені Юпітеру, та календи березня, які відводилися Марсу. Великими святами були Луперкалії (15 лютого) та Сатурналії (17 грудня, пізніше продовжені). Були також свята зі змінними датами та місцеві свята^[1]. У Римі IV ст. міський календар визначав 177 священних днів, що шанували понад 30 різних богів та богинь^[10]. Деякі свята проголошувалися одноразово з нагоди особливих подій^[17]. Переліки свят записувалися у списки, звані фастами (в буквальному перекладі «те, що дозволено»).

З початків своєї історії в VII ст. до н. е. римський календар спирався на цикл зміни фаз Місяця, але був недостатньо зручний для ведення державних справ. Крім того, понтифіки часто зловживали своєю владою, додаючи дні до місяців для продовження політичних термінів або втручання у вибори. Невдовзі після того, як Юлій Цезар став римським диктатором, він звернувся за допомогою до Сосігена, александрійського астронома, який порадив йому дотримуватися сонячного року, як це робили єгиптяни. Цезар подовжив 46 рік до н. е. на 67 днів, унаслідок чого новий рік став починатися 1 січня, а не в березні. Він також постановив, що кожні 4 роки до лютого додаватиметься один день (оскільки тривалість року розрахували як 365 і ще ¼ дня, але це трохи більше фактичної тривалості)^[18].

Поховальні практики

Давньоримський мармуровий саркофаг, 200—225 роки н. е.

Докладніше: Римська поховальна практика

У ранні століття римляни переважно спалювали мерців, але з II ст. до н. е. перейшли до їх поховання в саркофагах і в землі^[1][19]. Коли член сім'ї помирав, близька родичка жіночої статі цілувала його в губи, щоб «зловити останній подих». Будь-які останні слова записувалися. Очі померлого закривали, і члени сім'ї ритуально вигукували ім'я людини. Жінки обмивали тіло, клали його на землю та одягали в чистий одяг. У багатих будинках тіло клали на похоронне ложе в атріумі, накрите білою тканиною. Нерідко практикувалося демонстраційне оплакування померлого жінками. Але велика емоційність цього процесу часто засуджувалася. Найм великої кількості плакальниць навіть прямо заборонявся Законом Дванадцяти Таблиць^[20].

Бідняки ховали померлих через ніч після смерті, заможні ж римляни могли намащувати труп пахощами та зберігати до тижня. Трупи зазвичай спалювали за межами населених пунктів, але видатних померлих громадян могли спалювати на головній площі^[21]. Похоронні процесії освітлювали смолоскипами (навіть удень) та супроводжували флейтисти. Близький родич чоловічої статі виголошував промову про мерця. Біля могили чоловік з родини запалював багаття. Воно палало кілька годин, протягом яких членам родини не дозволялося відходити. Завдання зібрати попіл та незгорілі кістки лягло на жінок родини, які клали їх у поховальну урну^[22], що зберігалася в могилі колумбарії^[21]. Перед кремацією з тіла вирізали одну кістку (найчастіше кістку пальця), яку закопували окремо. Видатним особам влаштовували пишно прикрашене похоронне багаття значної висоти^[19]. З нагоди похоронів приносили в жертву свиню, а її м'ясо з'їдали на могилі. На місцях поховання часто лишали написи з прокляттями всім, хто осквернить могилу. Заможні римляни ставили над могилами надгробки, на яких писали ім'я, рід занять і заслуги померлого, та епітафії^[21].

Саркофаги століттями використовувалися етрусками та греками, а римляни перейняли цю традицію доволі пізно. З II ст. у римлян дуже популярними стали поховання в саркофагах. Найрозкішніші були з мармуру, але їх також виготовляли з інших каменів, свинцю та дерева. Більшість західних римських саркофагів розміщувалися всередині мавзолеїв біля стіни або в ніші, і тому були прикрашені лише спереду та з двох коротких боків. Зображення на саркофагах бували як декоративними, так і показували рід занять померлого. Використання саркофагів продовжувалося і в християнський період^[23].

Після поховання родина поверталася додому для обряду очищення. Через 9 днів родина поверталася до могили для церемоніальної трапези^[21]. Членам сім'ї до того часу не дозволялося відвідувати інших, займатися публічними справами чи проводити інші релігійні ритуали. Сім'я клала соснову гілку або гілку кипариса над дверима будинку, щоб попередити інших, що вони осквернені. На той час вони носили траурний одяг, який мав сірий або «брудний» вигляд; вони не милися та не заплітали волосся^[24]. Найняті плакальниці теж вважалися на 9 днів оскверненими. Духовна нечистота приписувалася музикантам, які супроводжували похоронні процесії, копачам могил^[20]. Верховний жрець Юпітера (фламін Діаліс) та його дружина не повинні були ніколи в житті торкатися мерця чи навіть бути свідками похоронної процесії^[22].

Члени родини могли відвідувати могилу через регулярні проміжки часу, наприклад, у день народження померлого. Вільновідпущених рабів іноді ховали у сімейній гробниці їхнього покровителя. Бідніше населення користувалося послугами похоронних асоціацій, яким щомісяця сплачували внески, щоб забезпечити собі належне поховання^[21].

Релігійне мистецтво

Скульптура Капітолійської тріади: Юнона, Юпітер і Мінерва, 160-180 роки н. е.

Найдавніше зображення бога, створене в Римі, датується VI ст. до н. е. періодом етруського панування. Це була статуя Аполлона роботи Вулки з Вейї. Коли вплив етрусків на Рим зменшувався, а панування Риму поширювалося через Апеннінський півострів, контакти з грецьким мистецтвом здійснювалися вже переважно не через Етрурію, а безпосередньо через Кампанію та Велику Грецію. Найдавніша згадка про римські реалістичні портрети приватних осіб міститься в описі грецьким істориком Полібієм образів предків («масок»), які виставлялися та носилися на патриціанських похоронах у середині II ст. до н. е. Похоронні маски предків, виготовлені з воску або теракоти, стали надзвичайно індивідуалізованими та реалістичними до середини II ст. до н. е.^[25] Саркофаги часто містили деталізовані різьблення, що показувало міфологічні сцени^[26]. Гробниці заможних римлян прикрашали статуями та бюстами. Деякі зображення з гробниць дають уявлення про вигляд втрачених храмів та інших будівель^[27]. Зображення богів прикрашали майже всі римські монети^[10].

Храми спершу слугували місцями для ворожінь. Етруські храми виготовлялися з дерева з теракотовими орнаментами. Поступово римляни використовували міцніші матеріали, такі як туф, травертин, мармур, цемент і цегла^[1]. Серед головних давньоримських храмів: Пантеон або Храм усіх богів, храм Геркулеса Віктора, Портуна, Ромула, Антоніна і Фаустини, Адріана, Вести, Сатурна, Беллони, не рахуючи храмів у провінціях.

Центральною святинею кожного храму слугувала статуя божества, що «жило» там. Римські вівтарі зазвичай були скромними та простими, але деякі зразки імперського періоду, зроблені за грецьким зразком, вирізнялися вишуканістю, як Вівтар миру^[28]. Невеликі бронзові статуетки та керамічні фігурки, виконані з різним ступенем художньої майстерності, знайдені в великих кількостях, особливо в провінціях. Ймовірно вони використовувалися вдома та в місцевих святилищах, чи слугували вотивними предметами. Зазвичай вони демонструють більше регіональних відмінностей у стилі, ніж великі та більш офіційні скульптури^[29].

Вплив

На відміну від давньогрецької, давньоримська релігія трансформувалася не через раціоналізацію, а через політизацію. Вона розвинулася не у філософію, а в політичну ідеологію Римської держави. Найдавніші зразки римського права розроблялися колегією понтифіків і законам приписувалося божественне походження. Зміщення у більш світські закони відбулося тільки з прийняттям Дванадцяти Таблиць^[30].

Від римських імператорів християнські папи перейняли титул «понтифік». Святі, з їхнім розподілом функцій, продовжували ідеї про божеств-покровителів. Церковний календар зберігає численні залишки дохристиянських свят, зокрема Різдво містить елементи Сатурналій і дня народження Мітри^[1]. У багатьох європейських мовах назви свят, урочистостей, утворені від фастів, зокрема «фестиваль»^[31]. Від назви храму Юнони Монети (Юнони Застержениці) походить слово «монета», позаяк він використовувався як монетний двір, а також англійська назва грошей взагалі (money).

Тісний зв'язок римської релігії з астрологією був причиною несприйняття геліоцентричної системи Аристарха Самоського (близько 270 р. до н. е.). Взагалі римляни зробили дуже малий внесок у розвиток космології, за винятком назв планет^[1].

Християнський світ користувався Юліанським календарем до 1582 року, коли папа Григорій XIII доручив єзуїтському астроному Христофору Клавію розробити новий календар, відомий потім як Григоріанський^[18].

Італійське Відродження розглядало всі збережені старожитності як моделі для наслідування та привласнення. Теми богів та героїв язичницької міфології використовувалися для алегоричних зображень явищ природи та людських якостей. Художники епохи Відродження навіть намагалися відтворити давні шедеври, відомі за детальними описами. Бароко та класицизм продовжили використовувати персонажів і сюжети з давньоримської та давньогрецької міфології^[32].

Римське неоязичництво

Святкування Дня Народження Риму в 2024 році

Докладніше: Романізм (релігія)

Хоча багато держав вважали себе наступницями Стародавнього Риму, жодна з них не виявляла зацікавленості у відродженні давньої релігії та духовності язичницького Риму. Починаючи з кінця XIX та початку XX ст., прихильники романтизму зацікавилися відродженням релігій давньої дохристиянської Європи. До 1920-х років релігійні рухи в Італії почали досліджувати та відроджувати давньоримську релігію. До 1980-х років почали з'являтися численні релігійні організації, які мали на меті відродити давньоримську релігію, переважно в Італії. Поміж них Nova Roma, що базується в США, та Res Publica з Італії^[33].

У 2009 році група неоязичників, прибічників римського язичництва, придбала територію біля Полтави в Україні, де спорудила храм Юпітера-Перуна^[33][34].

Див. також

• Стародавній Рим
• Відповідність римських і грецьких богів
• Християнство Стародавнього Риму