Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Візантійська імперія
пізньоантична та середньовічна держава З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Візанті́йська імпе́рія або Східна Римська імперія (також Романія, Римське царство, Римська імперія, Християнське царство, Імперія греків, Грецьке царство) — історіографічна назва для пізньоантичної та середньовічної держави з самоназвою Царство Ромеїв (грец. Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων), що виникла внаслідок розділу Римської імперії на східну та західну частини.
Під час розквіту Римської імперії, відомого як Pax Romana, її західна частина пройшла через процес латинізації, тоді як східна частина зберегла значною мірою свою елліністичну культуру. Кілька подій з IV по VI ст. визначають перехідний період, коли грецький Схід і латинський Захід імперії розійшлися. Костянтин I (правління 324—337) реорганізував імперію, зробив столицею Константинополь і легалізував християнство. За Феодосія I (правління 379—395) християнство стало державною релігією, а інші релігійні практики були заборонені. Під час правління Іраклія (610—641) модернізовані армія й адміністрація, грецька мова поступово прийнята для офіційного використання замість латини.
Кордони Візантії постійно змінювалися, пройшовши через кілька циклів занепаду та відновлення. Під час правління Юстиніана I (527—565) імперія досягла найбільшого територіального розмаху після падіння Заходу, відвоювавши більшу частину історично римського західного узбережжя Середземного моря, включаючи Африку, Італію та Рим, який вона утримувала більше двох століть. Візантійсько-сасанідська війна 602—628 років виснажила ресурси Візантії, і під час ранніх мусульманських завоювань у VII столітті вона втратила свої найбагатші провінції — Єгипет і Сирію — на користь Праведного халіфату. Пізніше імперія втратила Африку на користь Омеядів у 698 році, перш ніж настала доба стабілізації завдяки династії Ісаврів.
Під час правління Македонської династії (IX-XI століття) імперія знову розширилася і пережила двостолітнє відродження, яке завершилося поразкою від турків-сельджуків у битві біля Манцикерта в 1071 році. Громадянські війни та наступне вторгнення сельджуків призвели до втрати більшої частини Малої Азії. Імперія відновилася під час реставрації Комнінів, і до Четвертого хрестового походу Константинополь був найбільшим і найбагатшим містом Європи.
Вперше Візантія ліквідована під час Четвертого хрестового походу в 1204 році, коли Константинополь розграбований латинянами, а території, якими раніше керувала імперія, розділені на конкуруючі візантійські грецькі та латинські області. Незважаючи на остаточне відновлення Константинополя в 1261 році, Візантійська імперія вже залишалася тільки регіональною державою протягом останніх двох століть свого існування. Решта її територій поступово анексовані османами під час візантійсько-османських війн протягом XIV та XV століть.
Друге падіння Константинополя під владу османів у 1453 році означало кінець Візантії. Біженці, які тікали з міста після його захоплення, оселилися в Італії та інших частинах Європи, допомагаючи розпочати епоху Відродження. Трапезундська імперія була завойована через вісім років, коли її однойменна столиця здалася османським військам після того, як її було взято в облогу в 1461 році. Останнім осередком, що вважав себе легітимним продовжувачем візантійської державності, було князівство Готія (Феодоро) на Кримському півострові, також подолане османами у грудні 1475 року.
Іноді подія захоплення Константинополя османами істориками використовується для позначення кінця Середньовіччя та початку раннього нового періоду.
Remove ads
Назва
Узагальнити
Перспектива
Офіційна назва держави, що вживалася протягом усієї її історії, — «Імперія ромеїв» — підкреслювала спадкоємність між Візантійською та Римською імперіями. Мешканці Візантії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов'ян, румунів, молдаванів, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірменів та багатьох інших сучасних народів, називали себе ромеями або римлянами. Саме від цієї назви походить сучасна самоназва декількох народів — румунів, аромун, ромів[1].
Визначення «візантійська» є похідним від назви столиці імперії. Попри те, що офіційно столиця іменувалася Новим Римом, а пізніше — Константинополем, за вкоріненою звичкою мешканці міста використовували і його старогрецьке ім'я — Візантій.
Після поділу Римської імперії навпіл 395 року західну частину для зручності (але неофіційно) почали іменувати Гесперійською імперією (від давнього поетичного визначення «західних країв»), а для східної зі столицею в Константинополі використовували прикметник «візантійська» (тобто «константинопольська») — саме так це слово вживали, зокрема, тогочасні історики Пріск та Малх. При цьому Східна Римська імперія не вважалася окремою державою і офіційно найчастіше іменувалася Senatus Populusque Romanus.
Із падінням Гесперії 476 року титул імператора взагалі зберігся лише за константинопольськими володарями. Відтак необхідність навіть у неофіційному вживанні окремого терміну для позначення їхньої держави зникла. Імперія надалі іменувалася просто Римською або Ромейською. Прикметник «візантійський» використовували й надалі — він, зокрема, зустрічається у працях патріарха Фотія та у Суді — але найчастіше як синонім слову «константинопольський».
У староруських і старослов'янських літописах також вживаються назви Християнське і Грецьке царство.
Після падіння Візантії вчені раннього модерну користувалися багатьма назвами по відношенню до імперії, серед яких можна виділити такі, як «Константинопольська імперія», «Імперія греків», «Східна імперія», «Пізня імперія», «Нижня імперія», і «Римська імперія». Все більш широке використання термінів «Візантія» та «Візантійська імперія», ймовірно, пов'язується з діяльністю історика XV століття Лаоніка Халкоконділа, чиї праці були широко поширювалися, зокрема Ієронімом Вольфом[en], якому традиційно приписують запровадження терміну «Візантія» до історичної науки. До XIX століття разом з терміном «Візантійська імперія» найчастіше використовувалося «Імперія греків».
Remove ads
Хронологія
Узагальнити
Перспектива
Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я. Її столиця — Константинополь (стародавній Візантій) в документах тих часів називалася Рим або Новий Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.
Немає єдиної думки щодо того, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Костянтина І (306–337 рр.), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася раніше, протягом царювання Діоклетіана (284–305 рр.), який для полегшення управління величезною імперією офіційно поділив її на східну й західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379–395 рр.) та офіційне витискання християнством поганства, або час його смерті 395 року, коли встановилося політичне розділення між Східною (Візантійською) і Західною (Гесперійською) частинами колись єдиної імперії. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади, тож відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік, коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.
Занепад Візантійської імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми, так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеційської та Генуезької республік), а також країн ісламу. Також це загострення суперечностей між різними регіонами імперії та розкол її на Грецьке, Болгарське та інші царства.
Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії 1453 року, хоча її залишки проіснували ще кілька років, до падіння Містри 1460 року і Трапезундської імперії 1461 року. Але слід звернути увагу на те, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії, так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.
Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніана І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор'ї, прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції та Малої Азії. Експансія в IX—XI століттях змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.
Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — болгари, копти, вірмени, грузини, євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі зменшенням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами, у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV—V ст., печеніги, половці в XI—XIII ст. і ін.). У VI—XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті та культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV—VI століттях — латинська, з VII століття і до кінця існування імперії — грецька.
Remove ads
Історія
Узагальнити
Перспектива
Поділ на Східну і Західну Римські імперії
11 травня 330 року римський імператор Костянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. Необхідність перенесення столиці була викликана насамперед віддаленістю колишньої столиці — Рима — від напружених східних і північно-східних меж імперії. Особливості політичної традиції робили обов'язковим особистий контроль імператора над потужними військовими угрупуваннями, а організувати оборону з Константинополя можна було набагато швидше і при цьому контролювати війська можна було ефективніше, ніж з далекого Рима.
Остаточний поділ Римської імперії на Східну й Західну відбувся після смерті 395 року Феодосія Великого. Головною відмінністю Візантії від Західної Римської імперії (Гесперії) було переважання на її території грецької культури на противагу майже всуціль латинізованому заходу. З часом римський спадок усе більше змінювався під місцевим впливом та внаслідок розвитку, втім неможливо провести різку межу між Римом та Візантією, яка завжди самоусвідомлювала себе саме як Східна Римська імперія.
Становлення самостійної Візантії
Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330–518. У цей період через границі на Дунаї та Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групами переселенців, яких притягували безпека й багатства імперії, інші чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабкістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і 476 року було скинуто останнього імператора Західної Римської імперії. Становище на сході також було важким, особливо після того, як 378 року вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя, в якій імператор Валент загинув, і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію та Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їхнього боку для Візантії минула. 441 року на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополю, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.
Сильно дестабілізували ситуацію в країні й численні християнські єресі — аріанство, несторіанство, монофізитство. У той час як на Заході папи, починаючи з Лева Великого (440–462), затверджували папську монархію, на Сході патріархи Александрії, особливо Кирило (422—444) і Діоскор (444—451), намагалися установити папський престол в Александрії. Крім того, у результаті цих смут виринали на поверхню старі національні конфлікти та сепаратистські тенденції; у такий спосіб з релігійним конфліктом тісно спліталися політичні інтереси й цілі.
З 502 року перси відновили свій натиск на сході, слов'яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (за кольорами команд колісниць). Нарешті, міцна пам'ять про римську традицію, що підтримувала думку про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого становища потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив Юстиніан І.
VI століття. Імператор Юстиніан
518 року після смерті імператора Настасія на трон зійшов начальник гвардії Юстин — виходець з македонських селян. Тягар влади був би заважкий для цього неписьменного старого, якби біля нього не виявилося племінника Юстиніана. Із самого початку правління Юстина фактично при владі стояв Юстиніан — також уродженець Македонії, що отримав прекрасну освіту й мав неабиякі здібності.
527 року, одержавши всю повноту влади, Юстиніан приступив до виконання своїх задумів по відновленню Імперії та зміцненню влади єдиного імператора. Він домігся союзу з православною церквою. При Юстиніані єретиків змушували переходити в православ'я під загрозою позбавлення цивільних прав і навіть страти.
До 532 року він був зайнятий придушенням виступів у столиці й протистоянням натиску персів, але незабаром основний напрямок політики перемістився на захід. Варварські королівства ослабнули за минулі півстоліття, їхні романізовані жителі закликали до відновлення імперії, нарешті навіть самі королі германців визнавали законність претензій Візантії. 533 року армія під керівництвом Велізарія завдала удару державі вандалів у Північній Африці. Наступною метою стала Італія — важка війна з Остготським королівством продовжувалася 20 років і закінчилася перемогою.
Вдершись у королівство Вестготів 554, Юстиніан завоював і південну частину Іспанії. У результаті територія імперії збільшилася майже вдвічі. Але ці успіхи потребували занадто великої витрати сил, чим скористалися перси, болгари й авари, що, хоча і не завоювали значних територій, але піддали руйнуванню багато земель на сході імперії.
Візантійська дипломатія також прагнула забезпечити у всьому зовнішньому світі престиж і вплив імперії. Завдяки спритному розподілові милостей і грошей і майстерному умінню сіяти розбрат серед ворогів імперії, вона приводила під візантійське панування варварські народи, що оточували кордони держави. Одним з головних способів включення у сферу впливу Візантії була проповідь християнства. Діяльність місіонерів, що поширювали християнство від берегів Чорного моря до плоскогір'їв Абісинії й оаз Сахари, була однієї з характерних відзнак візантійської політики в Середньовіччі.
Крім військової експансії, іншою найважливішою метою Юстиніана була адміністративна й фінансова реформи. Економіка імперії перебувала у важкій кризі, керівництво було вражене корупцією. З метою реорганізації управління Юстиніаном була проведена кодифікація законодавства і ряд реформ, що, хоча і не вирішили проблему кардинально, але, безсумнівно, мали позитивні наслідки. По всій імперії розпочалося будівництво — найбільше за масштабами з часів «золотого століття» Антонинів. Новий розквіт переживала культура.
VI-VII століття
Однак велич була куплена дорогою ціною — економіка була підірвана війнами, населення зубожіло, і спадкоємці Юстиніана, власне Юстин II (565—578), Тиберій ІІ (578—582), Маврикій (582—602), були змушені основну увагу приділяти вже обороні й перенести напрямок політики на схід. Завоювання Юстиніана виявилися неміцними — наприкінці VI, у VII ст. Візантія втратила всі завойовані області на Заході (за винятком Південної Італії).
У той час як вторгнення лангобардів відняло у Візантії половину Італії, 591 року в ході війни з Персією була завойована Вірменія, на півночі продовжувалося протистояння зі слов'янами. Але вже на початку наступного, VII століття перси відновили бойові дії і домоглися значних успіхів унаслідок численних смут в імперії. 610 року син карфагенського екзарха Іраклій скинув імператора Фоку й заснував нову династію, що виявилася здатною протистояти небезпекам, що загрожували державі. Це був один з найважчих періодів в історії Візантії — перси завоювали Єгипет і загрожували Константинополю, авари, слов'яни й лангобарди атакували кордони з усіх боків. Іраклій одержав низку перемог над персами, переніс війну на їхню територію, після чого смерть шаха Хосрова ІІ й ряд повстань змусили тих відмовитися від усіх завоювань і укласти мир. Але повне виснаження обох сторін у цій війні підготувало сприятливий ґрунт для арабських завоювань.
634 року халіф Омар удерся в Сирію, протягом наступних 40 років були втрачені Єгипет, Північна Африка, Сирія, Палестина, Верхня Месопотамія, причому найчастіше населення цих областей, змучене війнами та поборами вважало арабів, що на початку істотно знижували податки, своїми визволителями. Араби створили флот і навіть обложили Константинополь. Але новий імператор, Костянтин IV Погонат (668—685), відбив їхній натиск. Незважаючи на п'ятирічну облогу Константинополя (673—678) з суші і з моря, араби не змогли його захопити. Грецький флот, якому недавній винахід «грецького вогню» забезпечив перевагу, змусив мусульманські ескадри до відступу і завдав їм у водах Силеума поразки. На суші війська халіфату були розбиті в Азії.
З цієї кризи імперія вийшла більш об'єднаною й монолітною, національний склад її став одноріднішим, релігійні розходження головним чином пішли в минуле, тому що монофізитство й аріанство мали основне поширення у втрачених нині Єгипті і Північній Африці. До кінця VII століття територія Візантії становила вже не більше третини держави Юстиніана. Ядро її складали землі, населені греками або еллінізованими племенами, що говорили грецькою. У той же час почалося масове заселення Балканського півострова болгарськими племенами. У VII столітті вони розселилися на значній території в Мезії, Фракії, Македонії, Далмації, Істрії, частині Греції і навіть були переселені в Малу Азію), зберігши при цьому свою мову, побут, культуру. Відбулися зміни і в етнічному складі населення у східній частині Малої Азії: з'явилися поселення персів, сирійців, арабів.
У VII столітті були проведені істотні реформи в керуванні — замість єпархій і екзархатів імперія була розділена на феми, підлеглі стратигам. Новий національний склад держави привів до того, що грецька мова стала офіційною, навіть титул імператора став звучати по-грецькому — василевс. В адміністрації стародавні латинські титули або зникають, або еллінізуються, а їхнє місце займають нові назви — логофети, стратеги, епархи, друнгарії. В армії, де переважають азійські й вірменські елементи, грецька стає мовою наказів.
VIII століття
На початку VIII століття тимчасова стабілізація знову перемінилася низкою криз — війни з болгарами, арабами, безперервні повстання. Лев Ісавр, що зійшов на престол під ім'ям імператора Лева ІІІ й заснував ісаврійську династію (717—867), зумів зупинити розпад держави й завдав вирішальної поразки арабам.
За пів століття правління два перших Ісаври зробили імперію багатою і квітучою, попри чуму, що спустошила її 747 року та заворушення, викликані іконоборством. Релігійна політика ісаврійських імператорів була одночасно і політичною. Багато людей на початку VIII століття було незадоволено надлишком марновірства й особливо тим місцем, яке займало поклоніння іконам, віра в їхні чудотворні властивості, та поєднані з ними людські вчинки та інтереси; багатьох людей турбувало те зло, що як їм здавалося, у такий спосіб заподіювалося релігії. Одночасно імператори прагнули обмежити зростаючу могутність церкви. Політика іконоборства привела до розбратів і смут, одночасно підсиливши розкол у відносинах з Римською церквою. Відновлення іконопоклоніння відбулося тільки наприкінці VIII століття завдяки імператриці Ірині — першій жінці-імператриці, але вже на початку IX століття політика іконоборства була продовжена.
IX—XI століття
800 року Карл Великий оголосив про відновлення Західної Римської імперії, що для Візантії стало відчутним приниженням. Одночасно Багдадський халіфат підсилив свій натиск на сході.
Імператором Левом V Вірменином (роки правління 813—820) і двома імператорами Фригійської династії — Михайлом ІІ (820—829) і Феофілом (829—842) було відновлено політику іконоборства. Знову на цілих тридцять років імперія опинилася у владі заколотів. Договір 812 року, що визнавав за Карлом Великим титул імператора, означав серйозні територіальні втрати в Італії, де Візантія зберегла тільки Венецію і землі на півдні півострова.
Війна з арабами, розпочата 804 року, призвела до двох серйозних поразок: до захоплення острова Крит мусульманськими піратами (826), що почали звідси майже безкарно спустошувати східне Середземномор'я, і до завоювання Сицилії північноафриканськими арабами (827), що 831 року опанували містом Палермо. Особливо загрозливою була небезпека з боку болгар, з тих пір як хан Крум розширив межі своєї імперії від Гема до Карпат. Никифор спробував розбити його, вдершись у Болгарію, але на зворотному шляху зазнав поразки й загинув (811), а болгари, знову захопивши Адріанополь, з'явилися поблизу стін Константинополя (813). Лише перемога Лева V при Месемврії (813) врятувала імперію.
Період смут закінчився 867 року приходом до влади македонської династії. Василій I Македонянин (867—886), Роман I Лакапін (919—944), Никифор II Фока (963—969), Іоанн Цимісхій (969—976), Василь ІІ (976—1025) — імператори й узурпатори — забезпечили Візантії 150 років процвітання і могутності. Була завойована Болгарія, Крит, Південна Італія, відбувалися успішні військові походи проти арабів вглиб Сирії. Кордони імперії розширилися до Євфрату й Тигру, Вірменія й Іберія ввійшли до сфери візантійського впливу, Іоанн Цимісхій доходив навіть до Єрусалима.
У IX–XI століттях велике значення для Візантії мали взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя київським князем Олегом (907) Візантія була змушена укласти з Руссю торговельний договір, що сприяв розвитку торгівлі вздовж великого шляху з «варяг у греки». Наприкінці X століття Візантія воювала з київським князем Святославом за Болгарію і здобула перемогу. При київському князі Володимирі Святославовичу між Візантією і Київською Руссю було укладено союз. Василь ІІ віддав свою сестру Ганну заміж за Володимира. Наприкінці X століття Русь прийняла з Візантії християнство.
1019 року, завоювавши Болгарію, Вірменію й Іберію, Василь ІІ відсвяткував великим тріумфом найбільше посилення імперії з початку арабських завоювань. Доповнювали картину блискучий стан фінансів і розквіт культури.
Однак одночасно почали з'являтися перші ознаки слабкості, що виражалося в посиленні феодальної роздрібненості. Знать, що контролювала величезні території і ресурси, часто успішно протиставляла себе центральній владі. Занепад почався після смерті Василя ІІ, при його браті Костянтині VIII (1025—1028) і при дочках останнього — спочатку при Зої та її трьох чоловіках, що послідовно змінювали один одного — Романі ІІІ (1028—1034), Михайлі IV (1034—1041), Костянтині Мономаху (1042—1054), з яким вона розділяла трон (Зоя вмерла 1050), і потім при Феодорі (1054—1056). Ослаблення проявилося ще різкіше по завершенню правління Македонської династії.
У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак I Комнін (1057—1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059—1067). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067—1071), якого скинув Михайло VII Дука (1071—1078); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078—1081). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — 1071 року Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оговтатись. 1054 року відбувся офіційний розрив між західною та східною християнськими церквами, що погіршило вкрай натягнуті стосунки з Заходом і визначило події 1204 року (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.
1081 року на престол вступила династія Комнинів (1081—1204) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов'янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії як з боку загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом, так і внаслідок економічних претензій Венеції.
XII—XIII століття
При Комнінах головну роль у візантійській армії стали грати важкоозброєна кіннота (катафрактарії) і наймані війська з іноземців. Зміцнення держави й армії дозволило Комнінам відбити наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії, установити суверенітет над Антіохією. Мануїл І примусив Угорщину визнати суверенітет Візантії (1164) і затвердив свою владу в Сербії. Але в цілому становище продовжувало залишатися важким. Особливо небезпечним була політика Венеції — колишнє суто грецьке місто стало суперником і ворогом імперії, створювало сильну конкуренцію її торгівлі. 1176 візантійська армія була розгромлена турками при Міріокефалоні. На всіх напрямках Візантія була змушена перейти до оборони.
Політика Візантії щодо хрестоносців полягала у зв'язуванні їхніх проводирів васальними зобов'язаннями і поверненні з їхньою допомогою територій на сході, але особливого успіху це не принесло. Стосунки з хрестоносцями постійно погіршувалися. Як багато хто з їхніх попередників, Комніни мріяли відновити свою владу над Римом, чи за допомогою сили, або шляхом союзу з папством.
Особливо намагався здійснити ці мрії Мануїл І. Здавалося, що Мануїл здобував імперії незрівнянну славу в усім світі і зробив Константинополь центром європейської політики; але коли він вмер 1180 року, Візантія виявилася розореною і ненависною латинянам, готовими в будь-який момент напасти на неї. Водночас у країні назрівала серйозна внутрішня криза. Після смерті Мануїла І спалахнуло народне повстання в Константинополі (1181), викликане невдоволенням політикою уряду, що сприяла італійським купцям, а також західноєвропейським лицарям, що поступали на службу до імператорів. Країна переживала глибоку економічну кризу: підсилилася феодальна роздрібненість, правителі провінцій були фактично незалежні від центральної влади, прийшли в занепад міста, ослабнули армія і флот. Почався розпад імперії. 1187 відпала Болгарія; 1190 Візантія була змушена визнати незалежність Сербії. Коли ж 1192 дожем Венеції став Енріко Дандоло, виникла думка, що найкращим засобом як для задоволення ненависті, що нагромадилася у латинян, так і для забезпечення інтересів Венеції на Сході було б завоювання Візантійської імперії. Ворожість папи, домагання Венеції, відмова платити хрестоносцям винагороду — усе це разом узяте визначило той факт, що Четвертий хрестовий похід (1202—1204) повернув замість Єгипту вже проти Константинополя. Виснажена, ослаблена натиском слов'янських держав, Візантія виявилася нездатною протистояти хрестоносцям.
1204 року армія хрестоносців захопила Константинополь. Візантія розпалася на низку держав — Латинську імперію й Ахейське князівство, створені на територіях, захоплених хрестоносцями, і Нікейську, Трапезундську і Епірську імперії, що залишилися під контролем греків. Латиняни придушували у Візантії грецьку культуру, засилля італійських торговців заважало відродженню візантійських міст.
Становище Латинської імперії було дуже хитким — ненависть греків і напади болгар сильно послабили її, так що 1261 року імператор Нікейської імперії Михайло Палеолог, за підтримки грецького населення Латинської імперії відвоювавши Константинополь і розгромивши Латинську імперію, оголосив про відновлення Візантійської імперії. 1337 до неї приєднався Епір. Але Ахейське князівство — єдине життєздатне утворення хрестоносців у Греції — проіснувало до завоювань османських турків, так само як і Трапезундська імперія. Відновити Візантійську імперію в її цілості було вже неможливо. Михайло VIII (1261—1282) спробував це здійснити, і хоча йому не вдалося цілком втілити в життя свої устремління, проте його зусилля, практичне обдарування і гнучкий розум роблять його останнім значним імператором Візантії.
Перед обличчям зовнішньої небезпеки, що загрожувала імперії, було необхідно, щоб вона зберігала єдність, спокій і силу. Епоха Палеологів навпаки була сповнена повстань і цивільних смут. У Європі найнебезпечнішими супротивниками Візантії виявилися серби. При спадкоємцях Стефана Ненадя — Уроші І (1243—1276), Драгутині (1276—1282), Милутині (1282—1321) — Сербія так розширила свою територію за рахунок болгар і візантійців, що стала найзначнішою державою на Балканському півострові.
XIV—XV століття
Постійно підсилювався тиск османів на чолі з трьома великими воєначальниками — Ертогрулом, Османом (1289—1326) і Орханом (1326—1359). Незважаючи на деякі вдалі спроби Андроніка ІІ зупинити їх, 1326 Бурса упала перед османами, що перетворили її у свою столицю. Потім була взята Нікея (1329), за нею — Нікомедія (1337); 1338 турки досягли Босфору і незабаром перейшли його за запрошенням самих же візантійців, що наполегливо домагалися їхнього союзу для допомоги у внутрішніх смутах. Ця обставина привела до того, що імператорам довелося шукати допомоги на заході. Іоанну V (1369), а потім і Мануїлу ІІ (1417) довелося відновити переговори з Римом, а Іоанн VIII, щоб запобігти турецькій небезпеці, ризикнув — імператор особисто з'явився в Італії (1437) і на Флорентійському церковному соборі підписав з Григорієм IV унію, що означала кінець поділові церков (1439). Але просте населення не прийняло католицизм, і ці спроби примирення лише збільшили внутрішні розбрати.
Нарешті завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І (1359—1389) завоював Фракію (1361), що Іоанн V Палеолог змушений був визнати у 1363; потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374); вони вдерлися в Албанію (1386), розбили Сербську державу і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії.
Баязид (1389—1402) діяв стосовно Візантійської імперії ще більш енергійно. Він блокував з усіх боків столицю (1391—1395), а коли спроба Заходу врятувати Візантію в битві під Нікополем (1396) зазнала невдачі, він спробував штурмом узяти Константинополь (1397) і одночасно вдертися в Морею. Навала монголів і нищівна поразка, нанесена Тимуром туркам при Ангорі (1402), дали імперії ще двадцять років відстрочки. Але 1421 р. Мурад II (1421—1451) відновив натиск. Він атакував, хоча і безуспішно, Константинополь, що енергійно захищався (1422); захопив Фессалоніки (1430), куплені в 1423 венеційцями у візантійців; один з його полководців проникнув у Морею (1423); сам він успішно діяв у Боснії й Албанії і змусив господаря Валахії платити данину.
Візантійська імперія, доведена до відчаю, володіла тепер, крім Константинополя і сусідньої області до Деркона і Селімврії, лише декількома окремими областями, розсіяними по узбережжю: Анхіалом, Месемврією, Афоном і Пелопоннесом, який майже цілком відвойований у латинян, став ніби центром грецького народу. Незважаючи на героїчні зусилля Яноша Гуняді, що 1443 розбив турків при Яловаці, попри опір Скандербега в Албанії, турки завзято домагались своєї мети. 1444 у битві при Варні обернулася поразкою остання серйозна спроба східних християн протистояти туркам. Афінське герцогство підкорилося їм, князівство Морея, завойоване турками 1446, змушено було визнати себе данником; у другій битві на Косовому полі (1448) Янош Гуньяді зазнав поразки. Залишався лише Константинополь — неприступна цитадель, що втілювала в собі всю імперію. Але і для нього наближався кінець. Мехмед ІІ, вступаючи на трон (1451), твердо поставив намір опанувати ним. 5 квітня 1453 р. турки почали облогу Константинополя.
Ще раніше султан побудував на Босфорі фортецю Румілі-Гіссар, що перерізала комунікації між Константинополем і Чорним морем, і одночасно послав експедицію в Морею, щоб перешкодити грецьким деспотам Містри допомагати столиці. Проти величезної турецької армії, що складалася з приблизно 80 тисяч людей, імператор Костянтин Драгаш зміг виставити лише 9 тис. солдат, з яких біля половини складали іноземці; населення колись величезного міста на той час становило лише близько 30 тисяч людей. Проте, попри міць турецької артилерії, перший приступ був відбитий (18 квітня).
Мехмеду ІІ вдалося провести свій флот у бухту Золотий Ріг і в такий спосіб поставити під погрозу іншу ділянку укріплень. Однак штурм 7 травня знову не вдався. Але в міському валу на підступах до воріт св. Романа був пробитий пролом. У ніч з 28 на 29 травня 1453 почалася остання атака. Двічі турки були відбиті; тоді Мехмед кинув на штурм яничарів. У той же час генуезець Джустиніані Лонго, що був разом з імператором душею оборони, отримав серйозне поранення і покинув стрій, при цьому його дух зламався і він почав говорити про неминучість поразки. Подібні заяви з уст раніше одного з найзатятіших вояків та зникнення вождя значно ослабили генуезців та й інших воїнів. Імператор продовжував доблесно боротися, але частина ворожого війська, опанувавши підземний хід з фортеці — так званий Ксилопорт, напала на захисників з тилу. Це був кінець. Костянтин ХІ загинув у бою. Турки опанували місто. У захопленому Константинополі почалися грабежі й убивства; більше половини жителів було взято в полон.
30 травня 1453 року, о восьмій годині ранку, Мехмед ІІ урочисто вступив у столицю і наказав переробити центральний собор міста — собор Святої Софії на мечеть. Останні залишки колись великої імперії — Трапезунд і Морея — потрапили під турецьке панування протягом декількох наступних десятиліть. Легітимними спадкоємцями імперії вважали себе правителі князівства Феодоро на Кримському півострові, тісно пов'язані династичними шлюбами з візантійськими імператорськими родинами. На знак своїх претензій вони узяли візантійський титул «автократорів». Однак також були подолані османами у грудні 1475 року.
Remove ads
Символіка
Протягом більшої частини своєї історії Східна Римська (Візантійська) імперія не використовувала геральдику в західноєвропейському розумінні постійних мотивів. Одноголовий римський імператорський орел продовжував використовуватися у Візантії, хоча значно рідше.
Емблемою, яка переважно асоціюється з Візантійською імперією, є двоголовий орел. Це не візантійський винахід, а традиційний анатолійський мотив. Дата його прийняття візантійцями викликала гострі суперечки серед вчених.
Remove ads
Населення
У 540 році в імперії мешкало близько 27 млн. осіб, до 800 року скоротилося до 12 мільйонів[2][3][4]. Хоча чума та територіальні втрати від арабських мусульманських загарбників послабили імперію, вона зрештою відновилася, і до кінця правління Македонської династії в 1025 році населення, за оцінками, сягало 18 млн. осіб[5][6].
Через кілька десятиліть після відвоювання Константинополя в 1282 році населення імперії становило від 3 до 5 млн. осіб. До 1312 року це число скоротилося до 2 мільйонів[7][8]. На момент захоплення Константинополя османами в місті мешкало близько 50 тис. осіб[9].
Remove ads
Державний лад
Узагальнити
Перспектива
Від Римської імперії Візантія успадкувала монархічну систему правління з імператором на чолі. Для вступу на трон відбувалася визначена церемонія.
Разом із тим, у Візантії не існувало чіткого принципу династичного успадкування і обрання імператора та усунення від влади імператора залежало від настроїв та суспільної думки населення Константинополя[10]. Принцип спадкового права з'явився з 829 року і набув розвитку за правління Македонської династії. Для зміцнення свого станвоища та встановлення спадковості перші імператори часто призначати співімператорами (молодшими басилевсами) своїх родичів, зазвичай синів. Але лише в період правління перших представників династії Палеологів відбувається інституціоналізація системи співправительства. Михайло VIII 1272 року видав простагму - важливого документа, положення якого були повною мірою реалізовані і певною мірою навіть розширені в правління імператора Андроніка II. В результаті відбувався поділо управлінських функцій усередині правлячої династії. У той час як старший імператор займався вирішенням цілого спектра питань, пов'язаних із різними сферами життєдіяльності держави (фіскальної, соціально-економічної, адміністративної, політико-правової, зовнішньополітичної та ін), молодший басилевс зосередив у своїх руках головним чином функції командування збройними силами імперії. Відокремлене становище молодшого імператора, яке полягало в його постійному перебуванні поза столицею, і наявність під його контролем значних військових контингентів забезпечували відомий ступінь самостійності у прийнятих ним військово-політичних рішеннях, в яких він часто суперечив своєму батькові. У той же час специфічно розрізнене існування у Візантії двох імператорських дворів зі своїм штатом придворних порушувало єдність усередині вузького прошарку візантійської еліти, призводило до її розмежування та виділення з її числа певної групи людей, що пов'язували з молодшим василевсом подальше здобуття ними високих. Ця обставина вплине на початок громадянської війни в імперії 1321-1328 років.
Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового керування, що була закладена у IV ст. Особисті служби імператора стали державними, рада за імператора (консисторій) стала важливим органом політичної влади. Було затверджено новий тип кар'єри сенатора - служба в державному апараті та при імператорському дворі. Функціонував «римський сенат» - ромейський синкліт. Сенат (синкліт) був фактично дорадчим і конституюючим органом влади: міг, наприклад, оголосити війну, ратифікувати міжнародні угоди, навіть затвердити обрання нового імператора, хоча все це частіше робилося без жодного сенату.
Але з кінця VI століття починаються істотні зміни. Реформи імператора Іраклія пов'язані в основному з обороною (адміністративний поділ на феми замість екзархатів) і переважно грецькою культурою країни (введення посад логофета, стратига, друнгарія тощо). Стратиги в цей час опікувалися військовими, фінансовими, судовими та податковими справами. Згідно Клеторологіону IX ст. титули і посади поділялися на 5 класів: вищий (від константинопольського патріарха і цезаря до сінкела і архієпископа Болгарії) і 4 інших.
З X століття широко поширюються феодальні принципи керування, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До серединицього століття було сформовано автократичну монархію. Разом з тим, починаючи з другої половини ХІ ст. посилилася внутрішньоелітна боротьба. У цьому правляча династія послідовно посилювала і послаблювала конкуруючі групи. Особливо гострими були протистояння македонської та малоазійської груп воєначальників, боротьба лідерів бюрократичних партій.
Євнухи становили надзвичайно важливу і численну категорію придворних візантійського імператора. Основним призначенням євнухів було обслуговування імператора та імператриці в покоях Великого палацу; тільки їм імператор міг повністю довіряти. Завдяки безперешкодному доступу до особи імператора, євнухи, які мали власну придворну ієрархію, протягом більшої частини візантійської історії контролювали управління державою. Так, євнухи часто обіймали посаду паракімомена, що у IX-X століттях відповідала обов'язкам головного міністра[11].
Унікальним явищем у житті Візантії спеціальних політичних угруповань – «димів», циркових партій. Імператор Костянтин Великий своїм указом «Про акламацію» дозволив народу висловлювати свою думку щодо подій суспільно-політичного життя країни під час циркових вистав, бігів колісниць. Існували чотири партії – левки, русії, прасіни та венети. Соціальні та релігійні протиріччя візантійського суспільства IV–VI ст. багато в чому знаходили своє втілення у боротьбі цих «партій». Діми були органічною частиною політичної системи імперії і були одним із реліктів античності.
У Х ст. міське самоврядування фактично скасовується новелою 46 імператора Лева VI Мудрого, що скасувала привілеї та обов'язки куріалів, юридично завершується тим самим полісний період історії.
За правління Палеологів численні палацові посади були об'єднані у складну диференційовану систему. Формально ієрархія титулів із 84 рангів була поділена на кілька класів. Перший клас допускався до Трикліону в наступному порядку. Очолював процесію великий доместик. Після представлення імператору він оголошував присутніх до логофета черед[12]. Посада мегадуки (головнокомандуючого) займав 6-й ранг в ієрархії. Від 35 до 52 класу відносять до другого класу. Порядок носіїв титулів від великого тлумача (52-й ранг) до великого байулу не підлягає чіткій регламентації. Тому припускають, що нижчі за рангом титули були об'єднані в один клас. Особи, яким надавалися титули з 52-го по 84-й ранг були слабко пов'язані з палацовим управлінням і без особливого розпорядження були обмежені у праві спілкування з імператором. Особливий юридичний статус посад з 7-го по 34-й ранг (від великого доместика до друнгарія флоту), підкреслювався тим, що символи влади та дарунки, згідно з статусом титулу, видавалися чиновникам самим імператором[13]. Інші посадові особи отримували їх з рук примікірія палацу та логофета черед.
Відбулася зміна функціоналу: месадзон, що з'являється ще у XI ст. отримує вищі повноваження з цивільного управління, стає посередниками між імператорами і дуками фем[14]; квестори палацу виконували обов'язки працівників імператорської канцелярії[15], використовувалися в дипломатичних місіях; орфанотроф перетворився на високий придворний титул, власника якого було задіяно в дипломатії та провінційному управлінні[16];[17]. Логофети державної та імператорської скарбниці зберегли свою пряму компетенцію до початку XIV століття. Логофет дрому передав контроль над поштовою службою та дипломатичним етикетом великому логофету. При цьому логофет дрому здійснював обов'язки кефалотікеону[18]. Посаду логофета черед було скасовано після трати малоазійських володінь на користь Османської імперії. Татас двору (38-й ранг) був вихователем імператорських дітей, прокафімен займався фінансовими питання.
Месодзон міг також обіймати посади великого логофета або логофета генікона. Часто останній був очільником фінансового відомства в часи Палеологів. Разом з тим в залежності від ситуації головою імператорського фінансового управління міг бути й великий логофет. Головою фіска був прокафімен вестіарія.
Для вирішення різних питань міждержавних відносин за необхідності залучалися довірені особи імператорів, яким з соціального статусу, походження василевси шанували різні палацові титули. Високий ранг більшості військових титулів-посад, а також їхня чисельна перевага над цивільними свідчать про пріоритет військового управління перед цивільним як наслідок високого значення армії в сучасних зовнішньополітичних умовах. Багато з титулів посад мали подвійну компетенцію – у складі власне палацового управління та в системі центрального управління. Поєднання двох компетенцій свідчить про деградацію системи центрального управління.
Титули себаста та деспота надавалися виключно членам імператорської сім'ї або рідним братам басилевсів[19].
З часів Мануїла II чисельність правлячої еліти помітно скоротилася. Занепала ієрархія чинів і посад, багато вищі посади і титули, зокрема себастократор, цезар, великий доместик, паніперсебаст, протовестіарій, більше не надавалися, а надалі зовсім зникли з політичного побуту. Скоротився центральний апарат управління, що звузився до двору. Вправний клас входили нащадки відомих візантійських прізвищ, а також люди, які перебували в дружніх відносинах з імператором.
Remove ads
Дипломатія
Візантія уміло використовувала дипломатію в конфліктах з сусідніми державами та народами. На відміну від свого попередника, Римської імперії, яка своїх супротивників просто знищувала, Візантія завжди намагалася завдяки дипломатії перетворити своїх ворогів на союзників. Коли існувала загроза з боку Аварського каганату, було знайдено союзників — тюркомовних булгарів, які дали назву балканській слов'яномовній Болгарії. Пізніше при загрозі з боку Болгарії було укладено договори з Руссю, а з посиленням впливу Русі в Дунайському регіоні їм на противагу висунуто печенігів. В XI столітті укладено союз з половцями проти печенігів, які більше не приносили користі імперії. Візантійські дипломати також широко втручалися у внутрішні справи інших держав. 1282 Михайло VIII підтримав повстання в Сицилії проти Анжуйської династії. Імператори підтримували претендентів на трон в інших державах, якщо ті гарантували мир і співпрацю з Константинополем.
Remove ads
Право
Узагальнити
Перспектива
Значною подією було складення Кодексу Юстиніана, що став підсумком розвитку римського права. Закони постійно удосконалювалися. Заклалися засади апеляційних судів, системи морського права. У цьому Візантійське право сприяло еволюції юридичних систем навіть більше за свого прямого попередника — Римське право.
У VII ст. видано Землеробський закон, що захищав права власності власника на його наділ. Селянин зберігав право на свою ділянку навіть у разі вимушеного відходу з села. Передбачалася купівля-продаж землі, можливість обміну земельними ділянками на певний термін і назавжди, можливість передачі землі в обробку іншим особам на різних умовах, права власника закладати свою землю за гроші.
Водночас протягом VI—VII століть укладаються Номоканони, що були збірками церковних правил і імператорських указів, що стосувалися церкви та її прав й привілеїв, церквоної власності.
Важливим законодавчим актом є «Еклога» (1-а пол. VIII ст.), що було створено за часів Ісаврійської династії. Поряд із посткласичним римським правом досить сильний вплив на Еклогу справило право Сирії (Сирійська збірка V ст.). В ній, зокрема, перераховуються злочини та типи покараня, значне місце посідають судові процесуальні норми. Завдяки високому рівню юридичної техніки, детальній розробці окремих правових інститутів, «Еклога» вплинула на зміст пізніших (часів Македонської династії) офіційних документів візантійського права, таких як «Василіки», «Ісагога» (Епанагога), «Прохірон». На її основі було створено низку неофіційних (приватних) компіляцій: «Приватна Еклога» (Ecloga private aucta) та «Еклога, змінена за Прохіроном» (Ecloga ad Prochiron mutata).
1335 року каноністом [Матфій Властар[|Матфієм Властаром]] було укладено словник церквоного прав «Алфавітна синтагма». Близько 1345 року фесалонійським правником і суддею Костянтином Арменопулом було видано збірку візантійського феодального права «Шестикнижжя».
Судочинство
До XI ст. головним суддею імперії був квестор священного палацу (вище нього перебував лише імператор). Йому допомагали антиграфевси. У фемах судовими повноваженями були наділені архонти. У VIII ст. було впроваджено виплату платні судовим чиновникам, що було обумовлено існуванням практики сплати сторонами, що судяться, своєрідних внесків. Ці гроші не йшли до скарбниці, а розподілялися між суддями та допоміжним судовим персоналом, а розмір зазначених внесків ніде не був чітко визначено. В цей же період відбувається зміна екстроординарного процеса на лібелярний. Він отримав назву від існування своєрідних «формулярів», у яких наділялися як саме судове рішення (sententia), а й заява позивача (libellus conventionis), і навіть заперечення відповідача (libellus contradictionis). Невипадково тому, що велика роль цьому процесі належала судовому персоналу — номікам, табуляріям, які займалися складанням подібних «формулярів» та іншої судової документації.
Для підтвердження достовірності своїх показань у конкретній справі свідки мали приносити клятву. Свідків повинно були бути не менше двох. Як докази могли виступати як свічення, так і різні письмові документи. Можливе було укладання мирових угод (примирення сторін у ході судового розгляду). Така угода повинна була відбуватися у письмовій формі за підписом трьох свідків. Також існувала можливість оскарження судового рішення. Імператорський суд на Іподромі був вищою судовою інстанцією, що існувала до початку XIII ст.
У XIV ст. імператор Андронік II Палеолог створив інститут «Дванадцяти присяжних вселенських суддей ромеїв», які розглядали апеляційні справи, а підсудними могли стати усі мешканці імперії, зокрема імператор з родиною.
Церковні суди вирішували суперечки серед духовенства, мірянами, пов'язані зі шлюбом, спадком, православною вірою, а також богослужбові справи.
Remove ads
Суспільство
Узагальнити
Перспектива
Все вільне населення ділилося на стани, вищим з яких був сенаторський, що починався з носія титулу іпата. Привілейованими шарами були військова, провінційна аристократія, вища столична бюрократія, вищі церковні ієрархи. У містах довкий час фактично панувала місцева знать, що була поділена на «будинки» (на кшталт кланів)
Нижче за аристократів стан складали вільні землероби, вони становили основу населення імперії. Їх статус протягом існування імперії змінювався, вони поступово переходили у статус залежних (колонів, париків) і кріпаків). Парикі поділялисяв залежності від майна, що було у розпорядженні: зевгатор, який мав у своєму розпорядженні земельний наділ площею не менше 1 зевгаторія (144 модія, або 12 га) вартістю 24 номісми та зевгар (упряж з двох волів); воїдат, що мав 1 вола або мав наділ не більше 4 модіїв I якості і не більше 10 модіїв III якості; голікарії (спадкові парикі); актимон (без майна), ксенопарикі (не включені до подткового кадастру, використовувалися проніарами для обробки нових земель).
У XIV та на початку XV ст. паричні стасії могли розташовуватись на землях, що мали різний статус: державна; проніарна; монастирська. Були землі зі змішаним статусом та з тимчасовим статусом. Тож фінансове становище париків було нестійким у зв'язку з державним правом змінювати статус наділів, і визначати економічні характеристики наділу, зокрема в частині пасотису, було непросто.
У містах значним впливом користувалася заможне ремісництво. Торгівці тривалий час не були шановним класом. Але вже за часів Македонської династії поступово зливаються з місцевою знаттю. Менш заможні ремісники і торгівці стали ґрунтом формування середнього міського класу (mesoi), який став набувати вплив у містах лише з XIV ст.
Положення євнухів у візантійському суспільстві було дуже привілейованим. Хоча вони не могли займати імператорський престол і в деякому значенні були обмежені в юридичних правах, у іншому перед євнухами відкривалися великі перспективи. Незважаючи на те, що основним джерелом євнухів у Візантії були раби з сусідніх країн, були нерідкими випадки, коли в знатних родинах молодші сини піддавалися кастрації.
Черне́цтво було однією з найважливіших частин суспільства Візантійської імперії, яка надавала вплив на повсякденне життя практично кожного візантійця.
У Візантії, як спадкоємиці Римської імперії, рабство збереглося з античних часів, проте зазнало значних змін під впливом християнства, римського права та соціально-економічних трансформацій.
Закони поступово зменшували владу рабовласників і покращували права рабів, обмежуючи право господаря знущатися над рабами, займатися проституцією, викривати та вбивати їх. Рабство стало рідкістю після першої половини VII століття.[2] З XI століття напівфеодальні відносини значною мірою замінили рабство.
Жінки
Жінки відігравали важливу роль, проте багато деталей їхнього життя є предметом дискусій. Численні джерела (хроніки, юридичні тексти, агіографічна література) малюють картину патріархального суспільства Візантії, в якому жінки не мали самостійного значення і знаходилися в ув'язненні в гінекеї.
Особливий статус мали дружини стратигів фем — стратигіси. Вони займалалися домашнім господарством, листувалися з родичами та сусідами, влаштовували весілля своїх дітей, вирішували сімейні конфлікти. У разі ворожого набігу стратигіса дбала про викуп полонених. Відповідальність, покладена на стратигісу, надавали їй значну свободу, вона мала особливий соціальний статус у світі візантійського прикордоння.
Діти
З погляду законодавства повна правоздатність наставала у віці 25 років, проте в деяких випадках вікові межі були іншими. Джерелами знань про візантійських дітей є в основному правові та агіографічні тексти.
Юдеї
Євреї становили одну з найбільших і найважливіших етнічних меншин у імперії. До середини VII століття єврейське населення Візантії складалося з двох основних груп — євреїв, які проживали на території Палестини, де за ними визнавали право на автономію під керівництвом власних лідерів на чолі з насі, і євреїв діаспори, що розселилися в багатьох містах імперії, переважно в Греції і Південній Італії.
Remove ads
Військо
Узагальнити
Перспектива
Армія
Армія Візантії була успадкована від Римської імперії. У середині VIII – середині X ст. імператорська армія складалася з двох основних частин: фемних ополчень (грец. θεματικοί) та регулярних тагм (грец. ταγματικοί). Провінційні іррегулярні загони формувалися зі стратіотів (грец. στρατιώτης). У разі військової загрози стратіоти призивалися на службу, їх формувалися військові загони (грец. θέματα). Під час походу фема могла діяти як окремо, і об'єднавшись з іншими провінційними ополченнями.
У Константинополі та його околицях розміщувалися найбільш боєздатні армійські підрозділи, створені з загонів палацової варти (лат. scholae palatinae). Головну ударну силу імператорської армії становили «чотири царські загони» (грец. τὰ τέσσαρα βασιλικὰ τάγματα) – регулярні кавалерійські тагми схол, ескувітів, арифмів та гіканатів і піхотних нумерів та оптиматів створені в останній чверті VIII – на початку IX ст.
Тагма схол (грец. τάγμα τῶν σχολῶν) згадується у джерелах від часу правління Костянтина V. Число воїнів у тагмі досягало 4 тис., а сам загін був розділений на дві рівні частини. Тагмою схол командував доместік схол (δομέστικος τῶν σχολῶν), його заступниками були топотирит та хартуларій (грец. τοποτηρηταί τῶν σχολῶν, грец. χαρτουλάριος τῶν σχολῶν). Крім військового керівництва, ці командири також займалися питаннями постачання. Молодші архонти (ἄρχοντες) тагми схол називалися комітами. На відміну від стратіотів фемних ополчень, легіонери та командири тагми схол отримували платню; зброєю, обладунками та кіньми вони також забезпечувалися за рахунок держави.
Водночас з тагмою схол було створено тагму екскубітів (τάγμα τῶν ἐξκουβίτων). За імператорів Ісаврійської та Аморійської династій вона уславилася своєю стійкістю у битвах з болгарами та арабами.
Тагма гіканатів (τάγμα τῶν ἱκανάτων) був заогоном охоронців Ставракія, співімператора Никифора I. Проте 811 року його було повністю знищено. Через кілька років після цієї поразки тагму гіканатів сформували заново. Надалі вона була регулярним кавалерійським підрозділом, що вирізнявся високою боєздатністю.
У X – першій половині XI ст. візантійська армія була складною структурою, що динамічно розвиваваласяся. У цей час Візантія була єдиною християнською державою, яка мала чітко сформульовану військову доктрину. Цілеспрямована військова політика імператорів Македонської династії сприяла створенню до кінця X ст. боєздатної регулярної армії. Це дозволило Візантії зберігати свою військово-політичну могутність до другої половини ХІ ст. Сухопутні війська були поділені на польові армії Сходу та Заходу, укомплектовані на регулярній основі. Командували ними доместики схол Сходу (грец. δομέστικος τῶν σχολῶν τῆς Ἀνατολῆς) і Заходу (грец. δομέστικος τῶν σχολῶν τῆς Δύσεως).
До існуючих було створено тагми атанатів (з катафрактаріїв), стратилатів і сатрапів. Крім кавалерійських тагм у складі польових армій з'явилися регулярні піхотні загони – таксіархії (ταξιαρχία) – чисельністю по тисячі воїнів.
Система оборони кордонів також зазнала реорганізації. У тих регіонах, де ризик ворожого нападу був особливо високий, кілька фем поєднувалися в катепанати або дукати (κατεπανᾶτον, δουκᾶτον). Бойові сили кожного такого військового округу складалися з регулярних тагм та стратіотських загонів малих прикордонних фем (μικρὰ θέματα). Дуки і катепани (грец. δοὺξ, грец. κατεπάνω) займали високе становище в адміністративній ієрархії імперії, маючи на підпорядкованій їм території військову і цивільну владу. Коли у візантійські межі відбувалося вторгнення, першими ворога зустрічали стратиги малих фем з невеликими за чисельністю стратіотськими загонами. Вони мали або відбити напад самотужки, або обороняти прикордонні фортеці до того часу, поки дука, мобілізувавши підпорядковані йому війська, приходив на допомогу. Найчастіше сил дуката вистачало відбиття противника. У виняткових випадках, коли виникала загроза імперії в цілому регіоні, у справу вступали польові армії Сходу чи Заходу. Важливо, що ні стратиги малих фем, ні дуки були пов'язані інструкціями, і навіть необхідністю узгоджувати свої дії з Константинополем. Вони самостійно приймали рішення, використовуючи боротьби з ворогом як тактичні прийоми, і дипломатичні методи. У міру віддалення від кордону супротивнику доводилося стикатися з більш численними та боєздатними візантійськими силами. При наступальних операціях система активізувалася у зворотному порядку: польові армії поповнювалися з допомогою військ дукатів і малих прикордонних фем. Така структура армії дозволяла Візантії вести довгі війни, які поступово виснажували ресурси ворожих держав. Не вдаючись більше до масштабних і витратних військових кампаній, як у IX – першій половині X в., імперія поступово відтісняла супротивника, просуваючись углиб його території, але в завойованих землях негайно формувалися органи військового і цивільного управління.
Перехід до фемної системи набору війська забезпечив країні 150 років успішних воєн, але фінансове виснаження селянства і його перехід у залежність від феодалів призвели до поступового зниження якості стратіотських військ. Систему комплектування було змінено на західну — тобто типово феодальну, коли знать була зобов'язана поставляти військові контингенти за право володіння землею. Олексій I Комнін запровадив систему надання проній за війсьову службу. Переважно наділення проніями слугувало заміною традиційної винагороди воєначальників знатного походження. Власниками проньій були не лише ромеї-воєначальники, а й найманці. Подібні надання дозволяли скоротити витрати імператорської скарбниці за прямими грошовими виплатами. Пронії за перших Палеологів надавалися для поповнення збитків, понесених внаслідок виконання зобов'язань, а також як форма винагороди за службу нижчому командному складу, сформованому з числа стратіотів.
За часів Комнінів створено ще один вид гвардії — архонтопулів, що формували з сиріт, батьки яких загинули у битвах.
Надалі армія і флот приходять в усе більший занепад, а в самому кінці являють собою головним чином наймані формування. 1453 Константинополь зміг виставити лише 5-тисячну армію (і 4 тис. найманців).
Гвардії
У IX ст. було створено першу гвардію, що займалася особистою охороною імператора та охороняла Великий палац. Вона отримала назву манглабітів. Очолював протоманглабіт (πρωτομαγγλαβίτης, «перший манглабіт») або епі тоу манглабіу (ἐπί τοῦ μαγγλαβίου, «відповідальний за манглабіон»), що займав високе місце в імперській ієрархії завдяки своїй близькості до імператора. До кінця XI століття припинив своє існування, але є сигілографічні свідчення існування «манглабітів Великої Церкви» (тобто Константинопольського патріархату) з XI по XIII століття.
Водночас з манглабітами або трохи раніше з'являється гвардія гетайрія, але вже з часів Комнінів мала більш почесний статус. Складалася з угорців, тюрків, франків і арабів. Протягом IX–X століть поділялися на кілька одиниць, що відрізнялися своїми епітетами, і кожна, принаймні спочатку, підпорядковувалася відповідному гетайріарху. Старшою одиницею була «Велика гетайрія» (μεγάλη ἑταιρεία), під керівництвом великого гетайріарха, який був старшим серед військових чиновників, відомих як стратархикбо гетайріархами (ὁ ἑταιρειάρχης). Далі йшли середня і мала гетайрія.
Складалася З 988 року до XIV століття варязькі вояки виконували функції особистої охорони візантійських імператорів.
За часів Комнінів створено ще один вид гвардії — архонтопулів, що формували з сиріт, батьки яких загинули у битвах. У XI—XV ст. існувала гвардія вестіарітів
У 1272 році Палеологи створили додаткову гвардію — парамонів. Існував до середини XIV ст. Складалося з двох підроозділів: кінного і пішого, коже з яких очолював аллагіон.
Флот
На відміну від старої римської армії, сильно зростає значення флоту (якому винахід «грецького вогню» забезпечує панування на морі), кавалерії (від Сасанідів переймається важка кіннота — катафрактарії) і стрілецького озброєння.
Remove ads
Економіка
Узагальнити
Перспектива
Протягом сторіч візантійська економіка була передовою в Європі. Візантійська монета — Солід була стабільною протягом 700 років, тільки після 1204 була поступово замінена венеційським дукатом. Багатство імперії було незрівнянне з будь-якою державою в Європі, і Константинополь протягом сторіч був одним з найбільших і найбагатших міст у світі. Цьому економічному багатству допомогло те, що до складу імперії входили найрозвинутіші землі того часу — Греція, Мала Азія, Єгипет, а також проходження через її територію багатьох торговельних шляхів — між Китайським і Перським Сходом та Західною Європою (Великий шовковий шлях), між північними Скандинавією і Руссю та Африкою на півдні (Шлях «із варяг в греки»). Візантія тримала торговельну перевагу до XIII-XIV століть, поки її не перехопила Венеція. Трагічний вплив на економіку імперії спричиняли постійні війни, а особливо захоплення Константинополя хрестоносцями 1204, після чого Візантія більше не оговталася.
Візантійська держава, яка активно втручається в регулювання економіки, отримала відносно стабільний економічний порядок, який дозволив їй не лише підтримувати свій благополуччя протягом багатьох століть історії імперії, але й долати кризові ситуації. Різноманітність форм господарювання в ранній Візантії відбивалося в ефективній взаємодії розвиненого в містах товарного виробництва та господарської системи сільських поселень, де за часів Палеологів переважно працювали парикі, що сплачували орендну платню (пакт) у розмірі 1 номісма за 8 модіїв землі. Розквіт торгівлі та промисловості був в основному характерний для прибережних міст, економічна експансія яких лише незначно торкнулася аграрного сектора імперії.
Головним джерелом поповнення державної скарбниці стало розвинене сільське господарство, що включає орне землеробство, тваринництво та садівництво. Сільськогосподарська продукція експортувалася у великих обсягах у сусідні держави, а доходи, отримані в процесі її реалізації, достатньою мірою задовольняли потреби урядової верхівки, що дозволяло імператорам розумно розподіляти фінансові кошти, отримані у вигляді прибутку, спрямовуючи їх на зростання та благоустрій міських територій.
Також православ'я мало вплив на економічну діяльність. Термін «ойкономія» набуло духовного змісту, що характеризувало правильне ведення державного та приватного господарства. Для рятування своїх фіскальних резервів імператори XIII ст. чинили протидію зростанню великого землеволодіння, підтримуючи середніх вільних землевласників.
При цьому 25% валового національного продукту давали ремесло та торгівля. Згідно з дослідженням Світового банку, валовий внутрішній продукт на душу населення у Візантії в IX–XIII ст. знаходився в межах між 1000 і 1300 дол. (у цінах 1990 р.). У Західній Європі в цій час цей показник становив лише 450 дол., те саме спостерігалося і в Індії, трохи більше він був на арабському Близькому Сході та Китаї: 600–650 дол.[20].
До XIV ст. прожитковий мінімум становив 5–7 номісм, а з урахуванням сплати податків для середньої візантійської родини у 5-6 осіб селянину необхідно було мати дохід у 16–20 модіїв землі ІІ якості.
Податки
Земельний податок становив 4 та 1/6% від цінності наділу. Коливання розмірів платежів залежали від якості землі (було 4 категорії). Ця система оподаткування поширювалася і на виноградники, і на оливкові гаї. Також сплачувалися податки капнікон, що збирався з розміру майна (подимне), окрім земельних наділів; та телос (переважно ремісники та власники майстерень).
Розмір податків париків були невеличкі, держава і не намагалася їх збільшувати, тому що частка цих податків у бюджеті держави була малою. Основними платниками були проніари та монастирі, якщо вони не мали будь-яких податкових імунітетів. З X ст. імператор міг надати приватним особам, монастирям чи церквам солемній — право на отримання певних податків з майна або платників. Також сільська громада сплачувала державі окремий податок (ікуменон). Водночас існувала панщинних економічних відносин (алгарії).
З торговців Константинополя стягувався податок з продажу - комеркіон, що дорівнював 10% вартості краму. Його належало сплачувати щодня під час здійснення торгових угод на ринках. Торгова націнка вище 20-25% повинна була каратися, а контроль за дотриманням правил був покладений на місцевих чиновників, які визначали рівень цін та заробітної плати.
Гроші
Відоми п'ять етапів розвитку монетної справи. На першому (498 – 700) — зберігалися традиції Римської імперії. Карбувалися золоті монети (солід, семіс, треміс), срібні (гексаграм), мідні (фоліс, декануммус, пентануммус, нуммус). Другий етап (700 – 1092), коли починається карбування власних монет: номізма, гістаменон, тетартерон(золоті монети), срібний міліаресіон і мідний фоліс. На третьому етапі (1092—1300) карбували золотий гіперпірон електрум (номізма і аспрон), білон (аспрон трахі і стаменон), мідний тетартерон. На четвертому етапі (1300—1350) — золотий гіперпірон, срібний базилікон, білоновий турнесіон, мідні трахі і асаріон. На останньому етапі (1367 – 1453) вже некарбувалися золоті монети, а лише срібні (ставратон і дукатопулон), й мідні (турнесіон і фолларон)
Remove ads
Релігія
Релігійні інституції у Візантійській державі мали значний вплив на суспільство, культуру і політику. Імператорові часто вдавалося спрямувати вище духовенство в напрямку власних інтересів, тому можна говорити про служіння релігії державі.
867 року стався розрив між Константинопольським патріархом Фотієм і Папою Римським Миколою. Розкол християнства на православ'я та католицизм остаточно оформився 1054 року, коли найвищі константинопольський і римський ієрархи взаємно виключили з Церкви один одного.
З Візантії Християнство поширилося на Закавказзя та на східну Європу. Русь також була охрещена за православним візантійським обрядом, що посилило культурний зв'язок наших пращурів з Візантією зокрема і з усім християнським світом загалом.
У процесі формування візантійської моделі державно-конфесійних відносин на різних етапах симфонія влади відбивалася і зміст правових норм, інститутів і галузей. При цьому християнські цінності містилися не лише в нормах церковного права – нової галузі римського права, а й у світському законодавстві імперії.
Культура
Узагальнити
Перспектива
Візантія була, можливо, єдиним стійким утворенням в Європі протягом Середньовіччя. Візантійська культура була зосереджена навколо релігії. Її збройна і дипломатична сила гарантували Європі захист від персів, арабів, турків-сельджуків і, на якийсь час, османів. Лише в наш час було визнано значення Візантії в розвитку сучасної цивілізації.
Від західноєвропейської середньовічної культури візантійська культура відрізнялася:
- вищим (до 12 століття) рівнем матеріального виробництва;
- стійким збереженням античних традицій в освіті, науці, літературній творчості, образотворчому мистецтві, побуті;
- індивідуалізмом (нерозвиненість суспільних принципів; віра в можливість індивідуального порятунку, тоді як західна церква ставила порятунок в залежність від таїнств, тобто від акцій церкви; індивідуалістичне, а не ієрархічне трактування власності), котрий не поєднувався зі свободою (візантієць відчував себе безпосередньо залежним від вищих сил — Бога й імператора);
- культом імператора як сакральної фігури (земного божества), що вимагала поклоніння у формі особливих церемоній одягу, звернень тощо;
- уніфікацією наукової і художньої творчості, чому сприяла бюрократична централізація влади.
У період IX—XI століть припадає культурне, інтелектуальне та мистецьке піднесення, що отримало назву Македонський ренесанс. Останній зліт культури в історії Візантії відомий як Палеологівське відродження. Характеризується посиленням антикізуючих тенденцій та відродженням елліністичних традицій.
Мова
Офіційною та, частково, розмовна мова Візантійської імперії, особливо її столиці — міста Константинополь, була візантійська мова, в подальшому відома як середньогрецька.
Освіта
425 року відкрито вищий навчальний заклад, що розташовувався в м. Константинополі. Тому була поширена назва — Константинопольська вища школа. У 717—802 роках за Ісаврійської династії називалася «Вселенська школа» (грец. Οικουμενικόν Διδασκαλείον). У 855—856 виникла назва щодо зазначеного навчального закладу — Магнаврська вища школа (грец. Πανδιδακτήριο της Μαγναύρας) від Магнаври.
Необхідність розвитку освіченності та навченості викликала появу розгалуженої системи шкільної та університетської освіти. Хоча навчання було платним, відвідувати місцеві навчальні заклади мали право й діти пересічних селян. Про поширення освіти свідчить імператорський наказ Василя I від 867 року, у якому міститься розпорядження про зображення фіскальних документів з допомогою великих друкованих літер для їхнього розуміння сільськими жителями. Немає точних даних про рівень освіченості в імперії внаслідок відсутності статистики з цього питання, проте, за опосередковими оцінками вчені вважають, що він сягав показника від 15 до 30 % населення.
Наука
Візантія відіграла важливу роль в накопиченні і передачі класичних знань до арабського світу та Європи епохи Відродження. Її багата історична традиція зберегла античні знання, стала містком між Античним часом і Середньовіччям. У візантійській історіографії багато видатних постатей — Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, Іоанн Малала, Феофан Сповідник, Георгій Амартол, Михайло Псел, Михайло Атталіат, Ганна Комніна, Іоанн Кіннам, Микита Хоніат. Значний вплив науки спостерігається на літописців Русі.
Календар
Календар Східної Римської імперії, що був офіційно затверджений імператором Василем II у 988 році та використовувався до падіння імперії в 1453 році. Він збігався з юліанським календарем, відрізняючись лише назвами місяців, перекладеними з латини на грецьку мову. Першим днем року вважалося 1 вересня, а початком літочислення 5509 рік до н. е., передбачувана дата створення світу.
Філософія
Початок візантійської філософії пов'язаний з діяльністю каппадокійських мислителів (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорий Ниський), котрі сформулювали відмінності між сутністю й іпостассю. Саме вони закладають ґрунт візантійскої філософі.
Євсевій Кесарійський розробляє провіденціалістську концепцію лінійной історії. Діонісій Ареопагіт вносить иєрархічний принцип у розумінні буття.
У пізній Візантії філософська думка розділяється на раціоналістичний (Михайло Пселл, Іоанн Італ) і містичний (Симеон Новий Богослов, Григорій Палама) напрямки. Останнє направлення отримало назву ісихазм і було пов’язано з вченням про «нетварний світ», а також з різновидом сутності і енергії у Богу.
Мистецтво
Візантійський стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі зародився в IV–VI століттях і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть. Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.
Візантійський живопис був етапом складання іконографії та попередником живопису романської доби, частково готики та ранніх етапів італійського відродження. Ікона посіла центральне місце в художній творчості. Церковні інтер'єри були прикрашені мозаїками і живописом, що зображали святих та біблійні сюжети. Більш загалом, Візантійські артистичні традиції, зокрема іконопис, вплинули на мистецтво православних суспільств в південно-східній Європі, Русі і Близькому Сході.
Архітектура
Візантійська архітектура робила наголос на купол, арки, перехресно-квадратний план забудови релігійних споруд. Формальні елементи візантійської архітектури спричинили істотний вплив на оттоманську архітектуру. Візантійська архітектура й архітектурна прикраса, крім того, розвивалися в середньовічній і ранній сучасній Українській архітектурі.
Література
Література була характерна відсутністю суворої диференціації між окремими галузями: для Візантії типовою є фігура вченого, що пише на найрізноманітніші теми знань — від математики до богослов'я і художньої літератури (Іоанн Дамаскін, VIII століття; Михайло Псел, XI століття; Никифор Влеммід, XIII століття; Феодор Метохіт, XIV століття). Широко були розповсюджені релігійні гімни і трактати. Народна усна творчість через відсутність записів у більшості випадків до нас не дійшла.
Музика і танок
Представлено передусім християнськими літургійними піснеспівами, щодо яких зазвичай використовують збірний термін — гімни. У творчості вихідців із Сирії св. Романа Сладкоспівця, св. Андрія Критського, а також св. Іоана Дамаскіна формується система осьмогласія, на якій ґрунтувався музичний супровід християнського богослужіння. Записувалися літургійні піснеспіви за допомогою невменної нотації.
Візантійський танок розвивався з часів полчатку Східної Римської імперії та Середньовіччя, його центром була столиця — Константинополь.
Сад
Зведення садів у Константинополі відбувалося переважно протягом IV – X століть. Проте сади Візантії були здебільшого знищено після османського завоювання столиці у XV столітті.
Побут
Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах — від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невіддільною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств.
Одяг
За часів Юстиніана I візантійці одягаються у туніку, або довгий хітон. Це було звичним для для обох статей, поверх якого представники вищих класів носили інший одяг, такий як далматика, важчий і коротший тип туніки, який також носили представники обох статей, але переважно чоловіки. Поділ часто загинався до гострого кінчика. Скарамангіон був плащем для верхової їзди перського походження, що відкривається спереду і зазвичай сягає середини стегна, хоча зафіксовано, що його носили імператори, коли він здається набагато довшим.
Різні облямівка або оздоблення по краях була дуже поширеною, і видно багато окремих смуг вздовж тіла або навколо плеча, що часто позначає клас або ранг. Смак середнього та вищого класів відповідав останнім модним тенденціям при імператорському дворі.
Одяг був дуже дорогим для бідних, які, ймовірно, носили один і той самий поношений одяг майже весь час.
Кухня
Сформувалася під впливом давньогрецької, давньоримської, частково малоазійської та кавказької кухонь. В свою чергу справила вплив на сучасну грецьку кухню та кухню Османської імперії.
Див. також
Джерела
Література
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Візантійська імперія
- Георг Острогорський, Історія Візантії (= Остроґорський Ґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анатолія Онишка. - Львів: Літопис, 2002. - 608 с.)
- Історико-архітектурний огляд Візантії
- В.О.Балух (2006). Візантиністика. Чернівці: Книги-XXI. ISBN 966-8653-50-5.
- Войтович Л. Домановський А. Козак Н. Лильо І. Мельник М. Сорочан С. Файда О. (2011). Л. Войтович, С. Сорочан (ред.). Історія Візантії. Вступ до візантиністики. Львів: Апріорі. с. 880. (link)
- Візантія: Крізь одинадцять століть її історії / Д. В. Степовик. — Київ: Дніпро, 2017. — 280 с. — ISBN 966-578-290-2.
- (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том I. Время до крестовых походов до 1081 г [Архівовано 6 травня 2007 у Wayback Machine.].
- (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том II. От начала Крестовых походов до падения Константинополя [Архівовано 6 травня 2007 у Wayback Machine.].
- (рос.) Диль Ш. История Византийской империи [Архівовано 22 липня 2011 у Wayback Machine.], 1919.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- (рос.) Гийу А. Византийская цивилизация / Первод с французского Д. Лоевского; Предисл. Р. Блока. — Екатеринбург: У-Фактория, 2005. — 552 с.
- (рос.) Каждан А. П. Византийская культура (X—XII вв.). — М.: Наука, 1968. — 232 с.
- (рос.) Сорочан С. Б. Византия. Парадигмы быта, сознания и культуры: Учебное пособие. — Харьков: Майдан, 2011. — 952 с.
- (рос.) Хвостова К. В. Византийская цивилизация как историческая парадигма. — СПб.: Алетейя, 2009. — 207 с.
- (рос.) Хвостова К. В. Особенности византийской цивилизации. — М.: Наука, 2005. — 197 с.
Посилання
- М. Ф. Котляр. Візантія [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 534. — ISBN 966-00-0734-5.
- Віктор Трегубов. Візантія: зерна й плевели // Дзеркало тижня, 24 травня 2013
- Ігор Шевченко. Візантія і слов'яни
- Ігор Шевченко. Візантія та східні слов'яни після 1453 р.
Примітки
Інтернет-ресурси
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads