Ціолковський Костянтин Едуардович

Костянти́н Едуа́рдович Ціолко́вський (5 (17) вересня 1857(18570917) — 19 вересня 1935) — російський і радянський вчений-самоук, який розробляв теоретичні питання космонавтики, мислитель езотеричного спрямування, що займався філософськими проблемами освоєння космосу^[4]. На рівні з німцем Германом Обертом та американцем Робертом Ґоддардом один із піонерів ракетної техніки.

Костянтин Едуардович Ціолковський
Народився	5 (17) вересня 1857(1857-09-17) Іжевське, Рязанська губернія, Російська імперія
Помер	19 вересня 1935(1935-09-19) (78 років) Калуга, РРФСР
Поховання	Калуга
Місце проживання	Російська імперія  СРСР
Країна	Російська імперія  Російська СФРР  СРСР[1][2][…]  Російська республіка
Національність	росіяни
Діяльність	бортінженер, математик, винахідник, письменник, письменник наукової фантастики, фізик, філософ, астроном, науковець, космолог, педагог
Alma mater	В'ятська чоловіча гімназіяd
Галузь	космонавтика
Членство	Академія наук СРСР[3]
Відомий завдяки:	Формула Ціолковського
Рід	Q6545773?
Батько	Q131577849?
У шлюбі з	Ціолковська Варвара Євграфівна
Діти	Ціолковська Любов Костянтинівнаd
Нагороди	Міжнародна зала космічної славиd (1976)
Автограф
Висловлювання у Вікіцитатах  Ціолковський Костянтин Едуардович у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ціолковський.

Походив зі шляхетського роду герба Ястршембець. Майже повністю оглухнувши в дитинстві внаслідок скарлатини, Ціолковський не здобув систематичної освіти (навчався чотири роки у В'ятській гімназії^[ru] та три роки займався самоосвітою). 1879 року склав іспит на звання народного вчителя й до 1921 року викладав математику й фізику в училищах Боровська та Калуги, паралельно намагаючись зацікавити наукову спільноту своїми проєктами аеропланів і суцільнометалевого дирижабля^[ru], а згодом — і ракетної техніки. Видав власним коштом численні праці, зокрема присвячені обґрунтуванню ідеї космічного пантеїзму.

Ціолковський дослужився до колезького асесора (1889), за педагогічні успіхи був нагороджений орденом Святого Станіслава третього ступеня (1906). У 1920 році став членом Російського товариства любителів світознавства^[ru], здобув персональну пенсію радянського уряду, а 1932 року — орден Трудового Червоного Прапора.

У своїх науково-фантастичних творах, як прихильник і пропагандист ідей освоєння космічного простору, Ціолковський пропонував заселити космос за допомогою орбітальних станцій, висував ідеї космічного ліфта та потягів на повітряній подушці. Він вважав, що розвиток життя на одній із планет колись досягне такої могутності й досконалості, що дозволить подолати силу тяжіння й поширити життя по всьому Всесвіту. Необхідним етапом на шляху до розселення людства в космосі він уважав піднесення інтелектуалів і створення людства, позбавленого пристрастей, але з великим розумом, який дозволить здійснити «раціональне мирне існування»^[5][6]. Ця езотерична утопія Ціолковського стала важливим стимулом для розроблення основ ракетно-космічної техніки.

Учений також обґрунтував використання ракет для польотів у космос, ще у 1920-х роках дійшов висновку про необхідність застосування «ракетних потягів» — прообразів багатоступеневих ракет; розглядав питання виживання людини в умовах невагомості під час тривалих космічних подорожей. Основні його наукові праці — з аеронавтики, ракетодинаміки й космонавтики — починалися зі спроби застосувати математичний апарат для розв'язання фантастичних завдань. Багато дослідників, зокрема Яків Перельман, характеризували Ціолковського як мислителя, що значно випередив свій час.

Після 1930-х років у СРСР сформувалося уявлення про Ціолковського як про геніального вченого-самоука; це уявлення швидко набуло популярності в усьому світі, чому сприяли філателія та науково-фантастичні твори. Потужним стимулом до вивчення його здобутків став початок космічної ери, який збігся зі сторіччям від дня народження Ціолковського, що відзначалося 1957 року. На честь ученого встановлено пам'ятники в Калузі та Москві, існують його будинок-музей у Калузі^[ru] та в селі Іжевське Рязанської області. 1954 року була заснована Медаль імені Ціолковського. У 1961 році на його честь названо кратер на зворотному боці Місяця^[ru], а 2015 року — місто біля космодрому «Східний».

Біографія

Походження. Ранні роки (1857—1868)

Едуард Ігнатійович Ціолковський — батько

Марія Іванівна Юмашева — мати

В автобіографічному рукописі «Риси мого життя», написаному 1935 року, Костянтин Ціолковський стверджував, що його батько мав «…родинний зв'язок із Северином Наливайком». Відомо, що шляхетський рід Ціолковських^[pl] герба Ястржембєць згадується з 1697 року в селі Цюлково Плоцького воєводства. Того ж року родоначальник — Яків Ціолковський — брав участь у засіданні сейму під час обрання польським королем Августа ІІ. Представники роду володіли селами Велике й Мале Цюлково до 1777 року. Після першого поділу Речі Посполитої прадід — Фома Ціолковський — втратив свої маєтності й переїхав на Житомирщину. У Російській імперії 1786 року народився Ігнатій Фомич Ціолковський — дід майбутнього вченого. Його молодший син, якого по-польськи звали Макарій Едуард Еразм, народився 31 березня 1820 року. Рішенням Сенату Російської імперії від 28 травня 1834 року Едуард отримав свідоцтво про дворянське походження, що дозволило йому вступити до Лісового інституту^[ru]. 1841 року Едуард Ігнатійович Ціолковський закінчив його зі званням прапорщика другого розряду^[7][8].

Його син Едуард Ігнатійович Ціолковський, батько майбутнього науковця, служив у Вятській губернії, а з 1843 року — в Рязанській, у Пронському повіті^[ru]. У селі Довгому він познайомився з дрібнопомісними дворянами татарського походження Юмашевими, які також володіли бондарною та кошиковою майстернями. У січні 1849 року він узяв шлюб із їхньою донькою Марією Іванівною за православним обрядом. Улітку того ж року Едуарда Ціолковського перевели до Спаського повіту^[ru] в село Іжевське^[ru], де в будинку на вулиці Польній (нині — Ціолковського) народилися їхні діти. За спогадами сина, Едуард Ігнатійович був за вдачею похмурим, холодним, стриманим і рідко виявляв почуття назовні; одного разу сварка з дружиною дійшла до того, що він навіть хотів із нею розійтися. За тими ж спогадами, батько «помірно вживав спиртне», усе життя курив. Маючи практичну освіту, він не знав іноземних мов (окрім польської, якою читав газети), не вирізнявся релігійністю й не був патріотом Польщі; у домі завжди говорили російською^{[Прим. 1]}. Незадовго до смерті Едуард Ціолковський зацікавився Євангелієм, імовірно, під впливом толстовства. За спогадами Костянтина Ціолковського, його мати не дожила до сорока років, переживши 13 тяжких вагітностей. Із дітей вижили семеро — дві доньки та п'ятеро синів, серед яких і сам Костянтин, який народився 5 (17) вересня 1857 року^{[10][Прим. 2]}.

У 1860—1868 роках і згодом у 1878—1881 роках родина Ціолковських мешкала в Рязані, займаючи кілька приміщень у міській садибі Колеміна (нині — вулиця Вознесенська, 40). Батько служив діловодом Лісової контори, а згодом викладав природознавство в землемірних класах Рязанської гімназії^[ru]; колеги вважали його «червоним» і вільнодумцем. Матеріальне становище було скрутним — в архіві зберігся запис про виплату Едуардом Ціолковським заборгованості за оренду за весь 1865 рік. Домашнім вихованням і початковою освітою дітей займалася мати, яку син вважав дуже здібною й освіченою жінкою. Костянтин навчився читати самостійно у віці семи років за «Казками» Олександра Афанасьєва. Біографи називають його дитинство «щасливим»: імовірно, він не був пригнічений суворим вихованням і відзначався фізичною активністю. Його цікавили природничі науки й техніка: у віці восьми років мати подарувала йому іграшковий аеростат, який наповнювали воднем; Костянтин захоплювався запуском повітряних зміїв, до яких міг прив'язати коробочку з тарганом.

1867 року сусідами по будинку було сімейство Василя Аполлоновича Бєлопольського — рідного брата астронома Аристарха Бєлопольськиого; його син Петро товаришував із братами Ціолковськими. Навесні 1868 року Едуарда Ігнатійовича перевели на службу до Вятки^{[13][14][15][16][17][18]}.

Приблизно на початку 1867 року (сам він не міг точно датувати подію) Костянтин тяжко застудився, катаючись узимку на санчатах. Хвороба перейшла в гостру скарлатину, і через ускладнення він майже повністю втратив слух. Це надзвичайно ускладнило його спілкування з оточенням і визначило особливості характеру та розвитку Ціолковського на все життя^[19].

Освіта. Життєве покликання (1869—1880)

В'ятка. Гімназія

Костянтин Ціолковський у віці 6–7 років

У 1868 році Едуард Ігнатійович Ціолковський був призначений столоначальником Лісової контори у Вятці. Ймовірно, переведення було зумовлене тим, що в цьому місті мешкали родичі, зокрема старший брат Нарціз. Крім того, у В'ятці було багато засланих поляків, які служили в різних відомствах^[20]. Родина Ціолковських залишалась у Вятці до 1878 року; вони мешкали в садибі Швецової, а в 1873—1878 роках — у будинку Шуравіних^[21][22]. Восени 1870 року померла мати — Марія Іванівна Ціолковська; точна дата її смерті невідома^[23]. Судячи з подвірного перепису 1873 року, Ціолковські могли дозволити собі утримувати покоївку та кухарку; разом із ними мешкала й своячениця — Катерина Іванівна Юмашева^[24]. Станом на 1876 рік Едуард Ціолковський обіймав посаду губернського землеміра в чині надвірного радника, отримуючи 600 рублів річного окладу та додатково 200 «кормових» рублів^[25][26].

Костянтина Ціолковського у 12-річному віці — на початку серпня 1869 року — віддали до Вятської класичної гімназії^[ru], звільнивши при цьому від плати за навчання^[12][23]:

Наслідки хвороби — відсутність чітких слухових відчуттів, від'єднаність від людей, приниження від каліцтва — сильно мене притупили. Брати навчалися, а я не міг. Чи це було наслідком отупіння, чи тимчасової несвідомості, властивої моєму вікові й темпераменту, я й досі не знаю[27].

Кочетков зазначав, що саме в гімназії Ціолковському прищепили навички самоосвіти та повагу до теоретичних знань^[28]. Водночас, за збереженими журналами, Костянтин вирізнявся жвавим характером, неодноразово піддавався дисциплінарним стягненням, а через неуспішність із латини, грецької, німецької та російської мов, а також із Закону Божого, був залишений на другий рік у другому класі^[29]. Наслідком ізоляції стала більш-менш несистемна самоосвіта, якою Ціолковський наполегливо займався з 14–15 років. Переважно воно зводилося до арифметики, геометрії та фізики; Костянтин навчився працювати на токарному верстаті, почав замислюватися над створенням аеростата^[30][31]. Батько, очевидно, розуміючи здібності сина, вирішив направити його до Москви. У липні 1873 року Костянтина офіційно відрахували з четвертого класу гімназії «для вступу до технічного училища». Він вирушив до Москви з рекомендаційним листом Бєлопольського^[24]. Ймовірно, його супроводжував батько: зберігся документ від 24 липня 1873 року, за яким Едуард Ціолковський отримав 29-денну відпустку^[32].

Москва

Московський період життя Ціолковського мало задокументований і, наприкінці його життя, був сильно міфологізований самим ученим. На прожиття Костянтину виділялося близько 10 рублів на місяць (іноді вдавалося отримати 15), причому він намагався витрачати на себе якомога менше, і протягом трьох років буквально жив на хлібі й воді — близько 3 копійок на день; решту грошей — цілком достатню за тогочасними цінами суму — витрачав на книги, матеріали для фізичних і хімічних дослідів тощо^[33]. Крайній аскетизм побуту не завадив першому романтичному захопленню: господиня квартири — праля — розповіла про свого дивного «подвижника»-постояльця своїм клієнтам — заможний купецькій родині, позначеній у спогадах як «Ц» (Циплакови або Циммермани). У результаті між освіченою дівчиною з цієї родини (її ім'я ніде не згадується) та Ціолковським зав'язалося листування, що тривало близько двох років і було припинене за волею її батьків^[34][35]. За результатами досліджень Кочеткова, Ціолковський мешкав на Петропавлівській вулиці^[ru] неподалік від будинку Циммерманів у Лефортовому^[ru][36]. За словами самого Ціолковського, він займався у Чертковській публічній бібліотеці^[ru], де його прихильно приймав «відомий аскет Федоров, друг Толстого і дивовижний філософ і скромник», зокрема видаючи йому заборонені цензурою книги. Проте, за іншими свідченнями самого Ціолковського, з філософськими поглядами Федорова він ознайомився лише багато років потому^[37]; крім того, у бібліотеці той працював лише з 1876 року й не міг справити на Ціолковського особливо глибокого впливу^[38]. Кочетков висловив припущення, що Ціолковський міг навчатися у Миколи Петровича Малініна, викладача Зразкової школи при Московській учительській семінарії^[39]. Інакше кажучи, ступінь самостійності Костянтина в столиці був значно перебільшений, а Едуард Ціолковський діяв через Аристарха Бєлопольського та прагнув підготувати сина до вступу в Московське технічне училище^[ru]. Ймовірно, учителі розпізнали в Костянтині педагогічний талант і запропонували змінити програму занять; принаймні це добре пояснює подальші події^[40].

Моїсеєв, аналізуючи заняття Ціолковського цього періоду, зазначав, що він «ставить собі в цей період низку проблем — нових, не вичитаних, можливо, а придуманих і лише навіяних читанням. Усі ці проблеми такі, що потребують певного механічного оформлення, розв'язання»; це визначається як «вивчення основ фізики та механіки за допомогою методу етюдного технічного проєктування»^[41]. Водночас Гелій Салахутдінов не вважав його математичну підготовку та отриману освіту достатньо ґрунтовними: «розбираючись в елементарній алгебрі, він не мав твердих навичок у тригонометрії і в чотирьох спробах знайти тригонометричні функції у трикутнику двічі помилився. З вищої математики він умів диференціювати та інтегрувати найпростіші вирази, а також розкладати функції в ряд»^[42]. Вагомий вплив на формування світогляду Ціолковського мали праці Дмитра Писарєва^[ru], у якого він перейняв методи популяризації наукових знань; певною мірою Костянтин Едуардович відчував і літературний вплив його образного стилю^[43].

В'ятка — Рязань

Садиба Шуравіних у В'ятці (нині — Кіровський музей К. Е. Ціолковського, авіації та космонавтики)

1876 року Костянтин повернувся до Вятки. Зазвичай у біографіях зазначається, що причиною цього стало те, що батько більше не міг його утримувати, однак це спростовується тим, що Едуард Ігнатійович отримував допомогу в 100 рублів на рік на виховання дітей, яка виплачувалася протягом шести років. За сприяння батька Ціолковський влаштувався репетитором з алгебри та геометрії й користувався успіхом, оскільки вмів доступно пояснювати матеріал і демонструвати його на власноруч виготовлених моделях. Костянтин ніколи не торгувався, тому його оплата коливалася від 25 копійок до одного рубля за годину занять. Заробітки стали регулярними, дозволили накопичити певну суму й орендувати окреме приміщення під майстерню-лабораторію. Старший брат Олександр, закінчивши Лісовий інститут, служив неподалік — у Слободському. 7 листопада 1876 року від тифу помер молодший брат Ігнатій — здібний гімназист шостого класу. Раніше, у 1875 році, померла й молодша сестра Катерина, похована поряд із матір'ю. Нарешті, у 1878 році Едуард Ціолковський вийшов на пенсію та вирішив повернутися до Рязані. До того часу батько також страждав на глухоту й певне нервове захворювання, що спричиняло «судоми всіх кінцівок і тривале знесилення ніг»^{[44][45][25][46]}. Разом із батьком і Костянтином залишилися тітка Є. І. Юмашева (51 рік) і 13-річна сестра Марія. Старшого брата Олександр того ж року перевели до Бобровського повіту Воронезької губернії, а брат Йосип (який раніше закінчив Казанське піхотне училище^[ru]) повернувся з фронту російсько-турецької війни у чині штабс-капітана^[47][48].

Родина Ціолковських оселилася на орендованій квартирі в будинку Трубникової на Садовій вулиці^[47]. У Рязані не було можливості давати уроки, і накопичені гроші швидко закінчилися. 16 листопада 1878 року Костянтин пройшов медичну комісію і був звільнений від військової служби через глухоту та прогресуючу короткозорість^[49]. У свій день народження Ціолковський склав екстерном іспит на звання вчителя народних училищ. Найскладнішим виявився іспит з «Закону Божого» (5 вересня 1879 року), за яке він отримав відмінну оцінку. Іспит із російської мови (12 вересня) був оцінений задовільно, а з арифметики й алгебри (13 вересня) — на найвищий бал; пробний урок також було визнано комісією задовільним^[50]. Призначення на посаду затяглося на чотири місяці, протягом яких Костянтину вдалося влаштуватися репетитором у поміщицькій родині, у бібліотеці якої були «Основи хімії» Менделєєва. До цього періоду належать його перші рукописи з проєктами літальних апаратів, а також нотатки про тяжіння й відцентрову силу, деякі креслення та розрахунки. У селі він також захопився селянською дівчиною, яку додатково навчав грамоті. 24 січня 1880 року прийшло повідомлення про призначення Ціолковського вчителем арифметики й геометрії в Боровське міське училище. Батько був настільки радий успіхам сина, що власним коштом замовив йому службовий мундир і шинель на суму 32 рублі, які Костянтин повернув під час канікул із першої зарплати. Едуард Ігнатійович Ціолковський раптово помер 9 січня 1881 року на шістдесят першому році життя. Лист із повідомленням дійшов до сина надто пізно, тож він навіть не зміг бути на похороні; на цьому сімейні зв'язки Костянтина Едуардовича фактично обірвалися^[51][52][53].

Боровськ (1880—1892)

Одруження

Прибувши до Боровська, Ціолковський спершу зупинився в готелі, а вже наступного дня його запросили до будинку начальника училища Толмачова. Отримавши підйомні гроші, молодий учитель орендував кімнату в порожньому будинку, де вже першої ночі мало не задихнувся чадним газом, після чого зміг розірвати договір. Згодом він зняв квартиру (що складалася із зали, передпокою та двох бічних кімнат) у священника єдиновірницької^[ru] Покровської церкви отця Євграфа Соколова. Будинок належав парафії та стояв на околиці, на старому Калузькому тракті. Квартира була тихою і добре підходила для наукових занять, хоча отець Євграф «сильно зловживав спиртним». Родина Соколових також запросила Ціолковського харчуватися в них. Незважаючи на глухоту, він швидко зійшовся з колегами по училищу, особливо з наглядачем Толмачовим, учителем С. Чертковим (який згодом став першим видавцем праць Костянтина Едуардовича) та іншими^[54][55].

Різдвяна церква в селі Роща, де вінчався Ціолковський

20 серпня 1880 року Костянтин Ціолковський одружився з дочкою свого квартирного господаря — 23-річною Варварою Соколовою. Вінчання відбулося в селі Роща, за чотири версти від міста; поручителями виступили вчитель історії Чистяков і вчитель єпархіального училища Толмачов, а також священник Євграф Соколов і його син, семінарист Іван. Того ж дня Ціолковський придбав у купця Воропяннікова токарний верстат і привіз його додому^[56]. У своїх пізніших спогадах він так описував свій шлюб:

Я одружився <…> без кохання, сподіваючись, що така дружина не буде мною вертіти. Вона працюватиме і не заважатиме мені робити те саме. Ця надія повністю справдилася. Така супутниця не могла виснажити мої сили: по-перше, вона мене не приваблювала, по-друге, і сама була байдужою й безпристрасною. У мене був уроджений аскетизм, і я всіляко йому сприяв. Із дружиною ми завжди жили в окремих кімнатах, іноді навіть через сіни. <…> До шлюбу і після нього я не знав жодної жінки, крім дружини. Мені соромно говорити про інтимне, але ж я не можу брехати. Кажу і про погане, і про добре. Шлюбу я надавав лише практичного значення[57].

Сам Ціолковський визнавав, що його шлюб був нещасливим, а атмосфера в родині — гнітючою. За вдачею Костянтин Едуардович був деспотичний і не терпів заперечень; водночас, наскільки дозволяли сили, допомагав дружині по господарству (навіть шив собі та їй сорочки на швейній машинці), хоча з часом усе, що відволікало його від занять, дедалі більше дратувало його. Грошей на прислугу не було, тож більшість побутових потреб (включно із заготівлею припасів на зиму) задовольняли власними силами. Мешканці Боровська вважали дружину вчителя «великомученицею». У Костянтина Едуардовича та Варвари Євграфівни було семеро дітей: старша донька Любов (1881—1957), сини Ігнатій (1883, покінчив життя самогубством у 1902 році), Олександр (1885—1923, також самогубство), Іван (1888—1919); пізніше вже в Калузі народилися молодший син Леонтій (1892, помер наступного року від кашлюку) і дві молодші доньки — Марія (1894—1964) та Анна (1897—1922). В автобіографії Ціолковський писав: «від таких шлюбів діти не бувають здоровими, щасливими й радісними»^{[58][59][60][61]}.

Учительська та наукова діяльність

Музей Ціолковського в Боровську

Після смерті Толмачова наглядачем училища став Є. Ф. Філіппов, з яким у Ціолковського стосунки не склалися. Втім, педагогічний талант молодого вчителя приваблював учнів — він ніколи не зловживав покараннями, не підвищував голос і вмів цікаво пояснювати матеріал^[58]. Як дворянин, Ціолковський мав доступ до місцевих дворянських зборів, зблизився з повітовим предводителем дворянства^[ru] Д. Я. Курносовим і давав уроки його дітям, що певною мірою захищало вчителя від свавілля начальства. Згодом єпархіальні власті зажадали від Ціолковського пояснень щодо його благонадійності та ставлення до Священного Писання; характеристику на нього подав тесть, священник Євграф Соколов, а також колеги по училищу^[62]. Після від'їзду тестя з міста Ціолковським у 1883 році довелося шукати інше житло, а згодом переїхати ще раз — на Калузьку вулицю. Їхніми сусідами були цікаві люди: місцевий краєзнавець Глухарьов, судовий слідчий Феттер — власник великої бібліотеки, а також ентузіаст Шокін, який вирощував у теплиці лимони та апельсини й запускав разом із Ціолковським літальні моделі^[60]. Костянтин Едуардович набув у місті стійкої репутації дивакуватої людини, яка підтримувалась його химерними витівками. Окрім нічних феєрверків і запуску повітряного змія з ліхтарем, він міг користуватися вакуумним насосом (який, за спогадами, «видавав непристойні звуки»), коли в господарів збиралася компанія; іноді запрошував відвідувачів «скуштувати невидимого варення», запускав електричну машину й бив гостей струмом. Для домашніх майже нестерпною була його звичка наспівувати під час роботи в майстерні. У певному сенсі Ціолковський став яскравим утіленням образу ентузіаста-одинака, захопленого наукою^[63][64].

Перша друкована праця Ціолковського «Тиск рідини на рівномірно рухому в ній площину» (Праці відділення фізичних наук Імператорського товариства аматорів природознавства, т. IV)

У 1882—1883 роках Ціолковський написав свої перші наукові роботи, присвячені кінетиці газів і аеродинамічній подібності (обидві не збереглися). Рукопис першої статті потрапив на рецензію до Петра Фан-дер-Фліта^[ru], який високо оцінив ентузіазм і здібності провінційного вчителя; у результаті Ціолковського прийняли до Російського фізико-хімічного товариства^[65]. У 1884 році він отримав чин губернського секретаря (зі старшинством від 26 березня 1880 року), а з 8 листопада 1885 року — чин колезького секретаря. 23 грудня 1886 року Ціолковського підвищили до титулярного радника. 1886—1887 роки стали для нього плідними: він завершив розрахунки великого керованого аеростата, а також написав повість «На Місяці». Навесні 1887 року Боровськ відвідав Павло Голубицький^[ru], який, вражений знайомством із Ціолковським, організував йому поїздку до Москви. Там, у Політехнічному музеї на засіданні Товариства любителів природознавства^[ru] Ціолковський виступив із доповіддю про металевий аеростат. Після повернення, 23 березня 1887 року, будинок Ціолковських згорів (сусід-вугляр випадково підпалив сінник), загинула бібліотека й майже все майно. Учитель на довгий час занурився в депресію, яка виявлялася в зовнішній байдужості. Новий будинок затопило під час повені 1888 року, вода не сходила все літо й підмила ґанок. Ймовірно, саме тоді Ціолковський пережив перше містичне видіння — він побачив правильний чотирикінцевий хрест у хмарах як «доказ» надприродного буття. Восени родина переїхала до зручної квартири на Молчановській вулиці (меблі залишилися від попередніх господарів), орендна плата становила 6 рублів на місяць — чверть учительської платні. Доньку Любов зарахували до гімназії, інших дітей навчав сам батько. За спогадами, у школі він був спокійним і терплячим, однак до своїх дітей ставився суворо, легко гарячкував і часом бив їх; за провину міг поставити в кут або тиждень не випускати з дому. Від дітей він вимагав беззастережного послуху^[66][67].

У 1889 році Ціолковський отримав чин колезького асесора (зі старшинством від 23 березня) і продовжував удосконалювати педагогічні методи. 1890 року він розробив нові навчальні програми з арифметики й геометрії для 1–3 класів, затверджені педагогічною радою Боровського училища. Улітку 1890 року попечитель Московського навчального округу запропонував Ціолковському переведення до Владимирського училища; він погодився, але переведення не відбулося. Тим часом Ціолковський завершував проєкт металевого дирижабля, який представив 23 жовтня на засіданні Імператорського Російського технічного товариства; проєкт схвалили, однак у фінансуванні відмовили. 1891 року Ціолковський розробив проєкт аероплана, який надіслав Миколі Жуковському; той оцінив роботу цілком прихильно^[68]. Нарешті, 27 січня 1892 року директор народних училищ Калузької губернії Д. С. Унковський звернувся до Москви з клопотанням про переведення Ціолковського — «одного з найздібніших і найстаранніших викладачів» — до Калуги. 4 лютого клопотання задовільнили, оклад мав становити 36 рублів на місяць. Місто Боровськ влаштувало Ціолковському урочисті проводи: хор хлопчиків співав «Многая літа», а колектив училища виголосив напутнє слово^[69].

Калуга (1892—1935)

• Родина Ціолковського в Калузі
• 
  К. Е. Ціолковський із дзеркалом, 6 липня 1902 року. Фото О. Ассонова
• 
  Ціолковський із донькою Марією, вересень 1899 року. Фото О. Ассонова
• 
  Родина Ціолковських під час повені 1908 року. Фото К. Ціолковського (автоспуск)
• 
  Ціолковський із дружиною та доньками влітку 1914 року. Фото О. Ассонова

Дім і науково-технічна діяльність (1892—1917)

Костянтин Едуардович Ціолковський прожив у Калузі всю зрілість і старість — від 35 до 78 років. Разом із ним до губернського центру були переведені його колеги з Боровська — С. Чертков, Є. Казанський і В. Єргольський. Учитель географії Є. Єрємеєв допоміг зняти квартиру на Георгіївській вулиці^[ru] в будинку Тимашової. Із 4 лютого 1892 року Ціолковський працював учителем арифметики та геометрії в повітовому училищі. 8 серпня в Калузі народився молодший син родини — Леонтій. Наступного року сім'я переїхала до зручнішої квартири на тій самій вулиці; саме там народилися молодші доньки. Ціолковський підтримував дружні стосунки з боровським повітовим предводителем дворянства Дмитром Курносовим, тому літо 1893 року провів у його маєтку, навчаючи його дітей. Однорічний син Леонтій помер від кашлюку під час відсутності батька. Основою життя Ціолковського в другій половині 1890-х років стали його роботи над металевим аеростатом і спорудження у 1897 році аеродинамічної труби. Напружена праця призвела до тяжкої хвороби, що восени 1897 року ускладнилася перитонітом. Завдяки старанням лікарів В. Н. Єргольського та І. А. Казанського операція пройшла успішно, і Ціолковський вижив, але, ймовірно, пережив клінічну смерть^[70]. У спогадах він писав:

Останнє, що я запам’ятав, — це відчуття падіння в якусь прірву, а потім мене огорнула темна хмара. Скільки часу я перебував у небутті — не знаю. <…> Відтоді я знаю, що таке небуття — це безчуття, відсутність будь-яких відчуттів і думок, а отже, і самого свідомого існування[71].

З 1899 року Ціолковський додатково викладав фізику в жіночому єпархіальному училищі — закритому навчальному закладі для дітей духовенства^[72]. Того ж року він знову звернувся до Академії наук із проханням звернути увагу на його праці з аеродинаміки, і в 1900 році отримав із Петербурга 470 рублів, за які зміг збудувати нову аеродинамічну трубу. Крім того, за двадцятирічну бездоганну службу він отримав пенсію 324 рублі на рік. У травні 1903 року вийшла праця «Дослідження світових просторів реактивними приладами». Того ж року сталася трагедія: 19-річний син Ігнатій, студент Московського університету, наклав на себе руки 2 грудня 1903 року, прийнявши ціаністий калій. Батько поїхав до Москви на похорон, знепритомнів і важко повертався до тями. Ці події стали поштовхом до написання «Етики»^[73][74]. Гроші, призначені на навчання Ігнатія, дозволили старшій сестрі Любові закінчити Вищі жіночі курси^[75].

К. Е. Ціолковський на велосипеді, 1932 рік. Фото Ф. Чміля

5 травня 1904 року Ціолковський на заощаджені кошти придбав власний будинок на Коровінській вулиці. Спочатку це була одноповерхова споруда з однією кімнатою (згодом поділеною навпіл) і сіньми. Поступово з'явилася житлова прибудова з двома вікнами та другий поверх — «світлиця» (рос. светёлка) з майстернею та бібліотекою господаря. Навесні 1908 року будинок, розташований у низині, сильно постраждав від повені: рівень води у приміщенні перевищував метр; намокло все майно. Бібліотеку довелося сушити аркуш за аркушем. За спогадами доньки Марії Костянтинівни, увесь домашній розпорядок був підпорядкований батькові. Ритм життя визначався його заняттями та навчанням дочок, які відвідували різні гімназії (приватну М. Шалаєвої та державну губернську). Обідали завжди всією родиною. Оскільки у церковних училищах у святкові дні не були занять, після богослужінь Ціолковський займався науковою роботою. Він також любив їздити на велосипеді^[76].

У джерелах і сучасній історіографії наводяться суперечливі оцінки взаємин Ціолковського з калужанами. Зазвичай зазначають, що його ідеї не розуміли, вважаючи їх «порожньою фантазією», а донька Любов у спогадах «Поруч із батьком» прямо писала, що міські обивателі називали його «диваком, який займається дрібницями». Натомість у вчительському середовищі Калуги його цінували дуже високо, а директор приватного реального училища Федір Шахмагонов^[ru] характеризував його як «людину видатну». Ситуація почала змінюватися у 1896—1897 роках, коли у США оголосили конкурс на створення літального апарата, придатного для перевезення людей. У «Калузькому віснику»^[ru] з'явилася велика стаття Павла Голубицького^[ru] «Про нашого пророка» із закликом підтримати Ціолковського у його дослідженнях. Після публікацій початку XX століття та листування з Академією наук репутація вченого поліпшилася: він охоче приймав відвідувачів, демонстрував моделі дирижаблів і поширював свої брошури. Одним із його найближчих друзів став Василь Ассонов^[ru]. До їхнього кола спілкування входили також ентузіасти творчості Ціолковського — П. П. Каннінг (1877—1919) і Сергій Земблінов^[ru]. За словами останнього, ідеї Ціолковського у 1910-х роках користувалися популярністю серед інженерів Сизрано-Вяземської залізниці^[ru]. Вченого підтримувала й родина Тереніних, молодший син якої Олександр Теренін^[ru] згодом став академіком^[77][78][79].

Ассонов так згадував своє перше знайомство з Ціолковським у 1892 році:

Наступного дня хтось подзвонив (електричні дзвінки тоді були рідкістю). Я відчинив двері й повідомив батькові, що до нього прийшли. Увійшов чоловік в осінньому пальті, трохи вищий за середній зріст, із довгим чорним волоссям і карими очима. На ньому був довгий сюртук. Під час розмови він ніяковів і червонів. Батько запросив його до вітальні, де довго говорив про видання його праць. Я стояв у дверях і слухав. Незабаром Костянтин Едуардович пішов, надягаючи на ходу пальто. Потім за обідом батько розповів, що цей учитель — видатний математик, і треба докласти всіх зусиль, щоб видати його нові роботи, зібравши кошти через підписку серед знайомих. Так і було видано другу частину «Аеростата»[80].

Ціолковський у 1909 році

Праці Ціолковського з проєктування суцільнометалевого дирижабля, які рецензували провідні фахівці Російської імперії (зокрема Микола Жуковський і Михайло Рикачов), привернули увагу газети «Російське слово»^[ru]. Редакція навіть оголосила збір коштів на продовження робіт, зібрала близько 500 рублів, але вони так і не дійшли до Калуги. За ініціативою Жуковського у 1904 році Ціолковського обрали членом Товариства любителів природознавства^[ru] за фізичним відділенням. 6 травня 1906 року він був нагороджений орденом Святого Станіслава III ступеня «за успіхи на педагогічній ниві». Наприкінці того ж року помер його старший брат Олександр, який дослужився до посади керівника державними маєтностями Таврійської губернії^[81][73].

Дослідження Ціолковського в галузі аеродинаміки та опору матеріалів для суцільнометалевих літальних апаратів, що тривали протягом десятиліття, спонукали його оформити патенти. 26 червня 1909 року він подав до Департаменту торгівлі та мануфактур Міністерства фінансів заявку на рухоме з'єднання металевих листів обшивки дирижабля. Аналогічні заявки на патенти в Німеччині та Великій Британії були оформлені до середини грудня того ж року. Через дорожнечу процедури оформлення в січні 1910 року Ціолковський подав прохання про допомогу до Товариства сприяння успіхам дослідних наук^[ru] і попросив Жуковського підтримати це клопотання. У травні рада товариства асигнувала винахіднику 400 рублів на виготовлення демонстраційної моделі. Паралельно протягом 1910 року заявки на патенти щодо з'єднання листів оболонки суцільнометалевого аеростата подавалися в Бельгії та Швеції, а в грудні — також в Італії. Загалом здобути кошти на оформлення патентів Ціолковському не вдалося, хоча до 1911 року він подав заявки і в Австрії, і в США; заявка в Російській імперії також була прийнята^{[Прим. 3]}. Публікація французькою мовою в журналі «L'Aéronaute» значно підвищила інтерес до праць Ціолковського в Російській імперії. Калузьке товариство з вивчення природи рідного краю обрало його своїм почесним членом. У 1913 році відбулося знайомство Ціолковського з Яковом Перельманом, якого насамперед цікавили ідеї освоєння космічного простору. Учений намагався зацікавити проєктом дирижабля військове відомство, а в 1914 році взяв участь у роботі III Всеросійського з'їзду повітроплавців (доповідь виголошував його прихильник П. П. Каннінг). До 1914 року М. Жуковський і В. Вєтчинников остаточно дали за його роботами негативний висновок і визнали їх фінансування недоцільним^[87][88].

Під час Першої світової війни Ціолковський займався утопічними проєктами перебудови транспортної системи та створення універсальної мови. У 1915 році було відхилено клопотання про його нагородження орденом Святої Анни III ступеня. З 1 серпня 1916 року він працював за контрактом у Калузькому Романовському вищому початковому училищі й був звільнений від обов'язків у єпархіальному жіночому училищі. П. Каннінг і Я. Перельман із цього часу активно популяризували космічні проєкти Ціолковського. Нарешті, влітку 1917 року Ціолковський подав прохання про вихід на пенсію та пройшов медичне обстеження. 23 липня міністр народної освіти задоволенив клопотання «з огляду на його тривалу педагогічну діяльність» із призначенням пенсії в 35 рублів на місяць^[89].

Перші радянські роки (1918—1923)

Металевий дирижабль. Матеріали заявки на винахід. 1929

Радянська влада була встановлена в Калузі 27 листопада (11 грудня) 1917 року. Через глухоту 60-річний Ціолковський не брав участі в політичних подіях революційного року, хоча у своїй автобіографії зазначав, що його вважали «більшовиком». Після відкриття в грудні Народного університету Ціолковський прочитав там кілька лекцій про соціальний устрій майбутнього суспільства та філософію пізнання. Життя виявилося надзвичайно складним: нерегулярно виплачуваної пенсії не вистачало в умовах різкого зростання цін, іноді бракувало дров і гасу, освітлювати приміщення доводилося лучинами. Сім'я не голодувала лише завдяки тому, що донька Анна Костянтинівна працювала у продовольчому відділі за 270 рублів. 1 липня 1918 року були закриті всі старі навчальні заклади, і Ціолковський утратив можливість додаткового заробітку в єпархіальному училищі. 30 липня він звернувся з клопотанням до Соціалістичної академії, де був прийнятий як член-змагальник із платнею 300 рублів на місяць. Крім того, з 1 листопада Ціолковського прийняли на посаду вчителя Шостої радянської трудової школи II ступеня. У лютому 1919 року він почав розсилати свої брошури про аеростати й літаки до штабу Південного фронту та в різні наркомати. Йому вдалося зацікавити управління Червоного військово-повітряного флоту^[ru], однак його комісія (до якої входив і Жуковський) 30 травня дала негативний висновок щодо можливості будівництва дирижабля Ціолковського. 5 жовтня 1919 року від завороту кишок і отруєння зіпсованою квашеною капустою у тяжких муках помер син Ціолковського Іван^{[Прим. 4]}.

17 листопада Ціолковського заарештувала ВЧК і відправила до Москви. Арешт виявився непорозумінням, і через два тижні (2 грудня) його звільнили, чому сприяло клопотання освітніх діячів Калуги. За розпорядженням начальника особливого відділу Московської ЧК Юхима Євдокимова справу закрили. Згодом виникла легенда, ніби Ціолковський особисто зустрічався з Феліксом Дзержинським. У своїх спогадах учений писав, що харчування у внутрішній тюрмі на Луб'янці було кращим, ніж пайок на волі. Повертався він до Калуги товарним потягом і під час посадки сильно травмував ногу. Великим ударом після повернення стала хвороба і смерть П. П. Каннінга в грудні 1919 року — за спогадами сучасників, Ціолковський «плакав навзрид». У червні 1920 року його прийняли до Товариства любителів природознавства^[ru] (хоча особисто з його головою Миколою Морозовим він так і не познайомився), проте Соціалістична академія відмовилася переобирати його. Пенсію також перестали виплачувати^{[91][92][93][75][94]}. Необхідність виживати спонукала Ціолковського звернутися 1920 року до Київського губернського раднаргоспу з пропозицією переселити його в Україну «для використання його винаходів». Сприяв цьому льотчик Федоров, листування з яким було причиною арешту Ціолковського попереднього року. У вересні влада вже була готова виділити цілий вагон для переїзду. У січні—лютому 1921 року Калузький губраднаргосп зв'язався з головним управлінням Робітничо-селянського Червоного повітряного флоту, а 9 квітня Ціолковського взяли під «особливу опіку» і навіть створили ініціативну групу Товариства металевого дирижабля. 20 червня його зарахували до губраднаргоспу на посаду техніка-конструктора (пізніше — консультанта) і направили клопотання до Народного комісаріату освіти щодо призначення академічного пайка й персональної пенсії. 26 серпня Академічний центр Наркомпросу виділив Ціолковському одноразову допомогу у 500 000 рублів, а з 1 жовтня почали видавати академічний пайок у подвійному розмірі. 22 жовтня 1921 року він подав заяву про звільнення з посади викладача в калузькій школі, і 1 листопада був остаточно звільнений за станом здоров'я. 9 листопада Малий Раднарком^[ru] розглянув справу Ціолковського й ухвалив постанову про призначення йому довічної пенсії в 500 000 радянських рублів на місяць. Поки тривала бюрократична процедура, 21 січня 1922 року від туберкульозу померла донька Анна (у шлюбі Кисельова), яка на той час була членом РКП(б). 22 квітня губраднаргосп скоротив його посаду, але вказав на «необхідність знайти спосіб підтримати роботу Ціолковського і створити навколо нього таку атмосферу, яка дозволила б йому повністю присвятити свої час, енергію і знання на благо держави». З 1 травня губраднаргосп почав виплачувати йому 25 мільйонів інфляційних рублів на місяць. Влада серйозно поставилася до проєкту металевого дирижабля, і 29 вересня 1922 року Науково-технічний комітет Головного управління повітряного флоту асигнував Ціолковському 3000 рублів золотом на побудову діючої алюмінієвої моделі літального апарата. Після грошової реформи в СРСР постановою Раднаркому Ціолковському було встановлено пенсію в 75 рублів золотом на місяць^{[Прим. 5]}. У цей період відбулося знайомство вченого з Олександром Чижевським. 28 червня 1923 року сталася трагедія: на тлі депресії наклав на себе руки син Ціолковського Олександр, який мешкав в Україні^{[96][97][75][98]}.

Всесоюзна слава. Останні роки життя (1924—1934)

К. Е. Ціолковський розмовляє з колгоспниками після лекції «Коли згасне Сонце». Село Угра^[ru], 2 грудня 1934 року. Фото Ф. А. Чміля

У 1924 році при військово-науковому товаристві Академії повітряного флоту було створено секцію міжпланетних сполучень, з якою Ціолковський почав листування 29 квітня; втім, уже в грудні секцію ліквідували як «передчасну». У червні він надіслав до секції першу частину статті «Життя в міжпланетному ефірі»; тоді ж журнал «Техніка і життя» (рос. Техника и жизнь) замовив у нього науково-популярну статтю про міжпланетні польоти, оскільки в № 13 планувалося розмістити матеріал з цієї теми від Фрідріха Цандера. Статті так і не були опубліковані. За замовленням Головповітрофлоту в грудні Ціолковський завершив велику модель металевого дирижабля, про що повідомив Калузький губсовнаргосп. Комісія оглянула модель 4 квітня 1925 року; сам Ціолковський писав, що металева оболонка «вдалася погано (через неякісний матеріал і мої хиби)». 3 травня в великій аудиторії Політехнічного музею відбувся публічний диспут про дирижабль Ціолковського, у якому взяли участь представники ЦАГІ, Головповітрофлоту, Всеросійської асоціації натуралістів та навіть Наркомзему. Після дискусії відбулася пресконференція, де Ціолковський заявив, що необхідно побудувати нелітну модель для відпрацювання технології, за фінансування Головповітрофлоту. 3 червня технічна комісія Повітрофлоту постановила виділити 2000 рублів на проєктування моделі дирижабля об'ємом 150 м³. 16 липня питання розглянуло Бюро з'їздів Держплану, ухваливши забезпечити умови для роботи Ціолковського, щоб він міг створити детальний проєкт із технічними розрахунками на основі наявної схеми. 4 серпня президія ТСОАВІАХІМу вирішила відкрити кредит на будівництво моделі дирижабля Ціолковського, і до квітня 1926 року вона споруджувалася в АССНАТі з латуні. Комісія Повітрофлоту 14 травня та Бюро президій Авіахіму СРСР і РРФСР 9 серпня визнали подальшу роботу над моделями недоцільною. У вересні для розгляду проєктів Ціолковського була створена комісія ЦАГІ (голова — Володимир Ветчинкін^[ru]), яка визнала конструкцію дирижабля нераціональною. Розгляд питання про дирижабль тривав і в 1927 році. У листопаді 1927 року комісія Наркомсобесу з присудження персональних пенсій підвищила Ціолковському пенсію до 150 рублів на місяць, але в лютому 1928 року РНК РРФСР залишив її на рівні 75 рублів^[99]. У 1929 році до батьків переїхала наймолодша донька Марія (у шлюбі Костіна) й узяла на себе ведення домашнього господарства^[100].

31 травня 1928 року близько 20-ї години Ціолковський вдруге в житті пережив видіння^[101], яке описував так:

Сонце ще не зайшло, але було закрите хмарами. І раптом майже біля самого горизонту я побачив, ніби надруковані, горизонтально розташовані поруч три літери: чАу. Було очевидно, що вони складалися з хмар і перебували на відстані 20–30 верст. Поки я дивився на них, вони змінювали свою форму. Але що означали ці літери? Мені одразу спало на думку сприйняти їх як латинські. Тоді я прочитав RAI. Це вже мало сенс[102].

Лист Ціолковського Арі Штернфельду^[ru] від 4 липня 1934 року з повідомленням про спостереження боліда над Боровськом

Упродовж 1928 року пенсію Ціолковського збільшили до 100 рублів на місяць, але Осоавіахім припинив виплату допомоги. Крім того, через заперечення ЦАГІ та зростання кошторису Вища рада народного господарства СРСР постановила припинити роботи над дирижаблем і призначити нову комісію для розгляду проєкту; представники ЦАГІ та ВПС знову наголошували на його нереальності та безперспективності. Осоавіахім двічі клопотав про підвищення пенсії вченому, і 1 червня 1928 року її збільшили до 225 рублів на місяць. У 1929—1930 роках Ціолковський захопився ідеєю створення літака з повітряно-реактивним двигуном, але технічний штаб Військово-повітряних сил 26 серпня 1930 року визнав пропозицію економічно недоцільною і технічно невідпрацьованою^[103]. У березні 1932 року Рапопорт домігся створення групи з дирижабля Ціолковського у структурі Дирижаблебуду^[ru], де він із 1 березня отримував зарплату в 200 рублів^[104].

Осоавіахім ухвалив рішення урочисто відзначити 75-річчя Ціолковського, а також клопотав про нагородження його орденом Трудового Червоного Прапора. Урочистості відбулися в Клубі залізничників у Калузі 9 вересня 1932 року. 16 серпня підписали до друку книгу Якова Перельмана про життя й наукову діяльність Ціолковського. 20 серпня Дирижаблебуд закрив тему суцільнометалевого дирижабля^[105]. 17 жовтня ЦВК СРСР затвердив нагородження Ціолковського орденом, ухвалив клопотання Осоавіахіму про встановлення йому пенсії в 600 рублів на місяць, а Калузька міськрада перейменувала вулицю Брута, на якій стояв його будинок, на вулицю Ціолковського. Того ж дня на його честь відбулося засідання в Колонній залі Будинку спілок^[ru] (Ціолковський відмовився приїхати, і урочисті доповіді виголосили Роберт Ейдеман і Микола Ринін), а також пресконференція в готелі «Метрополь». Орден був вручений на засіданні Президії ЦВК СРСР 27 листопада 1932 року^[106][107].

Протягом 1933 року Рапопорт прагнув відновити роботи над суцільнометалевим дирижаблем. Улітку Ціолковський виступив із лекцією в санаторії комсомольців, а 25 липня прочитав по радіо лекцію про стратаплани та ракети; також виступив у піонерському таборі. Калузька міськрада надала родині Ціолковських новий будинок, куди вони переїхали 18 листопада^[100][108]. Після створення в 1934 році Реактивного науково-дослідного інституту^[ru] Ціолковський зустрічався з його директором Іваном Клеймьоновим^[ru] і Михайлом Тихонравовим^[ru], який очолював один із відділів. Дізнавшись від онука про падіння боліда, який спостерігали в Підмосков'ї, 14 травня Ціолковський через газету звернувся до очевидців із проханням повідомляти свої спостереження^[109]. Приблизно в цей час для консультацій щодо фільму «Космічний рейс» до Калуги приїхали Василь Журавльов і Віктор Шкловський, якого залучили до написання сценарію. За спогадами Шкловського, опублікованими у 1963 році, Ціолковський стверджував, що регулярно спілкується з ангелами, а самому Шкловському теж радив це робити, бо «в нього відповідна будова голови»^[110][111].

Смерть

Запис голосу: першотравневе звернення К. Е. Ціолковського (1935 рік)

Парк і обеліск над могилою Ціолковського, 2016 рік

У 1935 році здоров'я калузького вчителя різко погіршилося. Попри це, його промову по радіо транслювали на першотравневому мітингу одразу після виступів керівників держави (її записали напередодні в Калузі). У ній учений висловив тверду впевненість, що космічні подорожі стануть реальністю, і свідками цього будуть багато його слухачів; хоча основна частина промови була присвячена повітроплаванню^[112][107]. 9 липня Ціолковського оглянули професори Лурія^[ru] та Герштейн^[ru], які поставили невтішний діагноз — рак шлунка^[113]. Стан Ціолковського швидко погіршувався: у щоденнику його дочки Любові Константинівни від 4 вересня зазначено, що її батько «нестерпно мучився» й говорив, що «втомився жити»^[114]. 7 вересня, напередодні від'їзду до лікарні, Ціолковський разом із дочкою розбирав власний архів, розкладаючи документи у спеціально придбані для цього теки; підписувати їх доводилося лежачи. Він знесилив, не встигнувши виконати й половини роботи^[115].

Потім відбувся консиліум професорів Плоткіна й Смирнова. 8 вересня Ціолковського доставили до Калузької залізничної лікарні, де о 23:20 йому зробили операцію. Його стан перебував під постійним контролем ЦК ВКП(б), а центральна й калузька преса регулярно публікували медичні бюлетені про здоров'я вченого. Лазар Каганович ініціював передачу праць Ціолковського державі, і зволікати не можна було: 13 вересня стан різко погіршився, хоча вчений залишався при свідомості й зберіг ясність мислення. Перший секретар Калузького райкому Борис Трейвас^[ru] доручив скласти текст листа Ціолковського (його автором був журналіст Петухов), адресованого особисто Сталіну. Трейвас відвідав ученого в лікарні, переконуючи його підписати листа — що було нелегко, зважаючи на впертість і глухоту Ціолковського. Текст послання, який починався словами «Наймудрійший вождь і друг усіх трудящих, тов. Сталін!» після схвалення Ціолковським був переданий Кагановичу до Москви. Дружина Трейваса, М. Селивьорстова, особисто доставила заповіт до Москви, надіславши копії до ЦК партії та газети «Правда». Передача листа Сталіну затримувалася, оскільки залишалося невирішеним питання з оригіналом^{[Прим. 6]}. Після особистого розпорядження Кагановича оригінал потрапив до Сталіна о 23 годині 16 вересня. Наступного дня, 17 вересня, «Правда» та «Известия» опублікували урядову телеграму-відповідь Ціолковському, яку також доставили до лікарні^[116]. Незважаючи на слабкість, учений був глибоко зворушений, навіть підвівся з ліжка й продиктував телеграму у відповідь:

Заповіт Ціолковського на його надгробному обеліску

«Москва, товаришеві Сталіну. Зворушений Вашою теплою телеграмою. Відчуваю, що сьогодні не помру. Вірю, знаю: радянські дирижаблі будуть найкращими у світі. Дякую товаришу Сталіну!» Потім власноруч приписав: «Немає міри подяці. Ціолковський. 17 вер.»^[113].

19 вересня о 22:34 Ціолковський помер. Журналіст Петухов, отримавши звістку з лікарні, негайно зателефонував до Москви, і повідомлення ТАСС з'явилося вже за 20 хвилин. Некролог у газеті «Правда» написав Карл Радек. Похорон Ціолковського у Заміському саду 21 вересня перетворився на грандіозну ходу, в якій, за повідомленнями преси, взяли участь близько 50 тисяч осіб — майже все населення Калуги^{[115][107][116][117]}.

У 1936 році на місці поховання вченого (Парк імені Ціолковського^[ru]) за проєктом архітектора Б. Г. Дмитрієва встановили пам'ятник-обеліск заввишки 12,5 метра. П'єдестал було оздоблено чавунними барельєфами скульпторів Бірюкова та Муратова, які зображують портрет ученого, оточеного школярами, і ракетний снаряд у міжзоряному просторі; також розміщено меморіальні написи, що відтворюють листа Сталіну^[118].

Варвара Євграфівна Ціолковська пережила чоловіка на чотири роки й одинадцять місяців і померла 20 серпня 1940 року. Її могила на П'ятницькому кладовищі втрачена. Молодша донька — Марія Константинівна Костіна (померла 16 грудня 1964 року) — стала головною зберігачкою батькової спадщини, консультувала фахівців під час облаштування будинку-музею Ціолковського^[ru], завідувачем якого довгий час був її син — Олексій Веніамінович Костін (1928—1993)^{[100][119][120][121][122]}.

Інтелектуальна діяльність

Ціолковський переглядає отриману кореспонденцію. Фото Ф. Чміля, 16 серпня 1935 року

Загальні положення

Ціолковський за життя опублікував 148 праць (переважно статей і невеликих брошур), а в архіві збереглося понад 600 неопублікованих рукописів, значна частина яких побачила світ у 1990-х роках і пізніше; приблизно третина з них була присвячена різним філософським проблемам^[123][124]. У короткий період 1917—1935 років Ціолковський опублікував у чотири рази більше праць, ніж за все попереднє життя^[125]. За визначенням Бориса Єгорова^[ru], масштабні ідеї Ціолковського, викладені у вигляді окремих рукописів і брошур, утворювали «єдиний грандіозний твір утопічного характеру, що поєднував риси науково-фантастичного жанру, публіцистики й програмних тез наукового спрямування. Іноді до своїх фізико-технічних праць Ціолковський вставляв художньо-фантастичні розділи»^[126]. Г. Салахутдінов також зазначав: «Винахідницькі праці К. Е. Ціолковського є своєрідним перехідним містком між фантастикою та реальністю. Їхня суть полягає в тому, що для розв'язання фантастичних завдань він намагався залучати математичний апарат…»^[127]

Характерною особливістю стилю мислення й теоретизування Ціолковського було використання ним російських літер для власної системи запису математичних формул. У передмові до другого тому його «Вибраних творів» (1934) Фрідріх Цандер зазначав, що «нагромадження російських літер у формулах було настільки великим, що їх доводилося буквально розшифровувати»: усі позначення математичних величин були скороченнями відповідних слів, зазвичай з 2–3 російських літер. Наприклад, для прискорення ядра він використовував позначення Уя, для довжини гармати — Дп, для відносної ваги — То тощо. Латинські позначення він зберігав лише для логарифмування. Під час публікації його творів у 1930–1960-х роках науковим редакторам доводилося приводити ці формули до загальноприйнятого вигляду. В одній зі своїх брошур, виданій 1928 року, Ціолковський пояснював, що це була свідома позиція, оскільки «математика проникає в усі галузі знання. Формули містять скорочені позначення величин, тобто означають слова, а іноді й цілі фрази. <…> Поки що кожен народ може використовувати у формулах лише свою рідну мову і її абетку. Коли розвинеться та утвердиться загальнолюдська мова, тоді, звісно, і текст, і формули можна буде писати цією мовою»^[128].

Повітроплавання

Аеродинаміка

Схема аеродинамічної труби Ціолковського

Першу теоретичну працю «До питання про літання за допомогою крил» Ціолковський створив у 1890—1891 роках. У тогочасній науці для розрахунків сили тиску потоку повітря на плоску пластинку застосовувалася ударна формула Ньютона. Вивівши власну формулу, Ціолковський звернувся до праць із експериментальної аеродинаміки й 1897 року власними силами побудував аеродинамічну трубу відкритого типу, конструкцію якої раніше розробив Гайрем Максим. Усі свої досліди він проводив із обертовими пластинками, тоді як розроблена ним теорія стосувалася пластинки, що не змінює свого положення відносно вектора швидкості повітряного потоку. На початку 1900 року, за фінансування Академії наук, Ціолковський зміг розпочати масштабні аеродинамічні експерименти. Він наочно продемонстрував необхідність широких і всебічних експериментальних досліджень в аеродинамічних трубах. Попри недосконалість теоретичної бази (Г. М. Салахутдінов зазначав, що Ціолковський спирався на тодішні шкільні підручники й при цьому припускався грубих математичних помилок), йому вдалося показати, що опір дирижабля буде меншим, якщо його носова частина буде не конічною, а сферичною; що кормова частина істотно впливає на величину цього опору; він також спробував оцінити величину тертя для такого апарата. Учений спростував поширену тоді думку (та практику) про можливість обчислювати опір кривих поверхонь як суму опорів уявних нахилених пластинок. Втім, Михайло Рикачов не рекомендував описи експериментів Ціолковського до публікації в академічних виданнях, оскільки той не міг надати дані про параметри атмосфери під час дослідів, а також результати всіх експериментів, зокрема невдалих, необхідні для оцінки достовірності висновків. Таку інформацію він просто не міг надати — досліди виконувалися «на око». Салахутдінов зауважував, що звіт Ціолковського варто було опублікувати в «Наукових записках Імператорської академії наук» із передмовою Рикачова, у якій зазначалися б недоліки методології дослідження. Проте Рикачов і Жуковський дискредитували праці калузького вчителя. Сам Жуковський, якому надіслали роботу Ціолковського, просто її загубив^[129]. Отже, за оцінкою Салахутдінова, внесок Ціолковського в аеродинаміку був радше соціальним, ніж пізнавальним: він звернув увагу на необхідність експериментальних аеродинамічних досліджень і зробив низку важливих висновків щодо якісних аспектів взаємодії різних тіл із набігаючим повітряним потоком^[130].

Аероплан і суцільнометалевий дирижабль

Ціолковський у саду з моделями металевого дирижабля. Фото О. Ассонова, 9 липня 1913 року

Стаття «Аероплан або птахоподібна (авіаційна) літальна машина» була опублікована в журналі «Наука і життя» у 1894 році, а доопрацьований її варіант — наступного року у вигляді брошури. Рецензент, інженер В. М. Катишев, у 1895 році зазначав, що Ціолковський використав для розрахунку підйомної сили неправильну формулу, через що розрахункове навантаження на потужність двигуна становило 4,5 кг/к. с., тоді як у інших дослідників це значення досягало 28 кг/к. с. Через помилкову вихідну формулу Ціолковський недооцінив вплив подовження крила на величину підйомної сили. Г. Салахутдінов зауважував, що Ціолковський увів у свою статтю науково-фантастичну ідею зменшення густини матеріалів крил аероплана. Його проєкт був суто умоглядним, і навіть напередодні смерті, у 1935 році, Ціолковський вважав літаки неконкурентоспроможними порівняно з дирижаблями^[131]. На початку 1930-х років він також розмірковував про повітряно-реактивні двигуни, але його проєкт (який так і залишився на рівні ідеї) був досить екзотичним: політ аероплана на великій висоті мав відбуватися під дією реактивної сили вихлопних газів поршневих двигунів, що витікали через сопла. У рукописі «Зореплавцям» він висловив ідею охолодження камери згоряння ракетного двигуна передачею тепла до зрізу сопла^[132].

Розробкою проєкту керованого суцільнометалевого аеростата Ціолковський займався від 1890 року. Виведена ним формула підйомної сили дирижабля привела до висновку, що зі збільшенням барометричного тиску аеростат, витісняючи той самий об'єм важчого повітря, має підніматися, і навпаки — опускатися при зниженні тиску. З цього випливала ідея суцільнометалевого дирижабля зі змінним об'ємом: при зменшенні атмосферного тиску оболонка дирижабля повинна розширюватися під дією тиску підйомного газу, а при його збільшенні — стискатися; конструктивно оболонка мала бути подібною до міхів гармоніки. Щоб компенсувати вплив коливань температури, винахідник пропонував для кращого керування висотою нагрівати підіймальний газ, використовуючи тепло двигунів. Тривалі спроби зацікавити наукове співтовариство проєктом завершилися категоричним висновком Миколи Жуковського, що цей проєкт є «чистою фантазією»; самого Ціолковського в пресі почали називати «псевдовченим і псевдовинахідником»^[133]. Попри спроби зацікавити військових, уже на початку 1930-х років у СРСР безперспективність дирижабля Ціолковського була неодноразово доведена як теоретиками, так і під час спроб створення окремого відділу Дирижаблебуду^[ru][134].

Ілюстрація зі статті «Чи можливий металевий аеростат?» // Наука і життя, 1893, № 51—52, с. 808

Ідея підігріву газу була центральною у проєкті Ціолковського, адже, за його задумом, аеростат був «снарядом», не легшим, а важчим за повітря. За власними розрахунками, вантаж і пасажири становили 20 % повної маси дирижабля, а для досягнення підйомної сили потрібно було нагріти газ на 26 °C. За підрахунками Г. Салахутдінова, нагрів мав бути не меншим ніж 80 °C, причому винахідник узагалі не врахував теплообмін між оболонкою дирижабля й набігаючим потоком повітря під час польоту в атмосфері. Фахівці і до революції, і після неї неодноразово вказували Ціолковському на теоретичну недопрацьованість його проєкту. Навіть Менделєєв, ознайомившись з ідеєю розсувної оболонки, визнав її непрактичною. Спроби створення моделі такої оболонки в Дирижаблебуді 1930-х років показали, що гофрована поверхня могла збільшити аеродинамічний опір максимум у 16 разів, що зменшувало б швидкість у чотири рази. Також Г. Салахутдінов зазначав, що задумана Ціолковським розсувна конструкція могла спричинити проблеми з міцністю вже на висоті 1 км, а також погіршити поздовжнє керування рухом. Розрахунки показали, що відношення маси палива та екіпажу до повної маси дирижабля в апарата Ціолковського було вдвічі меншим, ніж у тодішніх конструкцій аеростатів^[135].

У 1893 році статтю Ціолковського «Чи можливий металевий аеростат?» переклали французькою мовою; наступного року винахідник надіслав дротяну модель дирижабля та працю «Аеростат металевий керований» до Французької академії наук, щоб зацікавити іноземних учених. Звернення залишилося без відповіді. Багато років по тому, 1927 року, Ціолковський звернувся до компанії «Форд Мотор», передавши кілька брошур про свій проєкт дирижабля. Він отримав відмову, хоча йому відповіли: «… Ми прочитали Ваші брошури щодо конструювання повітряних кораблів із металу, передані нам Фордовською моторною компанією, і високо цінуємо можливість ознайомитися з Вашою конструкцією». Разом із цим листом було повернуто й надіслані брошури^[136].

Космонавтика

Формула Ціолковського

К. Е. Ціолковський у своєму кабінеті. Фото Ф. Чміля, 1934 рік

Докладніше: Формула Ціолковського та Рівняння Мещерського

Одним із найважливіших елементів міфології, що склалася навколо постаті Ціолковського, є формула, названа на його честь. Як свідчать архівні дані, вона була представлена в рукописі «Ракета», датованій 10 (22) травня 1897^[137]. У 1903 році формула була опублікована в першому варіанті статті «Дослідження світових просторів реактивними приладами» у такому вигляді:

${\displaystyle {V \over V_{1}}=\ln \left(1+{M_{2} \over M_{1}}\right),}$

де ${\displaystyle V}$ — кінцева швидкість ракети;

${\displaystyle V_{1}}$ — швидкість витікання частинок відносно ракети;

${\displaystyle M_{1}}$ — маса ракети без пального;

${\displaystyle M_{2}}$ — маса пального.

Ця формула встановлювала залежність між швидкістю ракети в будь-який момент її руху, швидкістю витікання газів із сопла, масою ракети та масою палива. Як з'ясувалося пізніше, аналогічні формули виводили між 1810 і 1897 роками Вільям Мур^[en], Пітер Тейт і Іван Мещерський. Виводячи свою формулу, Ціолковський не аналізував політ ракети на активній ділянці траєкторії, тому його розрахунки не враховували втрат швидкості через аеродинамічний опір і земне тяжіння. Він також не знав про закони зміни маси з часом, що вплинуло на розрахунок відстані, пройденої ракетою. Отримані результати виглядали обнадійливо, свідчачи про можливість досягнення другої космічної швидкості за допомогою одноступеневої ракети. Лише наприкінці життя в одному з рукописів він зауважив, що енергії наявних видів пального навряд чи буде достатньо «для ролі близького земного супутника», тобто його ракета не зможе здійснити міжпланетний політ. Як пропагандист ракетно-космічної техніки Ціолковський запропонував кілька важливих інновацій. Зокрема, він першим висунув ідею використання на космічних ракетах рідкого двокомпонентного пального. Учений розумів, що при його згорянні в камері утворюватимуться настільки високі температури, що сама ракета може згоріти, і це протиріччя він так і не зміг розв'язати до кінця життя. Одним із варіантів вирішення проблеми було розміщення камери згоряння безпосередньо в баку з рідким киснем. Через помилкові уявлення про термодинаміку він також пропонував зробити сопло двигуна завдовжки з усю ракету^[138].

У 1914 році К. Е. Ціолковський опублікував статтю «Друге начало термодинаміки», у якій намагався спростувати цей закон. Спираючись на твердження Ньютона та Гельмгольца, що космічні частинки притягуються до певного спільного центру, і, отже, при такому притяганні в газі виділяється тепло через стискання, Ціолковський припустив, що це явище пояснює природу сонячної енергії, і спробував протиставити цю ідею другому закону термодинаміки. Однак якщо Рудольф Клаузіус зазначав, що передавання тепла від холодних молекул до гарячого ядра неможливе без компенсації, Ціолковський цими умовами знехтував. Раніше, у 1911 році, розмірковуючи над ідеєю замкненого циклу життєзабезпечення на борту космічного корабля, Ціолковський також суперечив другому закону термодинаміки, вважаючи можливим створення замкненої екосистеми, здатної працювати автономно невизначено довгий час^[139].

«Ракетний поїзд»

Креслення першого космічного корабля Ціолковського (з рукопису «Вільний простір», 1883).

У 1914 році американець Роберт Ґоддард отримав патент на проєкт двоступеневої рідинної ракети, а в 1923 році німецький дослідник Герман Оберт опублікував свою ідею ракети з відокремлюваними ступенями. Однак ще раніше, у науково-фантастичній повісті «Поза Землею» (1920) Ціолковський запропонував ракету пакетної схеми, але без відділення ступенів. У 1929 році він описав «ракетний поїзд» — «сполучення кількох однакових реактивних апаратів, що рухаються спочатку дорогою, потім у повітрі, а далі у порожнечі поза атмосферою». За його задумом, поїзд починає рух на повітряній подушці по спеціальній дорозі довжиною 288—700 км. Потім перша ракета відокремлюється й відходить убік, а починає працювати друга. Поступово поїзд піднімається на «4—8 км над рівнем океану», а остання ракета виходить за межі атмосфери й набуває космічної швидкості^[140]. Фантастичність цих проєктів була очевидна вже сучасникам. Наприклад, Ціолковський описав «ескадру ракет», коли одночасно запускаються чотири ракети. Коли паливо витрачається наполовину, дві ракети перекачують його залишок у дві інші й повертаються на Землю. Коли і в цих двох баки наповнені лише наполовину, одна ракета передає решту пального іншій, і та продовжує політ. За розрахунками винахідника, «перша космічна швидкість досягається при 32 ракетах. Для віддалення від орбіти Землі потрібно вже 256 ракет, а щоб відірватися від планет і Сонця — 4096». Яків Перельман, описуючи цей проєкт, фактично запропонував першу реалістичну ідею пакетної схеми ракети, стверджуючи, що задум Ціолковського був занадто ускладненим^[141][142].

Проблема енергозабезпечення одноступеневої ракети постійно непокоїла Ціолковського. В одному з рукописів 1921 року він писав про розгін ракети на Землі «за допомогою електромагнітного поштовху», а також про атмосферний розгін: «ракеті на рейках надають рух електрикою в повітрі»; він також розглядав можливість розгону у вакуумованій гарматі-трубі. Рух ракети по наземному рейковому шляху, на його думку, міг бути двояким — або на спеціально змащуваних полозках, або на повітряній подушці — «ковзання на рідині або газі». Того ж року він писав і про можливість виходу в космос літака з розгоном в атмосфері; оскільки головним прихильником цієї ідеї був Фрідріх Цандер, імовірно, саме він повідомив Ціолковському цю думку^[143].

Ціолковський і Оберт

Герман Оберт і Вернер фон Браун на вшануванні Американського ракетного товариства 19 жовтня 1961 року

Книга Германа Оберта «Ракета для міжпланетного простору» вийшла в Німеччині влітку 1923 року, а рецензія на неї була опублікована в «Известиях ВЦИК» вже 2 жовтня того ж року. Анонімна рецензія була написана професійно — у ній зазначалося, що основні ідеї Оберта узгоджуються з експериментами Роберта Ґоддарда, але ім'я Ціолковського не згадувалося. Ця рецензія потрапила на очі Олександру Чижевському, який написав Оберту, додавши до листа видання «Дослідження світових просторів реактивними приладами» 1903 року. Оберт відповів безпосередньо Ціолковському, надіславши листа в шанобливому тоні, проте у своїх подальших працях так і не зробив посилань на його результати. На думку Л. Мельникова та О. Станцо, це пояснювалося прагненням Оберта заручитися фінансовою підтримкою ділових і політичних кіл тодішньої Європи, що було легше зробити у статусі першовідкривача^[144]. Сам Ціолковський у 1924 році відгукнувся брошурою «Ракета в космічному просторі», назва якої перегукувалася з книгою Оберта; вона мала нагадати про його пріоритет, що підкреслювалося й зверненням до німецьких читачів, спеціально написаним Чижевським німецькою мовою; до видання також було додано коротку біографію автора німецькою^{[Прим. 7]}. Згодом Оберт охоче співпрацював із Фрідріхом Цандером, а його праці популяризували в СРСР Яків Перельман і Микола Ринін. Перельман у своїй книзі «Міжпланетні подорожі» наголошував на ґрунтовності підходу Оберта, а також на тому, що його роботи створювалися незалежно від Годдарда й Ціолковського. Загалом праці Оберта викликали роздратування Ціолковського — він заявив, що книга його «сповнена наївних помилок»^[146], і далі писав:

В Оберта багато спільного з моїм «Поза Землею»: скафандри, складна ракета, зв'язування людей і предметів ланцюгом, чорне небо, немерехтливі зорі, світлова сигналізація, база навколо Землі, подорож далі, обліт Місяця, навіть маса ракети, що піднімає людей, — 300 тонн, як у мене… Багато важливих питань про ракету навіть не розглянуто теоретично. Креслення Оберта годиться лише для ілюстрації фантастичних оповідань…^[146]

— Лист К. Е. Ціолковського до Я. І. Перельмана. 17 червня 1924

Оберт і Ціолковський стежили за працями один одного, зокрема через Олександра Шершевського^[ru], який працював у австрійського вченого. Оберт намагався налагодити контакт із Калугою в січні 1927 року, передавши через Валентина Глушка прохання надсилати нові праці. Ціолковський не поділяв його впевненості, що ракетні польоти почнуться впродовж найближчого десятиліття, хоча й погоджувався з важливістю розробки рідиннопаливних ракет^[146].

Утопічна філософія Ціолковського

Філософсько-методологічна основа вчення Ціолковського

Будинок-музей Ціолковського в Калузі. Вид уздовж вулиці Космонавта Волкова^[ru]

За словами Грицанова^[ru], Ціолковський був ізольований від наукової комунікації свого часу та самостійно розвивав ідеї на основі наявної науково-популярної й навчальної літератури, відкидаючи будь-які авторитети, окрім «точної науки». Його філософські концепції будувалися на основі популярних парафраз вчень мудреців античності та буддизму, а також осмислення сучасної йому системи природничих знань («математики, геометрії, механіки, фізики, хімії, біології та їхніх застосувань»)^[4]. Формування теоретико-світоглядних засад учення Ціолковського завершилося не пізніше 1878 року, коли була написана стаття «Вільний простір». У ній ішлося про позаземний «безгазовий» простір, позбавлений тяжіння, — саме таке середовище вважалося ідеальним для життя. Ймовірно, ці уявлення пояснюють особливості повісті «На Місяці», у якій герої, якимось чином перенесені на супутник Землі, не зважають на відсутність атмосфери. Гіпотетичне життя у «вільному просторі» Ціолковський мислив як досконале у механічному сенсі: задоволення всіх потреб живих істот за мінімальних енергетичних витрат, але з максимальною роботою. Утилітарні й фізикалістські принципи, з погляду мислителя, визначають усі параметри системи умов індивідуального або суспільного вдосконалення; на це звертали увагу навіть радянські дослідники творчості Ціолковського, зокрема Фесенков. Джерелом таких поглядів могли бути лекції Тимирязєва, прочитані в Імператорському технічному товаристві в Санкт-Петербурзі 1875 року (де викладалася теорія Мушо^[ru] та Еріксона), а також стаття Подолинського «Праця людини та її ставлення до розподілу енергії» (1880). Утім, у своїх міркуваннях Ціолковський майже ніколи прямо чи опосередковано не посилався на джерела й не називав конкретних імен^[147].

Упродовж життя Ціолковський послідовно розробляв механістичні принципи розуміння та пояснення світобудови. Його редукціоністський підхід (виражений у моделюванні різноманітних живих істот, пристосованих до умов тих чи інших небесних тіл або навіть відкритого космосу) зрештою привів до негативного ставлення до реального біологічного життя на Землі, яке він вважав «недосконалим», «неблаженним», і протиставляв ідеальному всесвіту. Гносеологія Ціолковського, за визначенням О. С. Скачкова, поєднує в собі гілозоїстсько-панпсихістський і механіцистсько-редукціоністський характер. Протиставлення блаженного небесного життя, що використовує променисту енергію, реальній земній біосфері зумовлювалося уявленням про «живу», «чутливу» атомно-енергетичну сутність цілісного світу, осмислену механістично. Ціолковський послідовно розглядав світ у категоріях механіцизму й мислив «ефірний» простір як цілком заселений. Його світогляд був архаїчним, універсум за Ціолковським — суцільно гілозоїстичний, являє собою своєрідний граничний організм (механізм), частинами якого є «кадри» — «розряди» у безперервному ланцюгу живих істот. Людина, за його уявленням, є складовою цієї цілісності — одним із космічних ланцюгів (трактованим як недорозвинене) абсолютної системи живих істот всесвіту, які еволюціонують на основі законів класичної механіки. Подібні погляди простежуються у всіх його працях^[148].

Одним із найяскравіших проявів монізму Ціолковського було його заперечення теорії відносності. З неможливістю руху швидше за світло Ціолковський так і не зміг змиритися, адже це руйнувало основу його проєкту заселення Космосу. 1919 року Ціолковський опублікував спеціальну працю «Кінетична теорія світла», у якій міркував про атоми ефіру, через рух яких передається електричний і магнітний вплив, зокрема світло як періодичний електромагнітний процес. Ціолковський вважав ефір реальним матеріальним середовищем, подібним до газів, що складається з безлічі частинок («атомів ефіру»), які хаотично рухаються в усіх напрямках зі швидкостями, у середньому рівними швидкості світла. Відповідно, електрони та атоми речовини побудовані з атомів ефіру, які є світовим конструктом — базисом усього сущого. Ці ідеї, за С. Семиковим, перегукуються з міркуваннями про фізичний ефір Менделєєва та Ріца. Ріц і Ціолковський вважали, що електродинаміка, як і термодинаміка газу, має зводитися до механіки — до руху й зіткнення частинок. Саме від механицизму Ціолковського походила його критика теорії відносності, головним об'єктом якої стала її умоглядність. У листі до Володимира Рюміна від 30 квітня 1927 року він визнавав, що його «дуже засмучує захоплення вчених такими ризикованими гіпотезами, як ейнштейнівська теорія». Незадовго до смерті він повернувся до заперечення ейнштейнівської теорії у нотатці «Біблія і наукові тенденції Заходу», датованій 7 лютого 1935 року. Ціолковський прямо заявляв: «Я залишився прихильником механістичних поглядів XIX століття і думаю та знаю, що можна пояснити, наприклад, спектральні лінії (поки що лише водню) без теорії Бора, однією ньютонівською механікою. Взагалі я не бачу потреби відходити від механіки Ньютона, за винятком його помилок». Особливо його дратувала ідея про скінченність світу, тому у своїй нотатці він проголошував, що ейнштейнівська теорія — це «шість днів творення (лише подані в іншому образі)». Свого часу й Аристарх Бєлопольський, який мав стосунок до навчання Ціолковського в московський період, активно заперечував проти теорії вибухового розширення Всесвіту. Ціолковський також пов'язував червоне зміщення не з розльотом галактик, а з впливом відстані та зміною швидкості світла. Інакше кажучи, він вважав, що рано чи пізно всі явища буде зведено до механіки частинок^[149][150].

Космічна філософія

Обкладинка трактату «Воля Всесвіту. Невідомі розумні сили». Видання автора, 1928

Найбільшим своїм досягненням Ціолковський вважав розроблену ним космічну філософію, яку він визначав як розкриття сенсу життя і мети людства на шляху до «досконалого і прекрасного» майбутнього^[151]. У своїй основі його космічна філософія була варіантом релігійної доктрини спасіння, яку сам автор уважав більш оптимістичною, ніж попередні релігійні вчення. Вона ґрунтувалася на філософському монізмі, що виражався в принципі єдності людини й Всесвіту, а також на проєктивному ставленні до світу, яке передбачало глобальні перетворення Землі, космосу й самої людини за допомогою розуму. Філософія Ціолковського антиномічно поєднувала теїзм, пантеїзм і езотеризм. Протоієрей Олександр Мень першим зазначив, що духовна атмосфера Калуги сприяла містичним інтересам Ціолковського, адже місто було центром російського теософського руху. Тут діяло відділення Теософського товариства з видавництвом «Лотос», яке друкувало Бгаґавад-Ґіту та книги Анні Безант^[152]. Михаель Гагемайстер припускав можливість впливу на Ціолковського ідей Карла дю Преля^[en], книги якого, що поєднували окультизм і дарвінізм, виходили російською мовою. Власні погляди Ціолковський визначав як «біокосмізм» і «панпсихізм»^[153]. Він визнавав існування Бога як творця світу, називаючи його «Причиною» або «Першопричиною». Космос у його баченні був безмежним у просторі й часі, при цьому те, що для людини є безкінечним, для Причини є скінченним. У теоантропоцентричній системі Ціолковського Космос постає єдиним живим організмом, що не суперечило проєкту його освоєння техногенними засобами. Космос матеріальний, але мислився дуалістично: першоосновою світу є живі атоми-духи, наділені свідомістю, з іншого боку — космос складається з матерії, описуваної законами класичної механіки^[154].

Антропологія та етика Ціолковського мають свою специфіку. Справжньою особистістю є не людина як така, а атоми-духи, з яких вона складається; отже, особистість утворюється через «згоду» атомів, що формують організм. Саме це пояснює доктрину «істинного самолюбства», адже атоми-духи, з яких складається конкретна людина, колись входили до складу інших істот, а деякі вже розсіялися у космосі. Ключову роль в етиці відіграє Суд Космосу, тому людина має любити Причину Космосу, яка у відповідь «ніжно любить» людину. Потойбічне життя постає як безкінечні трансформації атомів-духів, деякі з яких втілюються у високоорганізованих тілах різних космічних істот і переживають «суб'єктивну радість». При цьому атоми-духи не відчувають часу, тому розриву між різними втіленнями не існує. Внутрішній світ померлого не відтворюється, тож посмертних зустрічей із близькими, родичами чи друзями не буде. Загробне щастя очікує всіх — добрих і злих, праведників і грішників. Водночас, за Ціолковським, «щастя» і «блаженство» не є гарантованими — їх потрібно підтримувати постійною активною діяльністю розуму^[155]. Попри поширену в історіографії думку, ця система формувалася незалежно від впливу теорії Фьодорова, оскільки вперше Ціолковський познайомився з нею лише після прочитання другого видання «Філософії спільної справи» 1913 року^[156]. Уявлення про безпосередній вплив філософії Фьодорова на становлення Ціолковського популяризувалися в статті Віктора Шкловського в «Літературній газеті» (7 квітня 1971 року)^[157].

Ціолковський і християнство

Ціолковський у вересні 1934 року. Фото Н. А. Можайкіна

Своєрідним було ставлення Ціолковського до християнства. Його антропологічні ідеали, з огляду на культурне й соціальне середовище, не могли не взаємодіяти з християнськими. Будучи одруженим із дочкою священника та працюючи в єпархіальному училищі, він добре знав основи православного віровчення. Проте його розуміння християнства й осмислення постаті Ісуса Христа як центральної фігури християнської віри та етики були раціоналістичними. У цьому контексті, за спостереженням В. В. Литкіна, який узагальнив міркування І. Кольченка та К. Платонова, головною метою досліджень Ціолковського в галузі релігієзнавства було віднайдення позитивного знання, притаманного різним релігійним системам світу, і передусім християнству. Інакше кажучи, Ісус Христос розглядався ним як герой, що прагнув змінити спосіб життя людства й спрямувати його до щастя. Судячи з друкованої та рукописної спадщини, сплеск історико-релігійних пошуків Ціолковського (включно з вивченням постаті Христа та євангельської історії) припадає на період після 1917 року. Він написав кілька невеликих праць: «Палестина — батьківщина галілейського учителя», «Євангеліє Івана звичайною мовою з поясненнями», «Християнство (Євангеліє Матвія з коментарями)» тощо. Добре знав праці Ернеста Ренана — його «Життя Ісуса» було в домашній бібліотеці^[158].

У будь-якому разі, Ціолковський значну увагу приділяв людському походженню Ісуса, щоб підкреслити його особливу роль у земних справах^[159]. Загалом Ціолковський скептично ставився до євангельських текстів і прагнув осмислити їх зміст у раціоналістичному, природничонауковому ключі^[160]. Чудес (у сенсі втручання Бога в причинно-наслідковий порядок буття) він не визнавав і намагався пояснювати євангельські події природно-науковими причинами. У рукописі «Християнство» він так коментував ходіння по воді: «Можливо, Христос стояв на мілині, а їм здалося, що він рухається, бо рухався човен і було темно. На мілині й хвилі повинні слабшати»^[161]. Явлення Бога, пророків і самого Христа його учням він пояснював як повністю вигадані епізоди, створені для того, щоб переконати людей у правомірності проповідницької діяльності Ісуса та його праві нести нові закони^[161]. При цьому Христа Ціолковський описував як «найвищого з людей», «героя-одинака», моральний ідеал людства, безумовний взірець для наслідування. Неодноразово Ціолковський називав Ісуса Христа генієм-натуралістом, який пізнав головні, системотворні закони Всесвіту, що керують життям усього космосу^[162]. Олександр Мень зазначав, що погляди Ціолковського на буття Бога й віру в нього нагадували висловлені у 1920-х роках Миколою Морозовим. В інтерв'ю калузькій газеті «Коммуна», опублікованому 14 квітня 1928 року, Ціолковський говорив: «…темна нерозвинена селянка вважає Богом картинку-ікону. Інші під Богом розуміють безсмертного старця, що возсідає на хмарах. Треті вбачають у Богові добре начало життя»^[163]. У статті «Етика, або природна основа моральності» (1903—1918) Ціолковський прямо заявив про схожість своєї етики з ученням Христа, проте зазначав, що переконання останнього «випливають із віри та життя. Вони більш інтуїтивні. Мої ж — із надр точної науки»^[164][124].

Ціолковський і євгеніка

У вченні Ціолковського особливе місце посідало переконання, що всебічне вдосконалення людства прямо пропорційне кількісному зростанню населення. У цьому сенсі євгеніка була важливою складовою його уявлень про майбутнє. Найдетальніше своє євгенічне вчення він виклав у трактатах «Горе і геній» (1916), «Ідеальний устрій життя» (1917) та «Майбутнє Землі й людства» (1928), перший і останній з яких були опубліковані за життя, а «Ідеальний устрій» побачив світ лише у 2001 році^[165]. У своїх утопічних і євгенічних працях Ціолковський не подавав посилань на будь-які наукові чи філософські джерела, тому визначити, чим саме він надихався, надзвичайно складно. Водночас він повторював усі класичні аргументи прибічників євгеніки. Якщо узагальнити результати космічної еволюції людства за Ціолковським, то виходить, що людина зрештою втратить тілесність і перетвориться на автотрофну істоту, яка живиться безпосередньо «променистою енергією». Для адаптації до умов різних небесних тіл і навіть ефірного простору цілком допустимими є різноманітні трансформації людського організму. Це, на його думку, призведе до максимального продовження життя або навіть до безсмертя. Водночас Ціолковський був яскраво вираженим елітаристом і розмірковував про нерівноцінність форм життя, про перевагу «найдосконаліших типів організму». Екологічна етика Ціолковського, за висловом Іванюшкіна, мала негативний характер: він допускав регрес, коли безсмертні «атоми-духи», що складали організм людини, після смерті з певною ймовірністю могли стати частиною організму тварин. «Ми мучимо тварин, але й самі можемо з'явитися в їхній подобі, і нас убиватимуть і битимуть батогом». Тому знищення тваринного світу й усіх «відсталих родів» (у цьому Ціолковський був найближчий до логіки расизму та колоніалізму) він вважав природним наслідком космічної еволюції: «Недосконалі світи [люди майбутнього] ліквідують і замінять власним населенням». Б. Ф. Єгоров також зауважував, що особливо наприкінці життя Ціолковський у своїх працях «був абсолютно безжальним» до природи, яку прагнув підкорити^[166][167].

Розчарувавшись у шлюбі, Ціолковський із часом дедалі негативніше ставився до питань статі та статевого розмноження як таких. Величезну швидкість приросту населення у своїх космічних проєктах він пояснював тим, що пропонував застосовувати механізми штучного партеногенезу, адже природне розмноження вважав «принизливим», заснованим на «нижчих тваринних пристрастях», що не можуть призвести ні до чого, окрім виродження. Євангельську історію непорочного зачаття Ціолковський пропонував тлумачити як алегорію майбутнього становища жінки — дарувальниці нового життя, вільної від низьких пристрастей^[168].

Ціолковський виступав проти станових привілеїв і соціальних градацій, однак дотримувався «теорії геніїв» і класифікував людство за рівнем розумових і моральних якостей на чотири класи. Оскільки головну рушійну силу прогресу науки й техніки він убачав у діяльності геніїв, то у своєму суспільному проєкті закликав усіляко їх виявляти. Генієм, за визначенням Ціолковського, є людина, що в усьому перевершує звичайну. Подальше вдосконалення шляхом штучного добору повинно полягати у розвитку мозку й звільненні свідомості від пристрастей. Натомість негативні якості (у злочинців або фізично й розумово неповноцінних людей) слід нейтралізувати безшлюбністю або безплідним шлюбом. Ціолковський був послідовним противником смертної кари й загалом будь-якого насильства над злочинцями, вважаючи, що невиправних осіб потрібно ізолювати від суспільства в віддалених місцях. В. В. Казютінський у цьому контексті зазначав, що Ціолковський не сумнівався у природний доцільності етики й вважав, що еволюційні механізми цілком застосовні до людського суспільства. Його власні погляди, по суті, були формою «войовничого сцієнтизму» й варіантом наївної натурфілософії (за визначенням Іванюшкіна): Ціолковський був переконаний, що положення його космічної філософії (які він називав «проповіддю») настільки ж істинні, як і розрахунки умов польоту ракети в космос^[169][170].

Соціально-космічна утопія Ціолковського

Рукопис К. Е. Ціолковського «Альбом космічних подорожей» (лист 55) з описом космічної оранжереї. АРАН, 1933

Як зазначав В. В. Казютинський, соціальні утопії Ціолковського нерозривно пов'язані з його проєктами космічної експансії людства. Учений вважав, що, оскільки щастя людства залежить від кількості геніїв, потреба в максимальному зростанні народонаселення вимагає освоєння не лише суходолу, гідросфери й атмосфери Землі, а й космічного простору^[171]. У статті «Ідеальний лад життя» Ціолковський, описуючи життя майбутнього людства, радше спирався на ідеї Фур'є та Чернишевського про фаланстери (хоча сам цього терміна не використовував). Люди, за його задумом, житимуть комунами у десятиповерхових будинках, розрахованих на близько 1000 осіб; будинки-комуни міститимуть криті двори-сади, а кожен мешканець матиме окрему кімнату площею 12 м² і висотою три метри^[172]. Ціолковський виступав за глобальну уніфікацію культури: 1915 року він опублікував статтю «Загальний алфавіт і мова», у якій закликав створити універсальний алфавіт на основі латиниці, а для міжнародного спілкування пропонував уживати англійську або французьку мови. Для об'єднання людства мислитель пропонував масову колонізацію джунглів Африки та Південної Америки, де великі трудові армії під металевими куполами кілометрової довжини та десятиметрової висоти створюватимуть культурні плантації. На морях і океанах, за його задумом, мають з'явитися велетенські плоти з житлами людей і плантаціями водних культур^[173]. У результаті техногенного розвитку людство житиме в штучному середовищі з контрольованими тиском і температурою (що усуне потребу в одязі та взутті), що дозволить заселити всю поверхню Землі^[174].

Після повного освоєння Землі, за Ціолковським, неминучим етапом стане освоєння космосу. Він розглядав цю мету як двоєдину: по-перше, етичну — в інтересах атомів-духів, щастя яких найповніше розкривається у високоорганізованих соціальних структурах, а по-друге, практичну — для розселення швидко зростаючого людства та встановлення зв'язку з «братами по розуму» у спільноті розумних сил Всесвіту. У трактаті «Дослідження світових просторів реактивними приладами» він навів план освоєння космічного простору з 16 пунктів, серед яких — створення позаатмосферних космічних поселень на навколоземній орбіті, колонізація поясу астероїдів, а після збільшення населення Сонячної системи «в сто тисяч мільйонів разів порівняно з теперішнім земним» — розселення людства по всьому Чумацькому Шляху. Пункт 16 завершувався словами: «Починається згасання Сонця. Решта населення Сонячної системи віддаляється від нього до інших сонць, до раніше відлетілих братів»^[175].

У працях різних років Ціолковський нерідко суперечив сам собі, тому доречно говорити про множинність його утопічних проєктів. Часто цитована фраза «Земля — колиска людства, але не можна вічно жити в колисці» мала інший зміст: Земля розглядалася як джерело будівельних матеріалів для космічних поселень («ефірних островів»). Його, ймовірно, не бентежило, що в Землю ж потрапляють духи-атоми померлих; утім, у брошурі 1928 року «Цілі зореплавання» він уже описував космічні колонії, зведені зі скла, сталі, нікелю та «інших міцних металів». Згодом мислитель змінив напрям думок, ставши на постлюдські позиції. Він пропонував за допомогою штучного добору змінити саму біологічну природу людини, створивши істот, здатних жити в ефірному просторі без космічних колоній, скафандрів тощо^[176]. Чижевський згадував і про ще сміливіші мрії Ціолковського: у найвіддаленішому майбутньому розумні істоти перетворяться на променисту енергію або іншу форму матерії, що заповнить увесь простір Всесвіту, і весь космос стане єдиною розумною істотою, після чого розум перейде на вищий щабель і «знатиме все та нічого не бажатиме». Це буде той стан, «який людський розум вважає прерогативою богів. Космос перетвориться на велику досконалість»^[177].

Ціолковський і фантастика

Літературні смаки та уподобання Ціолковського

Літературні уподобання Ціолковського змінювалися з віком. Із власних слів Константина Едуардовича відомо, що якщо в молодості він захоплювався Шекспіром, Тургенєвим і Писарєвим^[ru], то в старості, спробувавши перечитати їхні твори, вважав це «непродуктивною працею», не вдаючись до подробиць. Загалом його смаки не виходили за межі типових для «передових» людей 1860–1870-х років. За спогадами доньки, Ціолковський не любив сучасної йому белетристики XX століття, називаючи її «кривавим кошмаром», хоча із задоволенням читав В. Вересаєва та О. Толстого. Він також любив уголос перечитувати оповідання А. П. Чехова, поезії та поеми М. О. Некрасова, байки І. А. Крилова. У статті «Геній серед людей» Ціолковський цитував або згадував Г. Гейне, Мюссе, Жорж Санд, Е. По, Гете, Ларошфуко, А. Шопенгауера, М. Ю. Лермонтова, М. В. Гоголя, Г. І. Успенського, Н. Г. Помяловського, І. С. Тургенєва, О. І. Купріна, А. П. Чехова, О. С. Пушкіна. Ступінь знайомства Ціолковського з творами цих авторів залишається предметом дискусій; загалом цитування художніх текстів не було для нього характерним. Питання про володіння іноземними мовами також залишається неясним, попри твердження його доньки Любові Константинівни, що в молодості батько вивчав французьку мову і більш-менш її розумів^[178].

Більш складним є питання про знайомство Ціолковського з науково-фантастичною літературою. Такі дослідники, як Дж. Ендрюс, А. Сіддікі та Б. Ф. Єгоров, зазначали, що російська література кінця XIX — початку XX століття створила багату традицію оповідей про космічні подорожі — існувало не менше 20–30 оригінальних творів на цю тему, не кажучи вже про переклади творів Герберта Веллса та Курда Лассвіца. Ймовірно, у тій чи іншій мірі з деякими з них міг бути знайомий і Ціолковський^[179][180].

Науково-фантастичні повісті Ціолковського

Ілюстрація Олександра Гофмана до ситінського видання повісті «На Місяці» 1893 року

У 1880–1890-х роках Ціолковський опублікував кілька текстів, які зазвичай відносять до науково-фантастичних. Ще 1887 року він написав велике оповідання або невелику повість «На Місяці» (опублікована Іваном Ситіним^[ru] як додаток до журналу «Навколо світу» у 1893 році), повісті «Мрії про Землю та небо» (1895) і «Поза Землею» (частково надрукована в журналі «Природа і люди» 1916 року, повне видання вийшло 1920 року накладом лише 300 примірників). Існували й інші твори, наприклад рукопис 1894 року, неточною названий «Зміна відносної ваги на Землі» (уперше опублікований 1960 року). У повісті «На Місяці» безіменний герой-астроном зі своїм другом-фізиком, а також із домом, підвалом, припасами, гімнастичним майданчиком, деревами, хатнім начинням, конем із возом і навіть самоваром раптово опиняються на Місяці. Ціолковський тоді ще не торкався теми міжпланетних подорожей, зосередившись на описі відчуттів людини у світі, де сила тяжіння зменшена в шість разів. У рукописі «Зміна відносної ваги» описувалися фізичні умови на Меркурії, Венері (ця глава втрачена), Марсі, Весті, Церері та Палладі — через сприйняття головного героя. Учений вважав усі ці небесні тіла заселеними; на його Меркурії цивілізація навіть перевершила земну. Приблизно ті самі ідеї були покладені в основу науково-фантастичного нарису «На Весті» (1930), у якому Ціолковський намагався уявити умови на цьому астероїді — від сходу Сонця до життя істот, пристосованих до вакууму. Персонаж, який ототожнюється з автором-оповідачем, потрібен лише для передачі картин космосу й планет, хоча іноді згадуються почуття героїв — подив перед невідомим чи туга за Землею^[181][182].

Ілюстрація Олександра Гофмана до ситінського видання повісті «На Місяці» 1893 року

У повісті «Мрії про Землю та небо» автор розвиває ідеї «Зміни відносної ваги». Тут детально описано наслідки й відчуття від відсутності сили тяжіння, а також подано розповідь про подорож на астероїди, де гравітація мінімальна. Ціолковський доходить висновку про можливість повної фізіологічної адаптації людини до невагомості — аж до вирощування рослин для харчування й регенерації атмосфери у космічних оранжереях, вкритих «склоподібною плівкою» і живлених сонячною енергією. Повість «Поза Землею» присвячена історії першої міжпланетної подорожі, датованої 2017 роком. У Гімалаях російський винахідник Іванов, який відкрив принцип ракетного руху й розробив фізичні параметри космічних польотів, починає будівництво ракети. Йому допомагає міжнародна команда — англієць Ньютон, американець Франклін, француз Лаплас, німець Гельмгольц і, згодом, швед Норденшельд. Хоча в тексті є елементи утопічного майбутнього об'єднаної Землі, теми міжнародного співробітництва є другорядними. Головне — це докладний опис космічної подорожі та всіх її аспектів. За словами Б. Ф. Єгорова, повість Ціолковського — «свого роду пам'ятка-інструкція для космонавтів»: у ній передбачено скафандри для виходу у відкритий космос, детально описано прийоми їжі, пиття, умивання тощо. У тексті окремими розділами подано лекції, які герої-вчені читають робітникам, що прямо вказує на науково-просвітницьку мету твору. Подібну модель природничо-наукової освіти (через питання й відповіді) активно використовували радянські журнали 1920-х років і пізніше^[183][184].

Фантастика Ціолковського належить до науково-популярної, а не художньої літератури. Сам автор розглядав літературну форму лише як зручний спосіб зацікавити широку публіку своїми ідеями, а частково — як власну творчу лабораторію, проміжний етап між загальною концепцією та детальними математичними розрахунками. У цьому сенсі, як визнавав сам Ціолковський, взірцем для нього був Жуль Верн^{[185][186][187][188]}. Професор Каліфорнійського університету в Берклі Ентоні Ванчу, однак, зазначав, що Ціолковського можна вписати в ширший контекст ранньої радянської прози, поруч із Андрієм Платоновим і Марієттою Шагінян^[189]. Майкл Ольквіст (Єльський університет) вважав, що прозі Ціолковського була властива «параболічність», і він прагнув змінити світ за допомогою метафор і алегорій. У цьому сенсі його можна порівняти з Миколою Федоровим: якщо московський філософ намагався подолати смерть, то Ціолковський — різними, зокрема раціональними, способами — прагнув подолати земне тяжіння. Як зауважив Дж. Ендрюс, лише у повісті «Поза Землею» Ціолковський намагався урізноманітнити технічну інформацію описами повсякденного життя героїв, проте загалом його твори «не захоплюють»^[190]. Це пояснюється тим, що Ціолковський сприймав фантастику як утилітарний жанр, покликаний зацікавити космічними проблемами майбутніх інженерів — і зрештою цього досяг. Його оповідання були відверто дидактичними, мали педагогічне, а не художнє значення. У перевиданні «Дослідження світових просторів реактивними приладами» 1926 року Ціолковський прямо заявляв, що фантастика є ефективним засобом підготовки суспільства до прориву в інший простір^[191].

Літературний вплив

Позбавлені художньої майстерності, фантастичні тексти Ціолковського не викликали інтересу у професійних літераторів. «Мрії про Землю та небо» довго розглядалися цензурним комітетом і отримали негативні рецензії у газетах «Неделя»^[ru] та «Научное обозрение»^[en]. Головному редактору останнього — М. М. Філіппову — Ціолковський надіслав аргументовану відповідь на захист наукового змісту повісті. Це стало початком їхньої тривалої співпраці й дев'яти наступних публікацій^[192]. Майже єдиним письменником, який прихильно поставився до творів Ціолковського, був В. Я. Брюсов. Фантазії про міжпланетні подорожі захоплювали Брюсова ще з дитинства, а важливим етапом для їх включення у «серйозну» творчість стало знайомство з працями М. Ф. Федорова та пізніше — Я. І. Перельмана (у 1908—1913 роках). Брошури Ціолковського потрапили до рук Брюсова приблизно у 1918—1920 роках і навіть надихнули його на задум написати книгу про калузького вченого. Восени 1920 року відбулася зустріч Брюсова з О. Л. Чижевським, який залишив спогади про брюсовські зацікавлення^[193][194]. Проте жодних слідів роботи над темою Ціолковського в архіві Брюсова не знайдено^[195].

Машинописна сторінка рукопису роману «Зірка КЕЦ» з авторськими правками Олександра Бєляєва

Після революції ідеї Ціолковського не узгоджувалися з атеїстичним матеріалізмом радянської влади. Найбільший вплив його науково-філософських і літературних поглядів відчутний у творчості О. Р. Бєляєва та М. О. Заболоцького^[196]. В окремому фонді Бєляєва у Російському державному архіві літератури і мистецтва (ф. 215) збереглося листування двох фантастів — шість листів, датованих між 27 грудня 1934 та 20 липня 1935 року. Воно почалося з прохання Бєляєва прорецензувати його новий роман «Стрибок у ніщо», а також торкалося питань кінематографічної фантастики, оскільки Ціолковський вважав, що кіно є ефективнішим засобом впливу на маси, ніж література. Із листування також випливає, що Бєляєв був знайомий із працями Ціолковського ще до їхнього заочного знайомства^[197]. У своїх повістях і романах 1930-х років він популяризував ідеї Ціолковського та прямо на це вказував. У 1934 році в журналі «Навколо світу» вийшло оповідання «Повітряний корабель», присвячене експедиції на радянському суцільнометалевому дирижаблі; Ціолковський надіслав до редакції відгук з «висловленням задоволення товаришу Бєляєву та шановній редакції журналу». Листування з ученим продовжилося у зв'язку з другим виданням роману «Стрибок у ніщо», який автор хотів присвятити Ціолковському^[198]. У березні 1935 року Ціолковський написав коротку передмову до другого видання:

…Із усіх відомих мені оповідань, оригінальних і перекладних, на тему міжпланетних сполучень роман О. Р. Бєляєва видається мені найзмістовнішим і найнауковішим. <…> Тому я сердечно й щиро вітаю появу другого видання, яке, безперечно, сприятиме поширенню серед мас інтересу до позаатмосферних польотів. Очевидно, на них чекає велике майбутнє^[199].

Написаний у середині 1930-х років роман «Другий Місяць», після смерті Ціолковського був перейменований на «Зірка КЕЦ». У цьому творі Бєляєв використав найбільше технічних ідей калузького вченого, а опис фізичних явищ невагомості та космічного простору намагався подати максимально близько до текстів самого Ціолковського. Водночас він творчо переосмислив його ідеї відповідно до власних літературних завдань: зокрема, запропонував двосторонню накидку, що відбиває й поглинає сонячне світло; стерилізацію білизни та житлових приміщень у космосі, фізичні тренування та навіть фільмотеку для дозвілля^[198].

7 січня 1932 року датовано лист, надісланий до Калуги М. О. Заболоцьким, якого в творчості Ціолковського приваблювали насамперед панпсихізм, ідеї безсмертя та перетворення природи^[200][201]. У світогляді обох було багато спільного: монизм, уявлення про абсолютну матеріальну єдність світу, де кожен атом зберігає інформацію про цілий організм. Заболоцький творчо розвинув ці погляди, заявивши, що світ подібний до рослини, в якій усі клітини містять відомості про будову й функції цілого^[202].

Вплив Ціолковського — передусім на рівні його космічної філософії — відчутний і в творчості російського письменника корейського походження А. А. Кіма. В романах «Білка» та «Батько-ліс» основу образної системи становить ціолковське розуміння атомів як живих, здатних відчувати й наділених душею істот, а також ідея безсмертя людської енергії й життя загалом^[203].

Ціолковський і кінематограф

Докладніше: Космічний рейс

За свідченням Джеймса Ендрюса, інтерес Ціолковського до науково-фантастичного кінематографа підігрівався новинами про співпрацю Германа Оберта з Фріцем Лангом під час створення футуристичного фільму «Жінка на Місяці» (випущеного 1929 року), що сприяло взаємному збагаченню мови кінематографа та літературної фантастики. Водночас пропозиція екранізувати повість «Поза Землею» надійшла до Калуги ще 1925 року, але на той час її технічне втілення було абсолютно неможливим^[204].

Василь Журавльов за підтримки Сергія Ейзенштейна у 1933 році розпочав роботу над науково-популярним фільмом про подорож на Місяць, який було включено до виробничого плану Мосфільму. Запропонували звернутися до Ціолковського як до консультанта, і калузький учений поставився до цього дуже серйозно — він створив цілий альбом із начерками про поведінку людини в умовах космічної подорожі. До Калуги вирушила кінематографічна експедиція, у складі якої, окрім режисера та драматурга Віктора Шкловського, були також спецкор газети «Кіно» Є. Кузнецов і редактор студії Л. Інденбом. За спогадами очевидців, Константин Едуардович зустрів гостей словами: «То це ви зібралися на Місяць?» Ціолковський захопив команду своїм ентузіазмом, й у фільмі «Космічний рейс» вирішили показати його технічні проєкти, зокрема старт ракети з горизонтальної наземної естакади. Між Москвою і Калугою велася активна переписка. Сценарій Олександра Філімонова^[ru] отримав схвалення вченого; після цього відбулася його зустріч із головним оператором фільму та художником-постановником. Прем'єра стрічки відбулася вже після смерті Ціолковського, а фантастичний Інститут міжпланетних сполучень із фільму отримав його ім'я, написане на вхідній вивісці^[205].

Бібліотека та архів Ціолковського

За життя видане «Дослідження світових просторів реактивними приладами», примірник якого побував на навколоземній орбіті в 1975 році з автографами космонавтів — учасників проєкту «Союз — Аполлон»

Вперше опис бібліотеки Ціолковського надав В. С. Зотов у книзі про його будинок-музей (1962), а послідовне дослідження його книжок, рукописів і маргіналій проводила з 1980-х років Т. Н. Желніна. Особисту бібліотеку майбутній учитель почав збирати ще під час навчання в Москві (це відомо з листування), однак зібрання не раз зазнавало втрат від пожеж, повеней і переїздів. Отже, майже всі збережені книжки та журнали були придбані вже після повені 1908 року. За описами Л. К. Ціолковської, бібліотека була невеликою й уміщувалася у двох шафах: біля письмового столу зберігалася науково-популярна, навчальна та довідкова література, а в іншій — художня, якою щедро ділилися з друзями, які не завжди повертали книжки власникові. У майстерні на другому поверсі зберігалися газети й журнали. За спогадами Л. К. Ціолковської, в останні роки життя її батько передплачував до 20 назв газет і журналів, а також отримував авторські примірники зі своїми публікаціями від редакцій. Збереглася поштова листівка від 5 травня 1928 року з ленінградської книгарні «Наука і знание», з якої видно, що лише того року Ціолковський зміг передплатити собі Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона за 95 рублів, внісши 30 % завдатку. Деякі книжки знайомі купували або дарували Ціолковському на його прохання^[178].

Після 1936 року архів і книжкове зібрання розділили: частина документів і книжок перейшла до архіву Ціолковського, який формувався при Науково-дослідному інституті цивільного повітряного флоту^[ru], інша залишилася в калузькому будинку-музеї; чимало матеріалів зберігалося в членів родини. Згодом документи й книжки з НДІ цивільного повітряного флоту були передані до Архіву Академії наук СРСР^[ru]. Музейні фонди зазнали значних втрат під час німецької окупації Калуги у вересні — грудні 1941 року. При цьому примірник «Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона» якимось чином опинився в бібліотеці Смоленського педагогічного інституту і був повернений до калузького будинку-музею лише 1964 року. За оцінкою Т. Желніної, у різних сховищах збереглося близько 460 томів книжок і близько 1500 примірників журналів понад 70 назв^[178].

Під час виконання програми «Союз — Аполлон» у 1975 році книжки Ціолковського побували в космосі. Для цього символічного жесту було відібрано прижиттєві видання «Дослідження світових просторів реактивними приладами», «Космічні ракетні поїзди» та «Цілі зореплавання», які з автографами Т. Стаффорда, В. Кубасова та О. Леонова надійшли до Калузького музею Ціолковського. Факсимільне видання книжок з авторськийми рукописами згодом відправили на станцію «Мир»^[206]. Повний реєстр книжок Ціолковського, що побували на навколоземній орбіті, склав правнук ученого С. Самбуров (РКК «Енергія»)^[207].

Особистий фонд Ціолковського в Архіві РАН становить окремий фонд № 555, який містить 5 описів із 1979 справ (31 680 аркушів архівних документів). Усі документи оцифровані та доступні користувачам порталу^[208].

Роботи з ракетоплавства й міжпланетного зв'язку

• 1903 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)»^[209]
• 1914 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дополнение) (Дослідження світових просторів реактивними приладами (доповнення до I та II частин праці тотожного найменування)»^[210]
• 1924 — «Космический корабль (Космічний корабель)»
• 1926 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами. Перевидання робіт 1903 і 1911 р. з деякими змінами та доповненнями)»^[211]
• 1927 — «Космическая ракета. Опытная подготовка (Космічна ракета. Дослідна підготовка)»
• 1928 — «Труды о космической ракете 1903—1907 гг. (Праці про космічну ракету 1903—1907 р.)»
• 1929 — «Космические ракетные поезда (Космічні ракетні потяги)»
• 1929 — «Реактивный двигатель (Реактивний двигун)»
• 1929 — «Цели звездоплавания (Цілі зореплавства)»^[212]
• 1930 — «Звездоплавателям (Зореплавцям)»^[213]
• 1932 — «Реактивное движение (Реактивний рух)»
• 1932—1933 — «Топливо для ракеты (Пальне для ракети)»

Роботи з космічної філософії

• 1883 — «Продолжительность лучеиспускания Солнца» («Тривалість променевипускання Сонця»)
• 1883 — «Свободное пространство» («Вільний простір»)
• 1893 — «Тяготение как главнейший источник мировой энергии» («Тяжіння як найголовніше джерело світової енергії»)
• 1894 — «Грёзы о земле и небе» («Мрії про землю та небо»)
• 1898 — «Научные основания религии» («Наукові основи релігії»)
• 1902 — «Этика или естественные основы нравственности» («Етика або природні основи моральності»)
• 1902 — «Неизвестные разумные силы» («Невідомі розумні сили»)
• 1902 — «Существа разных периодов эволюции» («Істоти різних періодів еволюції»)
• 1914 — «Нирвана» («Нірвана»)
• 1915 — «Будущее Земли и человека. Технический и научный прогресс будущего.» («Майбутнє Землі та людини. Технічний і науковий прогрес майбутнього»)
• 1916 — «Горе и гений» («Горе і геній»)
• 1917 — «Человек. Свойства человека» («Людина. Властивості людини»)
• 1918 — «Первопричина» («Першопричина»)
• 1918 — «Приключения атома» («Пригоди атома»)
• 1918 — «Приключения души » («Пригоди душі»)
• 1918 — «Свобода воли» («Свобода волі»)
• 1918 — «Развитие и возобновление Вселенной. Цикл Вселенной. (Звёздный цикл)» («Розвиток і відновлення Всесвіту. Цикл Всесвіту. (Зоряний цикл)»)
• 1919 — «Богатства Вселенной» («Багатства Всесвіту»)
• 1920 — «Воображение (или цена мысли)» («Уява (або ціна думки)»)
• 1920 — «Картина Земли и её частей» («Картина Землі та її частин»)
• 1920 — «Первобытная космогония» («Первісна космогонія»)
• 1920 — «Непротивление» («Непротивлення»)
• 1920 — «Спокойствие и радость» («Спокій і радість»)
• 1920 — «Сколько времени существует Вселенная?» («Скільки часу існує Всесвіт?»)
• 1920 — «Биология карликов и великанов» («Біологія карликів і велетнів»)
• 1921 — «Пространство, время, мрак и неодушевлённая материя не могут погасить жизнь» («Простір, час, морок і нежива матерія не можуть погасити життя»)
• 1922 — «Зарождение жизни на Земле. Возможен ли перенос жизни на Землю с иных планет» («Зародження життя на Землі. Чи можливе перенесення життя на Землю з інших планет»)
• 1923 — «О душе, о духе и о причине» («Про душу, про дух і про причину»)
• 1923 — «Механичность мира» («Механічність світу»)
• 1923 — «Живая Вселенная» («Живий Всесвіт»)
• 1923 — «Радость без расплаты» («Радість без розплати»)
• 1924 — «Жизнь в космическом эфире» («Життя в космічному ефірі»)
• 1924 — «Радость и страдание» («Радість і страждання»)
• 1925 — «Причина космоса» («Причина космосу»)
• 1925 — «Блуждание атомов» (Блукання атомів)
• 1925 — «Монизм Вселенной» («Монізм Всесвіту»)
• 1926 — «Новая этика (Из монизма)» («Нова етика (З монізму)»)
• 1927 — «Будущее Земли» («Майбутнє Землі»)
• 1928 — «Будущее Земли и человечества» («Майбутнє Землі та людства»)
• 1928 — «Прошедшее Земли» («Минуле Землі»)
• 1928 — «Воля Вселенной» («Воля Всесвіту»)^[214]
• 1928 — «Теоремы жизни» («Теореми життя»)
• 1928 — «Эфирный остров» («Ефірний острів»)
• 1928 — «Совершенство жизни вселенной» («Досконалість життя всесвіту»)
• 1928 — «Ум и страсти» («Розум і пристрасті»)
• 1929 — «Самозарождение» («Самозародження»)
• 1929 — «Животное космоса» («Тварина космосу»)
• 1929 — «Растение будущего» («Рослина майбутнього»)
• 1929 — «Руководители человечества» («Керівники людства»)
• 1930 — «Научная этика» («Наукова етика»)
• 1930 — «Жизнь человечества» («Життя людства»)
• 1931 — «Монистический материализм или Что надо знать каждому человеку» («Моністичний матеріалізм або Що треба знати кожній людині»)
• 1932 — «Космос есть животное» («Космос є тварина»)
• 1932 — «Условная истина» («Умовна істина»)
• 1932 — «Высшая истина» («Найвища істина»)
• 1932 — «Господство жизни и разума» («Панування життя і розуму»)
• 1932 — «Есть ли Бог?» («Чи є Бог?»)^[215]
• 1932 — «Есть ли духи?» (Чи є духи?)^[216]
• 1932 — «Органический мир вселенной» («Органічний світ всесвіту»)
• 1932 — «Теория космических эр» («Теорія космічних ер»)^[217]
• 1932 — «Свойства космоса» («Властивості космосу»)
• 1932 — «Ничего нет (Мысли безбожника)» («Нічого немає (Думки безбожника)»)
• 1933 — «Граждане Вселенной» («Громадяни Всесвіту»)
• 1933 — «Непрерывность жизни» («Безперервність життя»)
• 1933 — «Когда погаснет Солнце» («Коли згасне Сонце»)
• 1933 — «Разум космоса и разум его существ» («Розум космосу і розум його істот»)
• 1933 — «Жизнь в межзвёздной среде» («Життя в міжзоряному середовищі»)
• 1933 — «Вселенная без орудий исследования и науки» («Всесвіт без знарядь дослідження і науки»)
• 1933 — «Вечная деятельность Вселенной.» («Вічна діяльність Всесвіту»)
• 1933 — «Планеты заселены живыми существами» («Планети заселені живими істотами»)
• 1933 — «Существа выше человека» («Істоти, вищі за людину»)
• 1933 — «Вероятность рождения и вероятность высшей жизни и чувства» («Імовірність народження та ймовірність вищого життя і почуття»)
• 1933 — «Субъективная непрерывность высшей жизни» («Суб'єктивна безперервність вищого життя»)
• 1933 — «Простые мысли о вечности материи и чувства» («Прості думки про вічність матерії та почуття»)
• 1933 — «Порядок космической философии и её выводы» («Порядок космічної філософії та її висновки»)
• 1933 — «Радость смерти» («Радість смерті»)
• 1934 — «Земная этика» («Земна етика»)
• 1934 — «Совершенство законов вселенной» («Досконалість законів всесвіту»)
• 1934 — «Очерки о вселенной» («Нариси про всесвіт»)
• 1934 — «Судьба существа зависит от судьбы Вселенной» («Доля істоти залежить від долі Всесвіту»)
• 1934 — «Натуральные основы» («Натуральні основи»)
• 1934 — «Свет и тьма поколений» («Світло і темрява поколінь»)
• 1934 — «Сомнительность всякой философии» («Сумнівність усілякої філософії»)
• 1934 — «Вместо злорадства — ликвидация несовершенного и эгоистическое сострадание» («Замість зловтіхи — ліквідація недосконалого та егоїстичне співчуття»)
• 1934 — «Блуждание материи при жизни одного существа.» («Блукання матерії за життя однієї істоти.»)
• 1934 — «Вероятность жизни.» («Імовірність життя»)
• 1934 — «Что чувствует» («Що відчуває»)
• 1934 — «Права материи и низших существ и обязанности высших» («Права матерії та нижчих істот і обов'язки вищих»)
• 1934 — «Ощущение, жизнь и смерть» («Відчуття, життя і смерть»)
• 1934 — «Необходимость космической точки зрения» («Необхідність космічної точки зору»)
• 1935 — «Непротивление или борьба» («Непротивлення чи боротьба»)
• 1935 — «Конспект космической философии» («Конспект космічної філософії»)
• 1935 — «Космическая философия» («Космічна філософія»)^[218]

Зібрання праць

• Зібрання творів філософського плану Костянтина Едуардовича Ціолковського російською мовою.
• Космічна філософія Костянтина Едуардовича Ціолковського в перекладі на українську мову.

Нагороди Ціолковського й увічнення його пам'яті

Пам'ятна монета Банку Росії, присвячена 150-річчю з дня народження Ціолковського.

За особливі заслуги в області винаходів, що мають величезне значення для оборони Союзу РСР, Ціолковський 1932 року був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Напередодні 100-річчя від дня народження Ціолковського в 1954 році АН СРСР заснувала золоту медаль ім. К. Е. Ціолковського «3а видатні роботи в галузі міжпланетних сполучень».

У Калузі й Москві споруджені пам'ятники науковцю; створено меморіальний будинок-музей у Калузі; його ім'я носять Державний музей історії космонавтики й педагогічний інститут (нині Калузький Державний Педагогічний університет), школа в Калузі, Московський авіаційно-технологічний інститут. Ім'ям Ціолковського названий кратер на Місяці.

1957 року, вийшов на екрани радянський науково-фантастичний фільм «Шлях до зірок», в якому наводиться опис теорії Ціолковського.

Коментарі

1. У біографічному нарисі Н. Моісєєва, доданому до зібрання вибраних творів, навпаки, стверджується, що батько Ціолковського «спілкувався майже виключно з поляками і був польським патріотом; дух родини через це був опозиційним щодо царського уряду»^[9].
2. У біографії В. Н. Кочеткова згадуються^[11]: Олександр (1850—1909); Дмитро (1851—1869); Ігнатій (1858—1874); Марія, у шлюбі Любимова (1865—1925). В архіві В’ятської гімназії зберігся запис, за яким М. Ціолковська померла у 38 років, а серед живих залишалися діти: Катерина — 2 роки, Марія — 5, Ігнатій — 12, Константин — 13, Йосип — 16, Олександр — 20. Старший брат Дмитро помер у віці 18 років у Петербурзі, де навчався за державний кошт^[12].
3. Доля патентів К. Е. Ціолковського остаточно не з’ясована. Ймовірно, деякі з них були оформлені коштом меценатів, але права втрачено після революції. Ймовірно, нових патентів він не оформлював, «зрозумівши, що додаткової слави це не принесе». Антон Первушин порівнював його з Робертом Ґоддардом, нав’язливе прагнення якого патентувати навіть дрібниці й небажання публікуватися надовго затримали розвиток ракетної техніки у США^[82]. У радянський період Ціолковський повернувся до патентування в 1929 році: 7 лютого Комітет у справах винаходів ВРНГ СРСР видав йому заявочне свідоцтво на металевий дирижабль; 21 жовтня він подав заявку на патентування літака з повітряно-реактивним двигуном, а 13 грудня — на новий спосіб кріплення ковзанів^[83]. У архіві Політехнічного музею зберігаються дев’ять патентів Ціолковського^[84], а його матеріали — також у самарському філіалі Російського державного архіву науково-технічної документації. Майже всі патенти К. Е. Ціолковського радянського часу були відхилені, за винятком нової конструкції друкарської машинки. У листуванні щодо патентування «напівреактивного аероплана» вчений писав: «Я заздалегідь зрікаюся своїх прав на патент після своєї смерті й передаю їх СРСР»^[85][86]
4. Через нервове захворювання Іван із труднощами закінчив міське училище; батько влаштував його бухгалтером, але він не зміг працювати за фахом — був розсіяним і часто помилявся в підрахунках. Ціолковський зробив його своїм посильним і асистентом, а також доручав переписування рукописів^[90].
5. Інакше кажучи, Ціолковського було віднесено до однієї з найвищих категорій забезпечення — учених четвертого розряду^[95].
6. Усі перелічені матеріали зберігаються в Архіві президента Російської Федерації (АПРФ)^[116].
7. Існує твердження, що брошура 1924 року з німецьким текстом була знайдена серед речей Вернера фон Брауна на полігоні Пенемюнде^[145].